На запитання відповідав не до ладу, або й зовсім не відповідав. Хіба що погляне так дивно, аж у Грицика по спині починають бігати мурашки. Та ще кволий якийсь став і чоло увесь час гаряче.
— Це минеться, — запевняв Швайка. — Я знаю.
А звідкіля він знає, не казав. Тільки коли на Санька щось ніби находило, Швайка брав його на руки і ніс. Як оце зараз. З самісінького ранку несе. А сонце вже от-от зверне на захід.
Санько марив. А може, й не марив. Просто йому ввижалося, ніби його й не було на світі і водночас він був. От тільки який він був із себе — Санько сказати не міг. Зате він бачив інше. Часом уявлявся йому сивобородий дід — отой, що привидівся, коли вони з Грициком куняли на Сторожовому дубі. Посміхається дід до нього, як до рідного, і Санько теж йому посміхається. І навколо них бігають вовки, а зверху падає сніг — лапатий, невагомий… А ще Санько чомусь переконаний, що того діда кличуть Кудьмою.
А ще ввижалося йому, ніби турецький султан жаліється польському королеві на них з Грициком. Не на таких, як оце зараз, а вже на дорослих, і чомусь Санько переконаний, що так воно й буде.
А одного разу він побачив Швайку. Страшне побачив. Ніби посадили його татари на палю посеред великого міського майдану, а він глузує з них і проклинає такими страшними словами, що аж волосся стає дибки. А посеред натовпу стоїть у татарській одежі дорослий Грицик — блідий, з прокушеної губи на підборіддя стікає цівка крові. Але не можна Грицикові кидатися на допомогу Швайці — навпаки — він мусить вдавати, ніби його тішать муки цього невловимого гяурського шайтана. Бо ж має Грицик передати козакам вісті, які ціною свого життя роздобув Швайка…
Отямився Санько від власного крику. Над ним схилилося стривожене обличчя Швайки.
— Що з тобою, Саньку? — запитав він.
— Ти живий! — вигукнув Санько, і сльози покотилися по його щоках. — Живий!
— А чого б це я мав помирати? — здивувався Швайка. — Ні, ми ще всім покажемо, де раки зимують…
Четверту добу бредуть вони безмежним степом. І не до Дніпра, а в протилежний від нього бік.
— Туди нам поки що не можна, — казав Швайка. — За кожним кущем сидить татарин і чатує, аж ми потрапимо до його лап. А тут нас ніхто не чекає.
І лише сьогодні звернули вони на південь.
Спочатку йшли вночі, а вдень ховалися по байраках чи просто в траві. А тепер, схоже, навіть Швайці було байдуже. Їм аби дістатися до якоїсь річечки чи бодай калюжі. Їсти було що — довкола раз по раз спурхували птахи. А от води не було ані краплини.
Трави стояли високі. Торішні були нарівні з молодими, і коли йти напригинці, то навряд чи навіть найпильніше татарське око побачить. Проте Грицикові вже й пригинатися не сила.
А Швайка все йде та йде. І йтиме невідь-ще скільки. Хіба інколи повернеться до Грицика і підбадьорить:
— Терпи, козаче. Як пощастить, то доберемося.
А як не пощастить?
Пізно увечері дісталися до невеличкого вибалку, порослого червонястим верболозом.
— Зараз закінчаться наші муки, — полегшено зітхнув Швайка й опустив Санька на землю. — Це, хлопці, Жовта балка. Десь тут має бути криничка.
Жовта балка була ще зеленою. У низовині, довкола маленької ямки, росло кілька кущиків очерету. Швайка постояв над ямкою, важко зітхнув.
— Погані справи, хлопці, — сказав він. — Нема води.
Усе ж краєм шаблі він заходився розпушувати дно ямки. Нарешті видобув кілька пригорщ вогкої землі, витис і процідив крізь сорочку каламутноватої води. Хлопцям дав по ковтку, а сам лише змочив вуста. Тоді підвівся.
— Можна б ще покопати, та ніколи, — сказав хлопцям. — Треба тікати якнайдалі звідсіля. Бо ж про це місце не лише я, а й татарин знає.
На другий день, теж під вечір, Швайка угледів на самому обрії постать якогось вершника. Той стояв на пагорбі і дивився у їхній бік.
Високий на зріст Швайка мимоволі пригнувся. Хлопцям пригинатися не було чого. Трава вкривала їх з головою.
— Дивно, — мовив сам до себе Швайка і обережно визирнув з трави. — Невже це Рашит? От було б добре. А коли ні? Що ж, треба піти подивитися.
Перш за все оглянув лука і стріли. Тоді поторсав шаблю — перевірив, чи легко вона виходить із піхов. Потому наказав хлопцям, а точніше, Грицикові, бо Санька знову била лихоманка:
— Щоб мені сиділи тихо, мов куріпки. І що б не трапилось, не видавайте себе, зрозуміло? А коли мене не буде до ранку — пробирайтеся на захід сонця. Оцією балкою й пробирайтеся. Вона виведе до Дніпра.
Тоді зробив кілька кроків у бік вершника — і щез, мовби його й не було.
Коли Санько прийшов до тями, поруч сидів один Грицик.
— А де Швайка? — запитав Санько. Голова розколювалася. Вона здавалася величезною і лункою, наче церковний дзвін, і не підкорялася йому.
— Пішов Швайка, — сказав Грицик. — Здається, пішов полювати татарів. А ти як почуваєшся?
Санько повів головою. Тоді з зусиллям підняв руку.
— Вже краще, — сказав він. — От тільки б води…
Грицик облизнув пошерхлі вуста.
— Немає води, — сказав він. — Спи, Саньку.
І сам незчувся, як заснув. Прокинувся від далекого тупоту. Сонце вже зайшло. Грицик обережно висунув голову зі схову і скрикнув з радощів: до них повертався Швайка. І не пішки повертався, а на коні. Поруч біг ще один кінь.
— Живемо, хлоп’ята! — сказав Швайка і завів коней у вибалок. — Живемо! І вода є.
Він дивився, як хлопці п’ють — Грицик пожадливо, а Санько повільно, ніби знехотя. А тоді заговорив:
— От же ж повезло, але й повезло! Гадав, що доведеться на смерть битися — аж то, виявляється, мій старий товариш.
— Із плавнів? — запитав Грицик, витерши мокре підборіддя.
— Та ні, зі степу. Він тут зазвичай коні випасає. Щоправда, зараз повинен бути біля Перекопу, та від когось довідався, що зі мною ніби щось трапилося, і залишився. Пий, пий іще! А зараз ми будемо лікувати Санька…
Швайка розвів невеличке багаття. Затим дістав із сакв мідного казанка, вкинув до нього пучок якогось запашного зілля, долив води і поставив на вогонь.
— Вип’єш, Саньку, цього зілля — і як удруге народишся. А дістанемося плавнів — тебе там зовсім вилікують. О, у нас є такі знахарі! І найкращий з-поміж них — дід Кудьма.
— Дід Кудьма? — здивовано перепитав Грицик, котрий вважав, що знає все. — А хто це такий?
— Таких, Грицику, на всю Україну, може, два чи три набереться. У наших краях до нього всі нитки сходяться. Ми всі перед ним, наче беззахисні пташенята на долоні…
— І ти теж? — недовірливо посміхнувся Грицик.
— І я теж. Бо хто я такий? Простий вивідник, та й годі. А дід Кудьма є голова всьому.
— А де він живе?
— Про це, друже, не кожному треба знати, — ухилився від прямої відповіді Швайка. — А що вже знахар з нього — і мертвого на ноги поставить! Так що, Саньку, якось протримайся до Дніпра — а там тебе миттю вилікують.
— Скільки мороки зі мною, — кволо посміхнувся Санько. — У тебе там, може, якісь свої справи, а я…
— Немає в мене ніяких інших справ, — відказав Швайка і поворушив у багатті. — Коли вже хочеш знати, то зараз ти нам набагато потрібніший, ніж якийсь там Швайка.
— Це ж чому?
— Згодом дізнаєшся. Таких дід Кудьма давно шукає.
— Яких — таких? — запитав Грицик.
— А отаких…
Швайка зробив перелякане обличчя, змахнув на Грицика руками, начебто побачив якусь ману і замогильним голосом почав:
— Цур тобі, пек! Зійди з водою, згинь з туманом… Згинь, згинь!
— То Санько що — ворожбит? — вихопилося у Грицика. Він, звісно, знав про незвичайні здібності товариша. Проте йому й на гадку не спадало, що Санько відрізняється від інших хлопців чимось особливим. Он Митько Щелепа вухами вмів ворушити і волосся на голові у нього підіймається за бажанням. А у нього, Грицика, зір найпильніший і зуби будь-яку кістку розгризуть. Проте його, бач, якийсь там дід Кудьма не розшукує, йому, бач, потрібен саме Санько…
— Еге ж, Грицику, аби ж то Санько був звичайний ворожбит! Ні, він вартий сотні ворожбитів. Невже забув, як він відвів від нас того татарина?
Грицик з шанобливим острахом поглянув на товариша, котрий сам недовірливо сором’язливо посміхався, почувши ті слова Швайки. Так он, виявляється, який він насправді, цей Санько!
Про ворожбитів, волхвів та відьмаків Грицик знав не менше, ніж про вовкулаків. Він був певен, що вони не набагато кращі від татар. Могли наслати на будь-кого болячку якусь, хворобу, або навіть смерть. І ніхто не в змозі боротися з ними. А тут Санько, Санько, який і мухи не скривдить — і раптом страшний волхв! То як тепер йому, Грицикові, бути з таким товаришем? Адже волхви мешкають у таємничих, майже недосяжних місцях, вони не мають ані близьких, ні знайомих. Тож коли Санько стане самітником — він, Грицик, втратить найкращого друга. Ет, як шкода!
І Грицик зітхнув так тяжко, наче вже втратив його. Затим перевів погляд на степ — і йому перехопило подих:
— Татари!
Мить — і Швайка опинився поруч з Грициком. Та ще за мить знову присів біля вогнища.
— Той татарин не страшний, — сказав він і поворушив патичком у багатті. — То свій татарин.
А той уже з’їжджав у вибалок. Скочив зі свого куцого коника і рушив до Швайки.
— Своя, — по дорозі заспокійливо посміхнувся до Грицика, котрий все ще тримав лука напоготові. — Якши хлопчик…
— Щось трапилося, Рашите? — запитав Швайка.
Рашит промовчав. Він схилився над багаттям, сипнув до казанка ще якогось зілля і заходився його помішувати.
— Забув, — вибачальним голосом пояснив він Санькові, — вилікуй тебе незабаром…
І лише після цього повернувся до Швайки.
— І ще забув про погані два урус, — почав він. — Під’їхали поза учора один, а інший пішки у кущах заховався. Здоровий такий, справжній батир, ніякі кущ не сховає… Кінний показав знак Іслам-бека. А Іслам-бек мій хазяїн. Тоді взяв у мене два коні — і ф’ють!
— А куди вони подалися? — запитав Швайка.
Рашит махнув рукою у бік Дніпра.
— Потім приходив люди Іслам-бека, — продовжував він. — Сьогодні з сонцем. Я їм сказав про два урус. Подалися по сліду. Подивилися, кажуть: "Це не Швайка…" То між себе кажуть. А мені: "Ти нічого не чув, нікого не дивився". "А коні?" — кажу. Сміються: "Його теж не бачив". А як не бачив, коли один кінь взяли мої? Мої, а не Іслам-бека!
— Не журися, Рашите, — відказав Швайка і заспокійливо поклав руку на плече татаринові. — Розберемося, що то за уруси. А твого коня повернемо. І не одного.
Рашит ствердно хитнув головою.
— Твоє слово — золотий слово, — сказав, він.