— А я вже на вершечку побував. Ніде нікого. А знаєш, що я вирішив? Біля Воронівки ми ховатися не будемо. А підемо до Кам’яного острова. І знаєш, коли я це придумав? Коли спав. Сплю, а мені хтось ніби каже: "Ідіть до Кам’яного острова, ідіть до Кам’яного…" Диви! Що там?
Під дубом лежало двійко ножів. Поруч з ними — два луки і сагайдаки зі стрілами.
То були скарби з Грицикового сховку.
МЕДОВА ЯМА І ВОВК
По обіді хлопці були далеко за Сулою. Починалися геть незнайомі місця. Грицик, що йшов попереду, намагався триматися ближче до дніпрових плавнів.
— Як побачимо татарина — мерщій в очерети, — пояснив він Санькові. — А в очеретах татарин нас нізащо не знайде.
— Зате там повно кабанів, — заперечив Санько. Дивна млявість все ще не полишала його.
— Ну то й що? Хрюкне кабан — ми одразу в степ!
— Краще було б пливти по Дніпру. Там ні кабанів, ні татарів нема.
— Звідкіля ти знаєш? — заперечив Грицик. — Не татари, то ще хтось є. Та й пливти довго. Аж цілих п’ять діб. А пішки, хлопці казали, до Кам’яного острова можна дістатися за три дні.
Чим далі було від Воронівки, тим певніше почувався Грицик. Степ був рівний, мов долоня. Вітер хвилею гнав смарагдові трави.
І ніде — жодного татарина. Хіба промайне вдалині стадо диких коней-тарпанів, чи осудливо погляне з високої могили на малих втікачів кам’яна баба.
В плавнях теж було тихо. Свині відсипалися у своїх, прихованих від чужого ока, баюрах. Лише мошва та птаство вилися над головою. Одразу за Сулою Грицик підстрелив дві качки. Хлопці розвели багаття і добряче пообідали.
Та чим нижче схилялося сонце, тим швидше щезала Грицикова впевненість. Йому почало здаватися, ніби за ними хтось стежить. Вже кілька разів Грицик помічав, як щось сіре шмигало в траві неподалік від них. Шмигало безшелесно і тихо, неначе тінь.
"Мабуть, якесь звірятко, — заспокоював себе Грицик. — Бо ж у степу ні диких кішок, ані ведмедів немає…"
Проте раз у раз ковзав стривоженим поглядом по найближчих купинах. Одного разу навіть стрілу пустив.
— Навіщо? — запитав Санько.
— Просто так, — навмисне бадьорим голосом відказав Грицик. — Схоже, ховрашок проскочив.
— Ні, не ховрашок, — заперечив Санько. — Щось більше. І набагато.
— Ти теж його бачив?
— Еге ж. Може, лисиця? Так ні. Вона руда. А те, що прошмигнуло, було сіре.
— Мабуть, заєць…
Тепер хлопці йшли обережніше. І не стільки стежили за тим, що діється у степу, скільки вдивлялися в найближчі кущі. Проте навколо було так тихо і спокійно, що острах невдовзі минув.
Високо в небі кружляли птахи. Віяв млявий вітерець. З очеретів долинало заклопотане качине кахкання. Довкола хлопців вилися бджоли. З кожним кроком їх ставало дедалі більше.
— Ого, скільки їх тут! — дивувався Санько. — Немов у дуплах діда Мусія.
— Куди тому дідові, — заперечив Грицик. — Тут їх значно більше. От тільки б знати, де вони тримають мед.
Грицик понад усе полюбляв мед. Та й Санько теж. От би зараз знайти дупло, викурити звідтіля маленьких, вкритих пушком злючок, а потім висмоктати з щільників неймовірно смачний мед! І заїдати кислуватим маминим хлібом.
Та, схоже, поблизу не було місця, куди бджоли зносили б мед. Для цього потрібні старі дерева з дуплами. А їх теж не видно. Хіба он, удалині, щось синіє.
— Мабуть, байрак, — сказав Санько.
І тут сталося несподіване. Санькова нога провалилася у щось тепле і липке. Тієї ж миті над ним здійнялася хмара бджіл. Санько зарепетував не своїм голосом і миттю обігнав Грицика, що йшов попереду.
— Що з тобою? — запитав Грицик. Проте відповіді не дочекався, бо розлютовані бджоли обсіли і його.
Хлопці мчали степом, мов двійко наполоханих оленів. Тепер їм було не до татар. Та й навряд чи татарські коні змогли б їх зараз наздогнати.
Отямилися хлопці в очереті.
— Чого це вони на тебе так налетіли? — ледве зміг вимовити Грицик, бо його вуста вже нагадували дві пишні пампушки. На цих двох пампушках усілася здоровецька груша. Санько відчував, що й у нього не кращий вигляд. Ліве око запухло так, що його можна було розплющити хіба з величезним зусиллям, горіли вуха, а до шиї наче хтось приклав розпечене залізо.
— Хіба я знаю, — відказав Санько. — Ішов і раптом провалився у яму…
І він провів рукою по зашерхлих вустах. Рука була навдивовижу солодка. Санько придивився до неї здоровим оком, ще раз лизнув — і вигукнув:
— Та це ж мед! Грицику, я провалився у медову яму!
Грицик провів пальцем по Саньковій руці, просунув його між двох пампушок. Ще. І ще раз.
— …ед, — нарешті задоволено вичавив він із себе.
Тоді подумав і додав: —…оди…
— Що ти кажеш? — не зрозумів Санько.
— …Оди, — повторив Грицик. —…ити…
І показав, ніби він п’є із кухлика.
— Зрозуміло, — сказав Санько. — Хочеш води?
— Еге, — відказав Грицик. Це було єдине слово, яке він міг вимовити, не ворушачи вустами.
І хлопці подалися шукати воду.
Байрак, до якого вони дісталися, стояв над неширокою річечкою з низькими заболоченими берегами. Чвакаючи у твані, хлопці кинулися до неї і занурили обличчя у прохолодну воду. Стало трохи легше.
Пирхаючи, Санько підвів голову й озирнувся. Перед єдиним його оком постав невеличкий вибалок, в котрому росли старезні дерева. Довкіл валялися сухі гілляки. Видно, хтось колись збирався розкласти тут багаття, проте не встиг.
— Грицику, давай зробимо пліт, — запропонував він товаришеві, що ніяк не міг відірвати обличчя від води. Проте той лише заперечливо повів головою і знову занурив її у річку по саму шию.
Санько тяжко зітхнув. Це ж стільки ще треба йти до того Кам’яного острова! А так — лежиш собі на сухій траві, роздивляєшся на всі боки — а Дніпро сам несе тебе туди, куди потрібно.
Він ще раз зітхнув і поглянув на протилежний берег. І зненацька побачив таке, що краще б вже бджоли йому і друге око вжалили!
По той бік річечки сидів вовк. І не вовк, а справжнє вовчисько! Таких здоровецьких Санько ще ніколи не бачив.
— Грицику, глянь… — затинаючись, сказав Санько.
Хлопці завмерли. Першим отямився Грицик. Він вихопив з-за спини лука, висмикнув з сагайдака стрілу і націлив її на вовка. Проте вчасно схаменувся. Такою стрілою, як у нього, можна лише поранити звіра. А поранений звір, як відомо, вдесятеро лютіший від здорового.
Вовк, здається, теж здогадувався, що Грицикова стріла особливої шкоди йому не завдасть. Він улігся на траву і позіхнув, вишкіривши ікла. Санько мимоволі здригнувся — такі ікла і здоровецькому турові миттю перегризуть ногу…
Задкуючи, хлопці відійшли від берега. Певний час вовк зацікавлено спостерігав за ними. Зненацька нашорошив вуха і щез у кущах.
Тільки тепер хлопці відчули, як у них тремтять коліна. Йти на той бік їм уже не хотілося.
— Бачиш, Грицику, він нас зовсім не боїться, — сказав Санько. — А що ж буде вночі? Ні, ти як хочеш, а я далі не піду. Я буду робити пліт.
Цього разу Грицик погодився.
Для воронівського хлопця зробити пліт було звичним ділом. До того ж усе було під рукою — і сухі палиці, і торішня трава, і мотузки дикого хмелю. Не встигло сонце заховатися за очеретами, як на дрібних брижах погойдувалося щось схоже на копичку сіна. Хлопці, не гаючись, забралися на плота, і Грицик відштовхнувся тичкою від берега. Пліт повільно зрушив з місця і поплив за течією до Дніпра.
Коли вони дісталися до першого закруту, Санько схопив товариша за руку:
— Глянь! Знову з’явився.
Так, на тому місці, яке вони тільки-но полишили, стояв той самий сіроманець. І вигляд у нього був такий пришелепкуватий, що хлопці мимоволі засміялися.
— Не встиг, — сказав Санько. — Шукай собі іншу поживу!
НІЧНІ СУПУТНИКИ
Другий день пливли хлопці тихим дніпровим плесом. На світанні приставали до берега, аби вполювати якусь птаху. Тоді знаходили межи очеретів суху галявину і розкладали багаття. Поївши, шукали дикий щавель, ласували солодкими коренями ситнягу чи добудовували плота. Гарний вийшов у них пліт! Найдосвідченіше вороже око не здогадається, що це таке. І керувати ним легко, бо вчора Санько виловив дошку і примайстрував її під весло.
А коли сонце сідало за обрій, хлопці виводили пліт на бистрину і пливли за течією.
От і сьогодні вони лежали горілиць на ще теплому сіні, дивилися на далекі мерехтливі зорі і стиха розмовляли.
— Як виросту, буду козаком, — мовив Грицик. — Але не таким, як наші воронівські.
— А яким? — поцікавився Санько. — І чим тобі наші не подобаються?
— Бо не цікаво. Сиди собі та лови рибу чи бобра. А потім староста все забирає собі. Ні, я буду такий, як Микола Сом. Чи навіть Вирвизуб…
— А це хто?
— Невже не чув? Це ж, ого, які козаки! Татари їхнього духу бояться. Бо вони не рибу ловлять, а йдуть у степ полювати на ногайців. То відіб’ють полонених, то налетять на татарське селище і мстяться за наших… А найбільше я хотів би бути таким, як Швайка. Чув про нього?
— Ні.
— То що ти тоді взагалі чув? А це ж такий розвідник, якого ще світ не бачив! Не встигнуть татари зібратися в набіг, як Швайка вже передає про це переяславському старості, і ніхто з татар його не спіймає. А знаєш, чому?
— Ні…
— Ех, ти! А тому не спіймають, що він уміє перекидатися на вовка…
— То він що — вовкулака? — вжахнувся Санько.
— Мабуть, що так, — згодився Грицик. — Тільки він добрий. На своїх не кидається. Або ще під’їде до найголовнішого хана і стрілою в нього — раз! — і нема хана.
— А татарські слуги навіщо? — засумнівався Санько. — Вони ж його не підпустять до свого пана!
— А вони й не знають, що це Швайка. Бо він часто вбирається у татарську одіж і вміє балакати по-татарському, як справжній татарин… — Грицик зітхнув. — А я ще не зовсім навчився балакати по-татарському. От якби до осені побув з дідом Миколою, то напевне б навчився. А потім пробрався б до татар і, коли всі захропуть, — шаблюкою — раз, раз! Оце вам за маму! Оце за тата!
Тепер вже зітхнув Санько.
— Я б теж хотів помститися їм за тата, — сказав він. — Але ж не знаю по-їхньому. Слухай, Грицику, може, ти мене хоча б трохи навчиш, га?
Грицик помовчав.
— Не така вже це й легка справа, — нарешті озвався він. — Проте коли ти просиш, то навчу. Для друга мені нічого не шкода.
— От спасибі! — вихопилося у Санька. — І тоді ми разом поїдемо у ту орду. Швайка один, а нас двоє було б, уявляєш? От здорово!
Схоже, Грицикові ці слова сподобалися неабияк.
— О! Ми тоді б з тобою… — почав він, проте одразу й замовк.