— Я знаю. Мені мама казали. Вони уруска були.
Це татарин уже мовив до Грицика, який не зводив погляду з прибульця. Тоді перелив у чашку паруючого зілля і подав Санькові. Рідина була гірка, гостро пахла баранячим жиром і якимись травами.
— Пий, — звелів Рашит. — Усе пий. Завтра будеш здоровий.
— А який на вид той, хто коней забрав? — запитав Швайка.
Видно, ті двоє не йшли йому з голови.
— Злий очі, — відказав Рашит. — Довгий кінський голова. І високий…
Він звівся на ноги.
— Я поїхало… е-е, поїхав. Інші ще не сплять, можуть побачити, що мене нема. А вранці табун пущу сліди топтати. Тоді будемо за Чатир-могила. Ну, бувай здоров!
— Спасибі, брате, — відказав Швайка. — Сам Бог тебе послав.
Рашит показав у посмішці білі зубі.
— Мій Бог чи твій?
Вони міцно обнялися і Рашит щез у темряві. Швайка довго дивився йому услід.
— Запам’ятайте, хлоп’ята, — нарешті звернувся він до друзів, — що й серед татарів теж є люди. І не так уже й мало. І коли б не вони, я б їх усіх підряд…
І Швайка змахнув рукою, наче в ній була шабля.
— Ти його давно знаєш? — поцікавився Грицик.
— Давно. Одразу, як мене з матір’ю потягли на аркані в степ.
— То ти і в полоні був?
— Був, бодай його не згадувати… — Швайка помовчав. — Матір мою забили насмерть. За те, що спробувала втекти. А мене взяла до себе Рашитова мати. Вона теж була з Воронівки… Так що ми з Рашитом немов брати.
За багаттям повисла мовчанка.
— Виходить, ти воронівський? — нарешті озвався Грицик.
Швайка відповів не одразу.
— Отам, внизу, розвалини знаєте? — запитав він. — То була наша хата. Тепер тільки льох залишився.
— То ти син підстарости Сидірка? — здогадався Санько.
— Ага, — кивнув Швайка. — Ледь-що — я одразу до свого льоху. Рани зализувати.
— А ми ж… а ми гадали, що там вовкулаки завелися.
— Знаю, — посміхнувся Швайка. — Бачив, як ви нас хрестили. Я тоді там відлежувався, коли мене татари стрілою проткнули.
— Ага! — скрикнув зненацька Грицик. — Тепер я знаю, чому мені дід Кібчик вухо крутив. Ти там лежав, а він не хотів, щоб ми навколо гасали, так?
— Метикуватий, — похвалив його Швайка. Він підвівся, затоптав багаття і накинув зверху кущ старого перекотиполя.
— Поїдемо, мабуть, хлопці, — сказав він. — Саньку, я тебе до себе візьму. Бо ще, бува, звалишся дорогою.
— Не звалюся, — запевнив його Санько. — Мені вже краще. — І вже, коли сидів на коні, стиха додав: — А там, у льосі, був ще один дід. У нього борода аж до пояса, еге ж? І Кудьмою його зовуть.
Швайка смикнувся, мовби його вдарили. Якийсь час пильно розглядав малого товариша.
— Тобі й це відомо, — сказав нарешті. — Ой, Саньку, Саньку, що ж з тебе буде, коли виростеш? — Подумав і додав: — Якщо тільки виростеш.
— Виросту, — пообіцяв Санько.
В ГОСТЯХ У ВИРВИЗУБА
Під ранок Швайка зупинився. Вдихнув на повні груди й сказав:
— Ну от, приїхали. Здоров будь, Дніпре!
Хоча Дніпра ще й видно не було. Самі лише очерети, червонястий верболіз та зелені гайки по вибалках. Хіба що вологий, прохолодний подих вітру нагадував про близькість великої ріки.
З верболозу раптово вигулькнула група вершників, зодягнених хто як. Проте у кожного була зброя, а на голові — зведена набакир смушкова шапка.
Попереду летів довговусий здоровань. Ще здалеку він загорлав:
— Та це ж Пилип! А, щоб тебе холєра ясна взяла!
Проте по його обличчю було видно, що якби Швайку й справді схопила холера, то він був би вельми засмучений.
— Оце, хлоп’ята, сам Штефан Вирвизуб, — пояснив друзям Швайка. — Гарно, ох і гарно рве зуби ногайцям! Разом з головою.
І погнав назустріч здорованеві.
— А ми вже бозна що передумали, — мов у бочку, гудів Вирвизуб, ляскаючи Швайку по плечах. — Нема та й нема. Наче у воду впав. А чому ти не на Вітрику?
— Відпустив до діда, — ухильно відказав Швайка. — Нехай хоч трохи погуляє на волі.
Усмішка поволі сповзла з Вирвизубового обличчя.
— Зрозуміло, — сказав він. — Добре, що хоч сам врятувався. А того поганця Тишкевича, чи як там його, наздогнав?
Швайка сердито сплюнув на землю.
— Не вдалося. Вивів мене на Іслам-бека.
— Ого! — присвиснув Вирвизуб. — То він до всього ще й з ними злигався?
— І, мабуть, уже давно.
Швайка зіскочив з коня, відвів Вирвизуба убік.
— Хочу тебе попрохати ось про що, — почав він. — Цих огирів, — Швайка показав на коней, якими приїхав, — треба перегнати назад Рашитові. Тільки щоб ніхто не бачив.
— Зрозуміло, — відказав Вирвизуб. — А де він буде?
— Біля Чатир-могили.
— Зробимо, — запевнив Вирвизуб. — Нібито нападемо на татарські табуни і непомітно підсунемо цих двох. Хоча, — Вирвизуб почухав тім’я, — нам вони й самим потрібні. Хлопців, розумієш, у плавнях щодня більшає. А який же козак без коня?
— У Рашита не брати, — твердо мовив Швайка. — Нічого підозру на нього зводити.
— Та я що, зовсім дурний? І волосинки з того табуна не впаде. Тільки ж скажи йому, нехай подалі звідсіля забирається. А то мало що може статися. Тут же, окрім мене, є ще інші меткі братчики.
— Він так і зробить.
Вирвизуб перевів погляд на хлопців.
— А це що за козаки? Чи не рано їм за шаблі братися?
— Чом не рано? Саме час, — відказав Швайка. — Вони нас з тобою, Штефане, незабаром за пояс заткнуть.
Вирвизуб насмішкувато примружив очі.
— А що? Схоже. Особливо ось цей лицар, — і він показав на Санька, що ледь тримався на ногах.
Швайка весело розсміявся.
— А оце ти, Штефане, вцілив пальцем у небо! За нього дід Кудьма і сьогодні дасть десять таких, як ми з тобою.
— Невже? — Вирвизуб з неприхованою цікавістю втупився у Санька. — Жартуєш…
— Я ніколи ще не був такий серйозний.
— То він що — і справді… того?
— Еге ж. Тиждень тому Іслам-бековим людям очі від нашої схованки відвів. Я вже було подумав: усе, гаплик. А вони по наших головах, вважай, топчуться — і не бачать.
— Ти диви… Таке мале — і туди ж… — не міг отямитися Вирвизуб.
— Слухай, Штефане, — зупинив його Швайка. — За козацьким звичаєм, годилося б гостей пригостити. І води дати, а то ми вже бозна скільки часу саму гнилу п’ємо.
— А й справді! Ні, ти диви…
Вирвизуб нарешті відвів погляд від Санька і заметушився. Щось сказав одному, підморгнув іншому, кашлянув до третього. Ті метнулися до верболозу і щезли за ним.
— Таке дивне ім’я — Штефан, — тихо мовив Грицик до Швайки. — То він що — як пан Кобильський, так?
— Зовсім навпаки, — відказав Швайка. — Хіба що народилися неподалік один від одного.
Зненацька їм назустріч випірнув здоровецький звір з гострою мордою і трохи ніби надкушеним лівим вухом. Він втупився у прибульців з не менш зацікавленим, аніж у Вирвизуба, поглядом.
— Барвінок! — вихопилося у Грицика.
— Ні, хлопче, це Сирітка, — сказав Вирвизуб, що йшов попереду. Він почухав Сирітку за вухом і звернувся до Швайки: — А як там твій, помагає?
— Аякже! Цього року вже двічі врятував мені життя.
— Так мало? — здивувався Вирвизуб. — Ну, то проти мого Сирітки він тоді зовсім мале цуценя. Чи, може, ти вже нікуди не потикаєшся з-за Сули?
— Та потроху прогулююся, — заперечив Швайка. — Слухай, а як там Байлемові хлопці — живі?
— А що з ними станеться? Врятувалися. А заодно добряче пощипали своїх непроханих гостей. Шкода, що ми трохи запізнилися з поміччю. Прибігли — а тих песиголовців уже й сліду нема. Барвінок твій, до речі, й досі там. Ми вже до нього і так, і сяк — не йде з острова, хоч ти криком кричи, хоч мовчки падай!
— Поганий був би він Барвінок, аби послухав будь-кого.
Вирвизуб гордовито випнув груди.
— Ну, я, припустімо, не будь-хто…
— Тим більше. І взагалі, Штефане, мені здається, ніби ти щось хвостом крутиш. Ти ж зроду стільки слів не наговорив, як оце зараз. То не муч, скажи, що трапилося?
Тепер уже Вирвизуб ухилився від прямої відповіді.
— Спочатку пообідаємо, тоді й побалакаємо, — сказав він.
Хоча Швайка й запевняв, що вмирає з голоду, проте не стільки їв, скільки придивлявся до Вирвизубових товаришів. Щось не подобався йому їхній вигляд. Чи то присоромлені, чи щось замислили. Крім Вирвизуба, ніхто з них навіть слова не докине…
— А чого це ви коситеся на мене, як миша на крупу? — не втримався врешті Швайка і відклав ложку вбік. — Давно не бачилися, еге ж? Чи я, може, кожуха навиворіт одягнув?
— Та який там кожух серед літа? — зненацька обурився Вирвизуб і знову знітився. — Тут, дорогий мій друже, як би тобі сказати… По плавнях, розумієш, поповзли всілякі плітки, ніби ти запродався ординцям…
Швайка відсахнувся, начебто від удару.
— Жартуєш? — схопився він на рівні. — Та як ти посмів?
Зблиснула проти сонця Швайкова шабля. Миттю підхопилося на ноги Вирвизубове товариство, проте Штефан різким помахом руки зупинив його.
— Та вже, Пилипе, або стинай мені голову, або вислухай до кінця, — сказав він Швайці. — Сам знаєш, що я за тебе будь-якої миті голову ладен покласти. А от інші… У нас тут зараз повно новачків. Тож вірять будь-чому.
Повагавшись, Швайка вклав шаблю до піхов.
— Ну, гаразд. Слухаю.
— Тут, розумієш, тиняються двійко плавнями. Розпитують, де ти.
— Навіщо я їм потрібен?
— Щоб розквитатися з тобою. Кажуть, ніби ти їхніх побратимів запродав татарам.
Швайка стис руків’я шаблі так, що аж зблідли пальці. Хрипким голосом запитав:
— Де вони?
— Гай-гай, шукай тепер вітра в полі! Покрутилося тут двійко якихось баляндрасників… Точніше, крутився лише один, бо інший віддалік маячив. Дізналися, що тебе немає, — і подалися далі.
Швайка зміряв Вирвизуба таким поглядом, що той зіщулився.
— Чом же ти їх не затримав?
— Так мене ж тоді теж не було тут! А хлопці… Кебети в них не стало розібратися. А тепер, бачиш, як траву очима пасуть.
Якусь хвилину Швайка розглядав похнюплених хлопців. Тоді змахнув рукою і відвернувся.
— Ось тобі й гостини, — сказав він. — І які ж вони на вигляд?
— Того, що віддалік був, хлопці не запам’ятали. Хіба що, кажуть, здоровань, яких світ не бачив. А в того, що патякав про тебе, обличчя брезкле, видовжене…
— Як у коня? — втрутився Грицик.
— От-от! — вигукнув один з Вирвизубового товариства. — А ще очима з-під лоба лупає, і зубом цвика.
— Тепер зрозуміло, — посміхнувся Швайка. — Атож, зустрічався такий на нашому шляху. Ризиковий, виявляється, не боїться з вогнем гратися.
— То ти його знаєш?
— Та трохи знаю. Тишкевич це.
— Той, що воронівців трохи не запродав?
— От-от. А тепер сам репетує: "Тримай злодія!" Отже, він і до вас зазирав?
— Еге ж, було таке.
— То краще переберіться в інше місце.