Джури козака Швайки

Рутківський Володимир

Сторінка 6 з 42

— Взяти цього лайдака!

Двійко челядників накинулися на Демка. Та за мить вони вже допомагали Тишкевичу нюхати воронівську пилюку. Проте третій, що наскочив ззаду, ударив хлопця по голові пласким боком меча. Демко заточився. На нього накинулися гуртом, скрутили руки за спиною.

— Прив’язати до воза, — звелів пан Кобильський. "Ич, який здоровань, — подумав він про себе. — Гарний охоронець може вийти, коли не дати лайдакові лінуватися".

— Що ви робите, нелюди! — гукнув дід Кібчик і кинувся на допомогу онукові. — Воно ж іще дитина! Йому і п’ятнадцяти немає!

— Дитина! — зареготали челядники. — Ну й дитинка!

Що було далі, Грицик дивитися не став. Він поспішав до свого приятеля. Та й нічого було мозолити очі панові Кобильському і його челядникам. Побачать, що він не біля череди, — шкіру здеруть.

Санькове подвір’я мало такий вигляд, ніби ним пройшовся гурт свиней. У повітрі ще кружляло пір’я. Двері до сажу і хати були широко прочинені. Сам Санько з плачем намагався відкотити від льоху кілька здоровенних каменюк. На його лобі виднілася ґуля завбільшки з Грициків кулак.

— Хто це тебе так? — запитав Грицик.

— Та той… — схлипнув Санько. — Тишкевич і ще двоє.

— А тітка Мокрина де? Вона ж така сильна, як Демко. Чи злякалася Тишкевича?

— Не злякалася. Вони попросили квасу. А коли мама спустилася до льоху, — зачинили двері і каменюками придавили. А потім винесли все з хати… І одіж, і подушки… і сувій полотна. А мені мама пообіцяла з нього пошити нову сорочку…

— А мені штани, — сумно сказав Грицик. — Ну, нічого, я їм це пригадаю…

І друзі заходилися відкочувати каменюки від дверцят. Грицик працював мовчки. Він про щось думав. А коли Санькова мати вибралася з льоху і кинулася до воріт, аби розквитатися з Тишкевичем, Грицик сказав:

— Не треба, тітко Мокрино. Зараз вони дременуть так, що й собаки за ними не вженуться.

А панські челядники уже закінчували з ловами. На возах пронизливо верещали свині, мекали вівці, ґелґотіли гусаки. Демко стояв у гурті хлопців і намагався витерти заюшене кров’ю обличчя. Але не міг: його руки були міцно зв’язані за спиною.

— Накажете рушати? — звернувся Тишкевич до пана Кобильського.

Той розкрив рота, проте нічого сказати не встиг, бо з горішньої вулиці долетіло розпачливе:

— Рятуйтеся!

На царину вилетіло двійко хлопчаків. Досвідчене око Тишкевича розпізнало в них воронівського пастушка і хлопчину, чию матір вони нещодавно замкнули в льосі. Хлопці чимдуж гнали до юрмиська воронівців, озиралися і кричали:

— Тікайте! Татари йдуть!

Челядники миттю опинилися на конях і на чолі зі своїм паном рвонули так, що пилюка здійнялася до неба. Слідом за ними сипонули до своїх хат воронівці. Вони хапали малих дітей і бігли з ними хто куди — одні до болота, інші — до старого городища, аби сховатися за його валами.

— Стійте! — заволав Грицик. — Зупиніться, ніяких татар нема!

На нього недовірливо озиралися. Все ж метушня потроху припинилася. А коли воронівці дізналися, в чому справа, — над селом здійнявся такий регіт, що його, мабуть, почув і пан Кобильський зі своїми челядниками.

Проте челядникам прислухатися було ніколи. Вони блискавкою промайнули повз ошелешених дідів-пастухів, ледь не розтоптали бугая Петрика, що приліг було відпочити — і розчинилися в канівецькому лісі.

А воронівці й досі трималися за животи. Дехто вже й сміятися не міг. Лежав під тином і тихенько стогнав.

— Дурні, чого гигикаєте? — раптом загукав дід Кібчик. — От повернеться пан, тоді зарегочете на кутні!

Сміх поволі ущух. Над Воронівкою запала розгублена мовчанка.

— А й справді, — сказав хтось. — Що ж тепер робити?

Дід Кібчик лише зітхнув.

— Там буде видно. А спочатку розберіть усе назад. Потім треба цих двох шибеників кудись заховати. Нехай пасуть худобу подалі від шляху, бо пан таких жартів не розуміє. І днів зо три нехай до села не повертаються.

— А ми як? — запитав Тодось Невмивака, який, теж прив’язаний до воза, стояв поруч з Демком.

Дід Кібчик зітхнув ще важче.

— Цього не скажу. Кожен хай чинить, як хоче.

— То я вже краще подамся козакувати, — сказав Тодось і звернувся до Демка, що повільно розтирав затерплі руки. — Підемо разом?

Демко поглянув на діда. Проте той мовчав.

— Та я…— нерішуче почав Дурна Сила. — Я б ого-го! Так діда шкода.

БУГАЙ ПЕТРИК

— Не бійся, Саньку! Він тільки з виду страшний. А насправді він добрий. Правда, Петрику, ти сьогодні добрий?

Петрик і сам ще не вирішив, яким йому сьогодні бути. То ж він низько схилив важку голову з могутніми рогами і спідлоба зиркнув на двоногу комаху, яку до нього щойно підвів маленький хазяїн. Так і не вирішивши, яким йому сьогодні бути, Петрик про всяк випадок копнув рогом землю і глухо заревів.

Двоногу комаху мов вітром здмухнуло.

— Та не бійся, кажу! Підходь ближче. І трави йому нарви. Петрик любить їсти траву з рук. Правда, Петрику?

Проте Санькові ноги відмовлялися рухатися. Легко Грицикові казати — підійди ближче! Вони з Петриком давно знайомі. А він, Санько, оце вперше в житті опинився перед такою горою рогів та м’язів. Правда, щось ніби підказувало Санькові, що йому цього бугая боятися не слід. Та насправді хтозна, що в цього Петрика зараз у голові. Може, захоче розправитися з ним, як ранньої весни розправився з двома вовками? Або з молодим туром, який місяць тому на своє лихо вигулькнув з лісу? Бідолаха і заревіти не встиг…

Коли б Санькові не довелося так нагально втікати з Воронівки, він би і на політ стріли не наблизився до цього страховиська. А так — діватися нікуди. Хто його знає, скільки ще доведеться тут бути…

Поволеньки, крок за кроком наближався Санько до грізного бугая. Нарешті той мотнув язиком і добрячий жмут трави опинився в його роті.

— Ну от, а ти боявся, — зауважив Грицик. — А тепер можеш ще нарвати. Тільки не дуже квапся, бо Петрик подумає, що ти втікаєш від нього.

Другий жмут Санько простяг уже без особливого остраху. А до третього жмутка Петрик рушив сам. Ремиґаючи, задер голову і підставив хлопцеві горлянку.

— Хоче, аби ти його почухав, — пояснив Грицик.

— Це йому подобається не менше, ніж трава.

Санько чухав Петрикову горлянку і дивувався, як оце він ще зовсім недавно боявся навіть наблизитися до цього лютого зовні звіра. А насправді — бач, аж очі заплющує від насолоди. Точнісінько як їхній Мурчик, коли його гладиш.

А Петрик теж дивувався. Вік нікого не любив, окрім своєї череди та малого хазяїна. Ну, корів — то звісно, чому. Бо він їхній ватаг. А ватаг має оберігати і любити своїх підлеглих. А маленький хазяїн завжди водить туди, де найсмачніша паша і найсолодша вода. І чухає його за вухом або під горлянкою. Та, виявляється, є ще одна істота, доторки якої такі ж приємні, як і хазяїнові.

"Дивина, та й годі", — подумав би Петрик, аби вмів думати. Але думати він не вмів. То ж вдоволено зітхнув і відвів голову убік, щоб новий приятель почухав ще й за вухами.

— Ти диви! — щиро здивувався Грицик. — Я й не думав, що він тебе так швидко прийме.

Було тепло і тихо. Так тихо, що здавалося, ніби окрім них та високого синього неба нічого в світі більше немає. Хіба що на горбі біля дороги бовваніла згорблена постать діда Миколи. Дід не зводив погляду з дороги, котра вела до маєтку пана Кобильського.

— Стежте за мною, — сказав він хлопцям ще зранку. — Коли за вами їхатимуть — я дам знати.

Спочатку друзі тільки те й робили, що позирали в бік діда Миколи. Та через деякий час їм знайшлося неабияке діло. Грицик притарабанив зі свого схрону надзвичайно цінні для кожного воронівського хлопця скарби: кілька справжніх татарських луків з сагайдаками, повними стріл, з півдесятка ножів і три шаблюки, теж татарські. Все це Грицик свого часу розшукав біля старого городища підстарости Сидірка.

— Не завадило б їх почистити, — зауважив він, заклопотано роздивляючись свою зброю. — Ич, як заіржавіли!

І друзі взялися до роботи. За годину зброя виблискувала під сонцем так, що аж очам боліло. А коли зброя так виблискує, то чом би її не спробувати у звитяжному двобої!

— Хех! — скрикував Грицик точнісінько так, як дід Кібчик, коли рубав дрова.

Санько не скрикував: його мати рубала дрова мовчки. Неподалік стояв бугай Петрик і осудливо мотав головою. Йому не подобалися ця метушня і дзенькіт шабель. Проте сьогодні настрій у нього був пречудовий. Це він уже знав достеменно.

Десь під обід, коли сонце почало припікати не абияк, Грицик відніс свої скарби назад до схрону. Потому хлопці вляглися в холодку і заходилися грати на сопілках. Одразу ж навколо них скупчилося десятків зо два корів. Вони сподівалися, що от-от сопілки в хлоп’ячих руках заграють точнісінько так, як в руках, скажімо, діда Миколи. Проте сопілки то квакали, то нявкали, то верещали, як голодні поросята. Корови послухали-послухали і розчаровано розійшлися. А бугай Петрик чи не вперше пожалкував, що сьогодні у нього гарний настрій.

За цим заняттям хлопці й не завважили, як дід Микола змахнув рукою і скотився з пагорба. Отямилися лише тоді, коли на шляху з’явилися два вершники. Це були слуги пана Кобильського.

Грицик схопився на ноги і озирнувся. До Чортового яру було далеченько. Єдиним захистом для них залишився бугай. Грицик схопив приятеля за руку і потяг його за Петрикову спину. А той, хоч і був у доброму гуморі, одразу ж збагнув, чому захвилювалися його маленькі друзі. Петрик нагнув важку голову у бік прибульців і загрозливо заревів.

Вершники нерішуче зупинилися. Вони вже чули про шалену вдачу цього могутнього рогатого волоцюги. Але знали також, що чіпати Петрика не можна. Бо то панове добро.

— Ану, лайдаки, йдіть-но сюди! — звелів вусатий челядник.

— А ви нам нічого не зробите? — запитав Грицик.

І це чомусь обурило молодшого вершника. Він хльоснув канчуком по халяві і злісно вишкірився.

— Диви, воно ще й пащекує! Чуєш, що тобі кажуть?

— Не підходьте, — попередив Грицик. — Бачите, бугай сердиться!

На Петрика й справді находив шал. Він люто копнув ратицею землю, очі йому наливалися темною кров’ю.

І тут Санько не витримав. Він помітив, що між ними і вершниками опинилися ще кілька корів.

— Тікаймо! — гукнув він Грицикові і кинувся у бік Чортового яру.

Молодший з прибульців уперіщив свого коня і кинувся навперейми втікачам. Тієї ж миті Петрик з несподіваною жвавістю кинувся до нього.

1 2 3 4 5 6 7