Джури козака Швайки

Рутківський Володимир

Сторінка 5 з 42

Завмер і довго наслухав глупу ніч. Очі майже нічого не бачили, а серце підказувало: є щось. Шкода, не взяв з собою вірного Барвінка. Гадав, що на своїй землі небезпеки для нього немає. Що ж, це йому наука на майбутнє…

Швайка звернув у нетрі і спішився. Тримаючи Вітрика на поводі, обережно рушив паралельно до лісової дороги. Через сотню кроків почув, як тріснула гілка під чиїмись ногами. Очі, що призвичаїлися бачити дещо і в такій темряві, розгледіли край дороги кілька кінних постатей. Рука мимоволі потяглася до лука. Що потрібно цим нічним зайдам, на кого вони чатують?

Один із них тихо кашлянув у рукав. Тоді сказав:

— Щось ніби їхало. Чи, може, здалося?

І знову мовчанка. Довга, тривожна.

— Де ж той клятий Швайка? — знову подав голос той, хто кашлянув. — Може, подався іншою дорогою?

— Помовч, — порадив інший і цвикнув зубом.

— І чого це наш пан на нього так з’ївся? — запитав третій.

— Заткніть пащеки, пся крев! — сердито прошипів той, хто перед цим цвикнув зубом. — І ні пари з вуст, бо коли не порішимо того хлопа, то краще панові на очі не потикатися…

Швайка зціпив зуби. Он воно що! Не вибачив йому пан Кобильський, вирішив помститися. Що ж, цього й треба було чекати…

Якби це були татари, Швайка ні миті не гаявся б. Навіть звідсіля, не з’являючись їм на очі, можна було б покласти усіх п’ятьох.

Проте перед ним були не татари. Свої, єдинокровні брати чатували на нього.

Швайка зітхнув. Потому описав широку дугу і вийшов на дорогу далеко за засідкою.

"Чекайте, хлопці, чекайте, — з сумною посмішкою подумав він. — Не минути вам канчуків пана Кобильського…"

ПАСТУХИ

Грицик випасав худобу не сам. Крім нього, було ще троє дідів-пастухів. Зазвичай, коли худоба лягала на відпочинок, діди збиралися до гурту — і тоді починалися такі балачки, що Грицикові аж подих перехоплювало.

Про що тільки діди не гомоніли! І про свої битви з татарами, бо хто ж з воронівців не бився з ними. Навіть тоді, коли жили більш менш мирно. І про козакування, і про нечисту силу, яку діди бачили на власні очі.

Або ж дід Микола почне балакати по татарському, а Грицик повторює за ним. Дід знає татарську майже як справжній татарин, бо цілих п’ять років пробув у них у полоні.

Але так було не щодня. Все залежало від бугая Петрика. Взагалі, бугай терпів дідів і навіть інколи слухався їх. Проте часом на Петрика находило таке, що бідні діди рятувалися від нього на деревах і сиділи там тихо, мов горлички, доки бугай сам по собі не втихомириться. За Грициком же Петрик бігав, мов цуценятко. Навіть коли лютував.

От і сьогодні Петрик був у кепському гуморі. Тож мудрі діди вирішили, що Грицик — а з ним і Петрик — повинні триматися подалі від їхнього гурту.

— Вже роки не ті, щоб стрибати по деревах, — пояснив Грицикові дід Микола. — То ти, хлопче, забирай своє страховидло, та погуляй десь, поки воно не втихомириться.

То ж тепер Грицик сидів осторонь і знічев’я майстрував калинову сопілку. Одну собі, а іншу — своєму найліпшому приятелеві Санькові. Взагалі, воронівські хлопці ставилися до Санька трохи насторожено. І було за що. То посеред якоїсь гри Санько раптом відійде від гурту, усядеться десь на горбку і ніби починає до чогось прислухатися. Або ні сіло, ні впало візьме та й скаже: за Городищем телиця в болото залізла. Хлопці туди — а воно й справді так.

Ще Санька вважали маминим синочком, бо тітка Мокрина його й на крок не відпускає від себе.

Та Грицикові до того байдуже. Головне — Санько вірний товариш і ділиться, чим може. То окрайцем хліба, то шматком сала. І тітка Мокрина теж добре ставиться до нього, Грицика. Он позавчора обідом нагодувала і штанцята пообіцяла справити…

Було тихо. Віяв теплий вітерець. Неподалік прогулювався Петрик, і то скубав траву, то глухо й коротко на когось ревів. А діди сиділи на пагорбі і про щось розмовляли. Зненацька вони грудками скотилися з пагорба і почимчикували до коней, що паслися в кущах на узліссі.

— Ви куди? — підхопився Грицик.

— Здається, пан Кобильський їде, — відказав дід Микола і хльоснув свого старого коня, що вже й бігати розучився. — То ти, синку, побудь тут замість нас. Може, тебе Петрик врятує.

Коли наїжджав пан Кобильський, дідам часто діставалося канчуком по спині. То погано, мовляв, випасають панську худобу, то не там поять, то ще щось.

Спочатку за лісом здійнялася курява. Незабаром з неї випірнуло десятків зо два вершників. Попереду в пишних одежах їхав пан Кобильський.

Пан, як і Петрик, був сьогодні не в гуморі. Усе сопів, супився і зиркав на свою челядь так, що та мимоволі щулилася. А Тишкевич узагалі побоювався зайвий раз потикатися своєму панові на очі. Тож їхав позаду.

Пан Кобильський не просто так вибрався на прогулянку по своїх землях. Коли вже той клятий Швайка твердить, що прийдуть татари, — то вони таки прийдуть. Швайка ще ні разу не помилявся.

А від татар потрібно якось боронитися. Тому пан Кобильський вирішив зібрати до свого обійстя якомога більше дорослих хлопів, котрі ще не встигли податися в дніпровські плавні. А заодно й запастися провіантом, бо хто ж його знає, як чинитимуть татари цього літа? Може, пройдуть повз його канівецьке городище, а може, й обложать його, аж доки переяславський староста не збере свого війська. А годуватися чимось же треба…

Про те, що довколишнім селам теж потрібно якось боронитися і годуватися, пан Кобильський думав менш за все. То вже їхній, хлопський клопіт. Та й братиме він же не всіх чоловіків, а лише дорослих хлопців.

А ще пана Кобильського непокоїло те, що без його нагляду лишалися лайдаки, котрі подалися козакувати. Бо йому мала належати десята частка їхньої здобичі. А хто це може вирахувати, крім нього самого? Проте сам він не поїде у плавні нізащо. То ж треба послати туди когось із своїх челядників, коли вже той клятий Швайка відмовився. А з самим Швайкою він ще зустрінеться…

За закрутом дороги завиднілися пишні присульські луки. Найближче пасся гурт первісток. Обличчя Кобильського проясніло. Гарні телички — вгодовані, жваві. І всі до одної належать йому.

Слуги одразу помітили панову посмішку. Хтось полестив:

— Гарна, ой і гарна у нашого пана худобина буде!

— Худобина то гарна, — втрутився інший. — Але ти краще-но на бугая поглянь. Не бугай, а справжній Вельзевул! Хіба що дим з ніздрів не валить. Від такого й сам король не відмовився б.

Пан Кобильський задоволено покрутив рудого вуса. Атож, від такого бугая і сам король не відмовився б…

Пас череду хлопчина років тринадцяти. Він стояв поруч з бугаєм і без особливого побоювання розглядав вершників.

— Гей, ти, — гукнув пан Кобильський. — А підійди-но сюди!

— Не можу, — відказав хлопчина. — Петрик сьогодні дуже лютий. І тут з задніх лав вихопився Тишкевич.

— Як ти смієш, негіднику, перечити панові? Ти чув, що він велів?

Підняв нагайку і вчвал пустив коня. Та не проїхав він і десяти кроків, як бугай виступив уперед і ревнув так, що Тишкевич і незчувся, як його кінь опинився на старому місці.

Пан Кобильський гучно зареготав. Йому вже розповідали, як Петрик заганяв на дерева дідів пастухів. А ще казали, буцімто Петрик слухається лише одного хлопця. Тільки той може і заспокоїти його і, мов пса, нацькувати на будь-кого.

— Оце охоронець! — відсміявшись, сказав пан Кобильський. — Не те що ви…— І він презирливо махнув рукою на своїх слуг. — Як тебе звати? — звернувся пан до хлопця.

— Грицик, — відказав той.

— Гаразд, — сказав пан Кобильський. — Коли заберу Петрика до свого двору, прийдеш разом з ним. А де ж інші? Що — нашкодили і бояться на очі з’явитися?

— Та ні, — заперечив Грицик. — З того боку вони. Стережуть, аби якась телиця у болото не залізла.

— Ну, пасіть, — дозволив пан Кобильський. — Тільки ж дивіться мені!

І про всяк випадок погрозив Грицикові канчуком. Тоді повернув коня до діброви, за якою мала бути Воронівка.

Тільки-но вершники щезли у видолинку, як старі пастухи випірнули, немов із-під землі.

— Ти диви? — здивовано прошамкав дід Микола, — оборонив-таки Петрик малого! А що той пан казав?

— Та нічого такого не казав, — відповів Грицик. — Питав тільки, куди ви щезли.

— Ну а ти?

— А я сказав, що ви стережете череду з того боку, аби якась телиця не залізла у болото. А там же ніякого болота і немає.

— Молодець, — похвалив його дід Микола.

— Діду, то я побіжу до села, — попрохав Грицик. — Подивлюся, чого вони приїхали.

— Біжи, біжи, — згодився дід. — Заробив. Та й нам потім розкажеш, з чим пан зволили приїхати.

— Може, щось гарне привезли, — висловив здогад другий дід, Микита.

— Тримай кишені ширше, — засумнівався дід Микола. — Коли це ти бачив, аби він з добром приїхав? Ні-і, то був би хто завгодно, лише не пан Кобильський.

ГРИЦИКОВІ ЖАРТИ

Грицик летів навпростець. Проте хоч як він поспішав, та все ж запізнився. Зойки і розпачливе жіноче голосіння здійнялися над Воронівкою. Панові слуги хапали все, що потрапляло їм до рук, і зносили на царину, куди Тишкевич уже зігнав з десяток воронівських возів. Біля них переминалися з ноги на ногу ті з хлопців, що не пішли козакувати і тепер мали боронити пана Кобильського від татарського набігу. А щоб хлопці не розбіглися, їх прив’язали до возів. Сам Кобильський, червоний мов рак, сидів на коні і розмахував нагаєм перед обличчям діда Кібчика.

— А решта де? Куди інші щезли, питаю тебе?

— Козакувати подалися, — буркнув у відповідь дід Кібчик. Хоча старий і схилив голову, проте час від часу зиркав на пана так, що тому ставало лячно.

— Як стоїш? — обурився старший челядник Тишкевич. Цвикнув хворим зубом і замахнувся на старого нагаєм. — Що, забув, хто перед тобою? То я нагадаю!

— Не чіпайте діда! — почулося з гурту, і наперед вибрався Демко Дурна Сила.

Тишкевич ошелешено закліпав очима.

— Що-о? — пронизливо вереснув він, отямившись. — Це ти мені кажеш?

— Вам, кому ж іще, — підтвердив Демко.

— То отримуй!

Свиснув нагай і гадюкою обвився навколо Демкового плеча. Проте той навіть не поворухнувся. Лише звузив очі.

А Тишкевич повернувся до діда Кібчика і знову замахнувся нагаєм. Проте опустити його не встиг. Демко з такою силою турнув челядника в плече, що той зарився в пилюку.

Пан Кобильський сіпнувся, наче штовхнули і його.

— На мого слугу руку піднімаєш? — гарикнув він і повернувся до решти.

1 2 3 4 5 6 7