Джури козака Швайки

Рутківський Володимир

Сторінка 7 з 42

Жахно заіржав кінь. Нелюдським голосом зарепетував необачний вершник і раптом змовк.

Заревли, заметушилися корови. Вони відчули запах крові. Якусь мить старший челядник отетеріло роздивлявся роздертий живіт коня і непорушне тіло свого товариша. Тоді зло лайнувся і, широким колом оминаючи розшалілого Петрика, кинувся за хлопцями. Проте не встиг — ті вже скотилися до яру. Між кущів промайнула брудна Грицикова сорочка, і вершник, не роздумуючи, пустив у хлопця стрілу. Не вцілив. Другу і третю випустив навмання. А затим чимдуж погнав коня назад, бо Петрик уже був неподалік від нього.

Хлопці переховувалися в чагарях до ночі. Вони страхалися з’явитися на очі навіть дідам-пастухам. Лише пізно увечері, коли в селі згасли останні вогні, городами прокралися до Санькової хати.

Мати стояла на порозі. Схопила хлопців, втягла їх до хати. Нашвидкуруч завісила вікно і засвітила каганця.

Санько мимоволі зойкнув — мамине обличчя було геть вкрите синцями.

— Тікайте, синочки, — шепотіла вона розпухлими вустами. — Ці нелюди обіцяли скарати вас на смерть, коли спіймають. Втікайте, дітоньки, бо вони взавтра повернуться!

— Куди ж нам втікати, мамо? — розгублено запитав Санько.

— Аби ж то я знала! — розпачливо схлипнула мати. — Ось тобі свитка, ось вам сорочечки і вузлик з хлібом… Тікайте, дітки! Десь переховайтеся, а за тиждень повертайтеся. Може, і вгамується.

Вона обняла сина, і її плечі затрусилися в беззвучному плачі.

— За тиждень повертайтеся, — прошепотіла їм услід.

Проте хлопці не повернулися ні за тиждень, ні за місяць.

А за якусь годину до Санькової хати зі стогоном придибав дід Кібчик.

— Ледве дістався, небого, — сказав він. — Схоже, всі печінки повідбивали, гаспиди… Демкові теж перепало. І всім хлопцям, які не встигли втекти. Побили і забрали з собою… — з зусиллям вдихнув повітря і поцікавився: — Твій хоч приходив?

— Приходив, — схлипнула мати. — Вигнала я їх з хати… Нехай заховаються, де зможуть… А мені вже байдуже.

— Гай-гай, — похитав головою дід Кібчик. — А я оце збирався сказати їм, куди податися. Та бачиш, не встиг. Ноги, бач, не тримають…

ЛЮДСЬКИЙ ГОЛОС МЕЖИ ЗВІРІВ

Хлопці скрадалися між городів, мов двійко злодіїв. Бо хто його знає — побачить якийсь сусіда, спіймає і відведе до пана. Бо ж пан велів нагородити тих, хто їх спіймає.

За селом хлопці зупинилися. Над їхніми головами з писком миготіли кажани. У високому небі холодним сяйвом мерехтіли зірки. З лісу долинув стривожений голос оленя.

— Куди тепер? — запитав Санько.

Грицик відповів не одразу. А й справді, куди податися? В селі, звісно, лишатися не можна. І неподалік від нього теж. Бо слуги пана Кобильського можуть повернутися з собаками гончаками. То ж треба було відійти від села якомога далі.

— Підемо до Сторожового дуба, — нарешті ви рішив Грицик.

Про Сторожовий дуб у Воронівці знали всі. Він стояв на півдорозі до Сули і був набагато вищий за довколишні дерева. З його вершини можна було побачити геть усе — і те, що робиться біля Сули та Дніпра, і очерети Вовкулацького кута, і саму Воронівку. А коли добре придивитися, то можна розгледіти навіть канівецьке городище, де мешкав пан Кобильський.

Старі люди казали, нібито колись на місці Воронівки стояло місто Римів, а в ньому була велика сторожова застава. І на цьому дубі завжди сидів дозорець. Коли вилізти на дуба і гарно придивитися, то можна було помітити, де саме він сидів. В одному місці гілки перетиналися так химерно, що можна було навіть лежати.

От тільки видиратися на нього було не так вже й легко. Стовбур у дуба був рівний і такий товстий, що й учотирьох не обхопити. Проте воронівські хлопці сплітали із дикого хмелю мотузку, закидали її на нижню гілку, а потім, мов білки, видиралися на вершечок дуба.

На щастя, мотузка звисала майже до землі.

Хлопці наламали трохи дрібних гілочок, аби їм було м’якше. Тоді вкрилися свиткою, притислися один до одного і поринули в сон.

Проте проспали недовго. Зненацька з глибини лісу до них долинув жахний рев. Йому у відповідь озвалося моторошне виття. А ще за якийсь час під дубом з хрюканням і вереском протупотів гурт свиней. Вони поспішали заховатися у плавнях.

— Мабуть, від вовків утікають, — висловив здогад Грицик. — Чи від ведмедя.

— А він сюди не забереться? — запитав Санько.

— Не забереться, — заспокоїв його Грицик, котрий знав усе на світі. — Дорослі ведмеді по деревах не лазять.

Потому Грицик згорнувся клубочком і за мить солодко засопів. А Санько заснути вже не міг. Він раптом відчув, що над ними нависла небезпека.

"Ну, гаразд, — роздумував Санько. — Дорослий ведмідь по деревах не лазить. А напівдорослий?"

Хлопець пильно вдивлявся в темряву — туди, звідкіля нещодавно долинуло жахливе ревіння. Зненацька йому привиділось, ніби там щось блимнуло. На якусь мить щезло. Потім знову блимнуло, проте вже в іншому місці.

— Грицику, — прошепотів він. — Глянь, щось світить.

— Де? — стрепенувся зі сну Грицик.

— Он там…

І знову зблиснуло. Тепер вже майже біля землі.

— Дика кішка, — ледь чутно мовив Грицик. — Коли б не полізла до нас…

Санько зіщулився. Він чимало чув про диких кішок. Хоча й скидаються на звичайних, проте набагато більші. За розміром майже як вівця. Хвіст у них коротенький, а на вухах китички. А що вже лихі! Заляже на нижній гілляці і чатує на здобич. І отямитися не встигає, як уже лежить на землі з перегризеним горлом. Два роки тому таке трапилося з Саньковим сусідою дядьком Свиридом. А він же не якийсь хирлявий дядько був, двох татарів подолав під час останнього нападу!

Нараз два вогники щезли, і до хлопців долетів звук м’якого стрибка на землю. Тієї ж миті повітря розітнув зляканий писк. Мабуть, дика кішка на когось накинулася.

І справді, через хвилю до них долинуло задоволене мурмотіння.

— Тепер не страшно, — сказав Санько. — Вона вже сита.

— Хтозна, — заперечив Грицик. — Вони й ситими нападають.

Схоже, він мав рацію. На землі знову зблиснуло. Затим Санько розгледів сіру пляму, що рухалася у бік Сторожового дуба.

— Ой… — раптом злякано прошепотів Грицик. — В нас же і зброї нема!

І справді, хлопці так поспішали, що не взяли ні чого з собою. Ні ножів, ні луків.

— Що ж робити? — запитав Санько.

— Не знаю…— відказав Грицик. Він і справді не знав, як бути. Мабуть, вперше у житті.

Під Сторожовим дубом почулося шкрябання. Скидалося на те, що дика кішка гострила кігті. Згодом сіра пляма повільно поповзла по стовбуру.

У Грицикових руках якимось дивом опинився сухий штурпак. Але що ним можна вдіяти?

Санько напружено вдивлявся у сіру пляму, котра піднімалася вгору.

"Не лізь, — подумки умовляв він її, як ото нещодавно курчат на своєму подвір’ї. — Ти ж сита. Навіщо тобі ще й ми? Ну, не лізь же далі, зупинися!"

У відповідь почулося зле сичання. Два вогники блиснули у Саньків бік. Та він був ладен присягнутися чим завгодно, що сіра пляма завмерла!

"Молодець, — подумки продовжував він говорити з дикою кішкою. — Йшла б ти собі до лісу, га? Ну, що тобі варто це зробити? Там же поживи скільки завгодно. Ну, йди, прошу тебе, йди геть!…"

Він уявив, як дика кішка, зупинившись, почала роздумувати, що їй робити далі. Потім вона розвернулася і поволеньки стала спускатися по стовбуру…

За мить під Сторожовим дубом почулося м’яке гупання.

— Пішла! — зраділо видихнув Грицик. — А я вже було подумав… Як ти гадаєш, Саньку, чого вона пішла? Невже чогось злякалася? А чого?

— Не знаю, — силувано відказав Санько. Якась дивна кволість огорнула його. У скронях гупали велетенські дзвони, і голова аж розривалася від того бамкання. — Я попросив її піти…

— Як попросив? — не зрозумів Грицик.

Санько не відповів. Він припав чолом до холодної гілки. Стало трохи легше.

А з сусіднього дерева на них знову світило двійко вогників. Проте Санькові було вже байдуже. Йому страшенно захотілося спати.

Та заснути знову не вдалося. За деякий час з темряви долинув стукіт копит, що наближався до Сторожового дуба. Долинав він звідтіля, де ще зовсім недавно хлопці разом з Демком чатували на вовкулаків.

— Хтось їде, — прошепотів Грицик.

— Може, то олені? — кволим голосом відгукнувся Санько.

— Олені від села не йдуть, — заперечив Грицик. — Схоже, що це…

І він міцно стис руку товариша. А стукіт копит долинав уже зовсім зблизька. Нарешті хтось невидимий протупотів повз Сторожовий дуб. Голосно тріснула гілочка під копитами, і враз пролунало оглушливе:

— Апчхи!

Грицик ледь не закричав з жаху. А може, й скрикнув, бо стукіт нараз припинився. Хтось, невидимий у темряві, ще раз кашлянув, а потім подався далі.

Незабаром стукіт копит розтанув удалині.

— Хто б це міг бути? — стиха запитав Санько. — Кашляло ж як людина. Слухай, може, нас уже шукають панові слуги?

Грицик шморгнув носом. Він досі не міг подолати тремтіння. Лише трохи згодом зауважив:

— А дикої кішки вже не видно. Аби то був хто з людей — вона залишилася б на місці.

— То, виходить, це не людина проїхала?

— Виходить, ні.

— А хто ж тоді був?

— Я чув, що єдиний, від кого ховається навіть дика кішка — це вовкулака…

— Ой…

Почало розвиднюватися. Густі тумани повільно потягнулися від Вовкулацького кута, білим перекотиполем покотилися повз Сторожовий дуб у бік Воронівки. Здавалося, ніби увесь світ залито молоком. Лише інколи в прогалинах між клубками туману можна було розгледіти обриси дерева чи купу очеретів.

"Тепер вже не страшно, — сонно подумав Санько.

Очі йому злипалися. — Над ранок хижаки ховаються. І вовкулаки, мабуть, теж. Тепер можна й поспати…"

І чи то він вже заснув, чи ще ні — але нараз перед його очима зринула постать білобородого діда. Вона сповільна пропливла в далеч за клубками туману. Дідові вуста щось шепотіли до Санька, проте він не міг розібрати, що саме. А коли постать відпливла в далеч, — Санько раптом побачив себе і Грицика на трав’янистій купині, котру повільно зносила вниз дніпрова течія. А попереду виднівся острів. Санько його ніколи не бачив, але чомусь знав, що острів цей носить назву Кам’яного…

А потім він став тоненькою гіллячкою, яку трусив дужий вітер. Трусив і прохав прокинутися.

— Саньку, та прокинься нарешті! — розлючено заволав вітер Грициковим голосом, і Санько прокинувся.

Грицик сидів поруч. На його щоці червоніла свіжа подряпина.

— Спиш? — докірливо сказав він.

1 2 3 4 5 6 7