На Козацьких островах

Рутківський Володимир

Сторінка 8 з 16

Ні, видавай їм зараз ще й Швайку і таких, як він. Легко сказати — видавай. Самі скільки ловлять, і нічого у них не виходить. Навіть не знають, який він на вигляд… Он учора вісім сотень татар прочесали всі балки — і як у воду впав. І не сам, троє їх було.

А винен у цьому хто? Звісно він, Тишкевич.

З горя Тишкевич завернув у діброву. Добряче підкріпився впольованою дрохвою, тоді полежав у холодку над чистим, прозорим струмком. А по відпочинку вже твердо вирішив, як йому бути далі.

Звісно, без пана Кобильського поки що не обійтися. Але ж і повертатися до нього з порожніми руками теж не годиться. Потрібне бодай хутро. Та рушати по нього в дніпровські плавні зараз ризиковано. У будь-якому випадку, на берегах Сули чи Тясмина йому з’являтися не можна.

А от нижче Тясмина чи Сули — будь ласка. Там теж живуть вільні люди козаки. І не великими ватагами живуть, а здебільшого поодинці, аби не помітнішими для татарського ока бути.

От туди він зараз і рушить. Хоча краще було б рушати з відданою людиною. Тільки де ж її взяти у цій пустелі? Ні, доведеться йти за здобиччю на свій страх і ризик. А там — відновити довіру в пана Кобильського. Той за боброві хутра пробачить усі гріхи на світі. Звісно, він, Тишкевич, все йому не віддасть. Дещо й собі залишить…

Заглиблений у свої думки, Тишкевич скочив на коня і повільно подався у полудневий бік. Їхав і не зважав на те, що діялося навколо. Йому тут боятися поки що нічого. Слава Єзусу, татари не одібрали його охоронного знака. А крім татар, у цих місцях майже нікого не буває…

Тож і не помітив, як за кущем глоду, повз який він проїхав, щось промайнуло. Отямився, коли кінь став дибки. Рука блискавично метнулася до руків’я шаблі. Проте було вже пізно. Щось важке навалилося на нього, збило на землю, і дужі пальці обвилися навколо шиї.

Тишкевич не був слабкою людиною. При нагоді зміг би упоратися з одним-двома нападниками. Проте тут, як не напружувався, вивільнитися не вдавалося. Чужі пальці все міцніше стискали горлянку. Перед очима попливли райдужні кола.

"Оце і все", — промайнула думка.

Зненацька невідомий нападник послабив тиск. Почувся здивований голос:

— Пан Тишкевич? Як ви сюди потрапили?

Тишкевич сів, перевів подих. Перед ним стояв на колінах якийсь юнак із слов’янським обличчям. Придивившись, упізнав у ньому недавнього слугу пана Кобильського. І, здається, мав він дивне прізвисько — Дурна Сила.

Тишкевич поворухнув шиєю, повів головою праворуч, ліворуч — тягнув час. Тоді сказав:

— І справді, дурна в тебе сила, парубче.

— Та я ж… — зніяковів Демко. — Я ж дивлюся — над кущами татарська шапка промайнула. Ну, думаю, степняк їде, не інакше. Ну, думаю, стягну його зараз з коня, приб’ю, а сам у сідло — і додому. А воно, бач, як вийшло…

— Чекай чекай, — перебив його Тишкевич. — А сам ти як сюди потрапив?

— Та-а… За Воронівкою налетіли на нас татари. Куролап з іншими дали драла, а мене залишили. То ж татари аркан на шию — і в степ потягли.

— А ти, схоже, по дорозі втік від них…

— Еге ж. Вони саме перебиралися через якусь річку. Туман був, хоч в око встрель. Тож задній віз потрапив колесом між колоди. От мене й відв’язали, щоб допоміг витягти. А я його так смикнув, що він завалився у річку. Ну, і я слідом. Вони мене за течією шукали, а я проти неї пірнув. Доки вони в річці бовталися, я степом їх обійшов — і ось тутечки.

Нараз Демко замовк, потягнув носом повітря і прикипів поглядом до торбини Тишкевича.

— Смажениною пахне, — сказав він і проковтнув слину. — А в мене ж третій день у роті й ріски не було.

— Не було — то буде, — посміхнувся Тишкевич і витяг з торбини залишки дрохви. Демкові зуби запрацювали не згірш бобрових.

А Тишкевич дивився на Дурну Силу й міркував, як бути з ним надалі. Завести назад до татар? Ні, це він завжди встигне. Спочатку, мабуть, треба спробувати зробити його своєю вірною людиною. А продати татарам ніколи не пізно…

— А чому ти не питаєш, як мене сюди занесло? — поцікавився Тишкевич.

— Та я… — Дурна Сила все ще не міг упоратися з дрохвою. — Я ж було напочатку хотів запитати вас про це, а ви якось убік звернули.

"І справді — дурна сила, — подумав Тишкевич. — Схоже, в голові у нього гуляє вітер…"

Тоді ще раз у задумі потер шию і мовив:

— Довго розповідати. Та й не для чужих вух та історія. А ти, може, візьмеш і вибовкаєш її будь-кому. Бо хто ж тебе зна…

Демко вільною рукою бухнув себе у груди так, що вони загуділи, мов дзвін.

— Та я… — обурено почав він. — Щоб я… Та ніколи. Їй же Богу!

Тишкевич зітхнув так важко, ніби іншого виходу не мав.

— Ну, гаразд, — згодився він. — Ти, хлопче, бодай раз замислювався над тим, чому татари так несподівано налітають на наші села? Стежиш за тим степом, стежиш, здається, і миша не проскочить — а татари вже в тебе за спиною!

— А й справді, — Демко навіть про дрохву забув, так вразили його ці слова. — Не встигнеш і озирнутися, як вони вже поруч.

— Гадаєш, то просто так? Ні-і, голову даю на відсіч, що хтось із наших вказує їм дорогу.

Демко закліпав очима.

— Не може бути! — не повірив він.

Тишкевич роззирнувся довкола і, хоч аж до обрію не було жодної живої душі, пошепки мовив:

— А я знаю, хто це. Худорлявий такий, смаглявий, і кінь у нього гарний, хоча й не дуже показний. А зовуть того запроданця Швайкою. Еге ж, вдає, начебто стереже степ від чужинців, а насправді — все навпаки.

— Швайка? — отетерів Демко Дурна Сила. — Та ви що? У нас же кажуть, що його татари не можуть зловити, такий він моторний! Кажуть, що і в Криму він був, і аж до Дунаю діставався…

— Можливо, — згодився Тишкевич. — А не зловлять його тому, що й не ловлять. Він сам до них з вістями їздить. Ну, хіба що про людське око трохи поганяються за ним.

— Ти диви… А я, здається, бачив його. Саме за Воронівкою. Я худобу пас, а він на Переяслав простував. Еге ж, такий, як ви кажете — худий і смаглявий, мов турок. І дивиться якось з-під лоба. Дід Микола привітався з ним, а потім і каже мені:

"Бачив? Це той, що вганяє татарам добрячу швайку в одне місце!"

— Ото ж бо й воно, — сказав Тишкевич. — Тільки кажуть. А насправді зовсім не так. То ж я й хочу вивести його на чисту воду.

— А де ж він зараз?

— Здається, десь неподалік, у плавнях. Вивідує, мабуть, скільки людей козакує і де саме. А потім усе видасть степнякам.

Проте Демко Дурна Сила виявився трохи метикуватішим, аніж гадав Тишкевич.

— Чому ж тоді ви опинилися тут, а не в плавнях? — поцікавився він. — І шапка на вас якась не наша.

— Молодець, — похвалив його Тишкевич. — Одразу видно, яке в тебе око спостережливе. А опинився я тут тому, що повертаюся від татар.

Демкові перехопило подих:

— Від татар? — по хвилі перепитав він, не вірячи власним вухам.

— Саме так. Пан Кобильський послав мене з викупом за його людей. До речі, — Тишкевич націлив пальця на Демка, — за тебе він також дав викуп. І чималий, бо я йому підказав, що таких міцних та вірних хлопців, як ти, пошукати треба.

І хоч Демко ще до пуття й не знав, вірний він панові Кобильському чи ні, усе ж така похвала припала йому до душі.

— Ну, звісно… — зніяковіло промимрив він. — Але ж навіщо ви дали викуп за мене? Адже я, як бачите, сам утік.

— Та хіба ж ми знали, що ти у нас такий нетерплячий? — посміхнувся Тишкевич, проте його обличчя одразу набрало заклопотаного виразу і він запитав:

— То як же нам тепер бути?

— Ви про що? — не зрозумів Демко.

— Про те, що за свій викуп маєш заплатити.

— Та навіщо платити, коли я й так утік?

— Ні, парубче, так не годиться… Втік ти чи не втік, а за викуп треба панові платити. Чи, може, грошей катма?

— Та нема, — признався Демко. — Ні в діда немає, ні у родичів…

Тишкевич поплескав спохмурнілого хлопця по плечу.

— Не суши собі голови, — сказав він. — Я тобі допоможу. Тільки доведеться нам з тобою трохи затриматися у плавнях.

Демко відсторонився від Тишкевича.

— Я до діда хочу, — сказав він. — Дід, мабуть, переживає.

— Нікуди твій дід не дінеться. А плавні нам потрібні тому, що тут, — він погладив широкий пояс, — дещо є. То ж закупимо хутра у козаків і продамо їх у Маньківцях, Черкасах чи Переяславі. Частина виторгу — твоя. Тож за рік-другий зможеш сповна віддати панові свій борг. Ну то як — згода?

— Та я… — усе ще вагався Демко. — Мені б з дідом порадитися.

— Повернешся — тоді й порадишся. А залишатися, хлопче, треба. Бо не лише в багатстві слава. Треба, кажу тобі, вивести того татарського вивідника Швайку на чисту воду. То підеш зі мною, чи так і залишишся в степу?

— Та на біса мені цей степ! — вигукнув Демко. — Знаєте, як я тепер ненавиджу цю татарву з їхніми посіпаками?

Дурна Сила стис великого, мов кавун, кулака. Тишкевич подивився на нього і тихо порадів, що знайшов спільну мову з його власником.

А Демко знову зажурився.

— От тільки де взяти коней? — сказав він. — У степу без коня, самі знаєте…

— Можеш покластися на мене, — заспокоїв його Тишкевич. — Тут неподалік пасуться татарські табуни. То я в пастухів одного куплю для тебе. Гроші, кажу, ще є. А згодом віддаси.

— А це небезпечно?

— Ти про що?

— Ну… йти до тих пастухів… — схоже, Демкові зовсім не хотілося залишатися самому в степу навіть на коротку мить. — Вони ж можуть вас схопити.

— Навряд чи посміють. Ти десь тут заховаєшся, а я сам поїду. І не хвилюйся, я знаю, як з ними розмовляти… — Тишкевич показав якийсь блискучий круглячок. — Це охоронний знак. Мене чіпати не можна, бо я ж тут у справі викупу.

Повернувся Тишкевич набагато швидше, ніж Демко сподівався. За собою він вів на поводі двох коней.

— Навіщо нам двоє? — здивувався Демко. — У вас уже один є.

— Та я й сам це знаю, — посміхнувся Тишкевич. — То якого ти береш?

Демко вибрав низенького тлустого коника і потрюхикав слідом за Тишкевичем. На душі у нього було світло й легко. Незабаром він побачить діда свого і рідну Воронівку. От тільки непокоїли борги, в які він так несподівано вліз. Бо нікому ніколи не був винен, а тут зразу двом — панові Кобильському й Тишкевичу.

ПАСТУХ РАШИТ

— Терпи, Грицику, — прохрипів Швайка і облизав пересохлі вуста. — Терпи, козаче, отаманом будеш!

Швайка ніс на руках Санька. Після того, як Санько відвадив татарина, його ніби хто наврочив. Пройде кілька кроків — і зупиняється, начебто прислухається до чогось.

5 6 7 8 9 10 11