Розмовляючи, лише дивилися на нього, на його сільське вбрання та міркували про себе, де та тихомирна нива, оброблена його руками, на якій він здобув собі шрамище на всю щоку, від горбатого носа до сторожкого вуха?
Одначе що далі точилася розмова, тим подорожній ставав балакучіший; мабуть, заохочений увагою всіх присутніх та мовчазним співчуттям, він почав описувати так живо й яскраво недавні битви, що всі затаювали дихання, ніби самі навіч бачили справжні січі. Безпечні з виду козаки запалилися; жінки скрикували й плакали, діти, втративши сон, що все перемагає, і ті з напіврозкритими устоньками, з широко розплющеними очима сиділи нерухомі на своєму місці, немов зачаровані.
Раптом різко пролунали два постріли з пістоля, один за одним. Усі в хаті принишкли й нашорошили вуха. Постріли донеслися звідкілясь зі степової далечини, і знову настала супокійна тиша, як і попереду. Мовчанка тяглася далі, але більш жодного звуку не донеслося, крім повівання пахучого повітря в розквітлому гіллі саду, що обступив навкруги хату.
— І до вашого хутора долітає голосок! — промовив подорожній.
— Це чи не з чигиринського шляху? — мовив і собі Андрій Крук.
— Чути звідусіль! — відказав господар.
Тим часом жіноцтво стало тихо прощатися з господинею, вибираючись додому. Одні вели, інші несли дітей.
Між жінками були й старі, і молоді, і зовсім ще молоденькі, але на всіх їх різноманітних обличчях, коли блискуче світло освітило їх, як прощались, визначалася в тисячах різноманітних виразів та сама непохитна воля, яка вогняними рисами відбивалася на обличчях чоловіків.
Потонула в запашному, розквітлому саду хата, в якій тремтяче світло каганця відсвічувалось на вусатих обличчях; на порозі напіввідчинених дверей постать господаря, що проводив очима гостей, які тихо зникали на околишніх стежках; двір, що виходив у степ; ніде ані тину, ані огорож, окрім шелесту дерев,— що все являло, здавалося, мирний сільський малюнок, але, разом із тим, малюнок цей також дихав, сказати б, якоюсь особливою, німою та тихою, але грізною силою.
З гостей лишилися тільки Андрій Крук та Семен Ворошило.
III
— А як тепер добратися до Чигирина? — спитав подорожній, спускаючи голос, як звичайно мимохіть робить це чоловік непевного часу, знімаючи розмову про щось для себе важне.
— Труднувато,— відповів господар — Скрізь польські ватаги...
Приятелі господареві мовчки випустили з уст по величезному звоєві диму, притім злегка підвелися догори їх густі брови, й усе це разом без слів красномовно промовляло про те, що думки у них зовсім однакові з думками господаря.
Подорожній встромив очі в бесідників та обертав погляд то на одне незворушне обличчя, то на друге. Уже сам погляд цих огняних, пильних очей промовляв про те, скільки пережито вже небезпеки, скільки перебуто труднощів, яка то звичка зустрічати лихо, яка моторність у боротьбі з пригодами.
— А мені дорога просто у Чигирин,— мовив подорожній.
— Тепер туди просто й ворона не пролетить,— зауважив Андрій Крук.
— А чи далеко до Чигирина? — спитав подорожній.
— Краще б далеко, та легко, а то близько, та слизько! — озвався Ворошило, а Андрій Крук уважніше поглянув на подорожнього, а господар на Андрія Крука.
— Нашому братові, мандрівцеві, нема чого розбирати доріг,— відповів мандрівець. — Хоч часом дорога випаде й докучненька, а береш її... Гаразд, як трапиться добрий товариш, панове! Я вам скажу, був у мене добрий товариш — була в мене з ним і добра рада, і щира правда!
З останніми словами мандрівця щось особливе мигнуло на обличчях його слухачів.
— Звісно,— мовив господар,— добре братство лучше великого багатства!
— Хороші у поляків пани, у турків султани, у москалів ребята, а в нас брати! — мовив Андрій Крук.
— Та не всякого пана знати по жупану! — сказав Ворошило.
— Поганий той піп, що вгадує свята тоді, як вони проминули! — відказав мандрівець, обводячи їх своїми іскрометними очима.
Йому відповідали не менш зрозумілими поглядами.
Якийсь час тяглася оця німа розмова, але остільки красномовна, що після неї і слів не треба було: один одного признали.
— З Січі товариство уклін засилає! — сказав мандрівець,— а мене послом у Чигирин.
— Ми вам вірні друзі і слуги! — відказали йому козаки в один голос.
— Що нового? — спитав січовик.
— Та один погодився був із Москвою, а другий з Польщею перемовляється, турків на поміч покликав. Люте врем'я!
Глибокий сум охмарив козачі обличчя. Журба, прикрита зовнішньою безжурністю, вирвалася наверх і виявилась із усієї сили.
— Мені треба пробратись у Чигирин,— сказав січовик, трохи помовчавши.
— Всі шляхи відрізано.
— А Гунин хід?
— У них в руках!
Січовик замислився, але видно було, що його не облудна надія засмутила, не лякала трудність, а що просто він прибирав у голові нових способів та засобів, як краще осягти задуману ціль.
— Слухайте, товариші,— сказав він, подумавши,— мені треба пробратись у Чигирин до Петра Дорошенка. Справа тут іде не про одну голову, а про всю Україну... Як я опізнюсь у Чигирин, то...
Тут січовик обернув погляд у всі боки. Господині не було в хаті, діти поснули сидячи, і він уже хотів був повести мову далі, як раптом зустрівся з утопленими в нього очима, немов двома величезними діамантами, що горіли співчуттям та увагою. Очі ці сяли з темного неосвітленого кутка хати, і, тільки добре придивившись, січовик розглядів там ставну постать дівчинки, що виступала непорушно в тіні: вона, як обперлася на складені рученята, витягши голівку, встромивши очі, так і застигла, неначе заслухалась.
— Це моя маленька дочка,— сказав господар, оглянувшись слідом за очима січовиковими.
— Марусю, підійди-но сюди!
Маруся підійшла до батька. Блискуче світло вдарило їй просто в личко й розсипалося по всій її стрункій постаті. Це була справжня дівчина українка, з темними оксамитними бровами, з засмаленими щічками, у вишитій сорочці з широкими рукавами, у синій запасці й у червоному поясі. Густе біляве волосся заплетене у коси, і в косах трохи було кучеряве та лисніло, як шовк. На голові був вінок із квіток; одні з них уже пов'яли, інші ще були свіжі і трохи пахли.
— Марусю! — мовив батько,— що ти чула з нашої розмови?
— Усе,— одказала Маруся.
— А що?
Марусині очі звернулися на січовика.
— Треба в Чигирин,— промовила вона,— треба до пана гетьмана...
— Слухай, дочко,— сказав батько повагом і стиха,— про те, що ти чула, не кажи жодній живій душі, так, наче ти й не чула. Розумієш?
— Розумію, тату! — відказала Маруся.
Батько не наказував удруге, і Маруся не давала ніякої обіцянки, але про непохитну щирість дівчати не було й сумніву.
— Не треба тобі слухати нашої мови, Марусю,— сказав Данило. — Піди поклич матір з саду, скажи їй, брати поснули.
Маруся покірливо пішла до дверей, але в ту ж мить раптом почулося кінське тупотіння,— скакала ніби ціла ватага кінноти, чути було різноголосе грубе гукання, і бліде, як смерть, обличчя господині з'явилося на дверях.
— Скачуть верхівці... ватага...— промовила вона,— просто до нашої хати... ось вони...
— Пропало все діло! — глухо вигукнув Данило.
Січовик став уже на рівні ноги й держав у руках шапку. Козаки стояли мовчки. Метушні не було найменшої, але знати було, що мислі тяжко напружені були в кожній голові і що тисячі планів і намірів перевернулося в кожного на умі.
Господиня зачинила двері знадвору в сіни і з сіней у хату і стояла, не зводячи очей з чоловіка, дожидаючи наказу та розпорядку.
Коло неї так само бліда й у такому ж замішанні стояла Маруся.
— Ви спіть! — промовив Данило, звертаючись до козаків. — Ти роби щось, ший! — сказав він жінці. — Я пішов до товариша ще за дня... Козаки прийшли оглянути воли, торгують у мене...
— Єсть вихід із світлиці у степ,— звернувся до січовика,— йди за мною!
Все це сказано було хутко, а враз потому виповнене хутчій, ніж це можна розповісти словами.
В одну мить обидва козаки лежали на лавках і спали завидним сном, підклавши під голови люльки та шапки; світло грало на їхніх обличчях, анітрохи не тривожачи їх міцного сну, дихання було таке мірне, що по ньому можна було, немов по годиннику, рахувати час; хазяйка сиділа над роботою, Маруся теж, обидві пильно потонули в мудрощі мережаних рукавів.
Данило з січовиком швидко переступили темні сіни, відчинили й зачинили за собою двері у світлицю.
IV
Тим часом ватага пригналася й була вже перед ґанком; хропіння коней, переговори верхівців виразно було чути в хаті; потім кілька чоловіків зіскочило з коней, а далі нагло загрюкали в двері, і хтось грубим голосом крикнув:
— Ей, ви!., одчиняйте!
Не вспіла господиня звестися й спитати, хто там, як двері мало не зіскочили з одвірків від нового грюкання, і вибита шибка задзвеніла в хаті, упавши додолу разом із висадженою рамою. З шорсткими вусами й широкими вилицями пика зазирнула у вікно швидко, неймовірно та підозріло все оглянула й гукнула:
— Чого не відчиняєш?..
Господиня впустила з рук роботу, але все ще стояла, вагаючись, на одному місці.
— Відчиняй! — загукало одразу кілька грізних голосів, і двері так затремтіли від ударів, що вся хата здригнулася.
Господиня відчинила двері. Ватага чужоземних солдатів вдерлася до хати й з галасом та гамом кинулася нишпорити по всіх кутках.
Господиня, зібравши коло себе малу дітвору, нагло розбуджену, перелякану і здивовану, що пильно стежила за всією метушнею очима, повними сліз, стояла осторонь і байдуже дивилася на те, як ввесь її хатній прибір, усе хазяйське добро кидали додолу, били й нищили.
Тим часом, як одні присікалися з допитами до Андрія Крука, що позіхав на ввесь рот замість усякої відповіді і, немов оп'янілий від сну, хитався то на той, то на цей бік, як хитається свитка на жердці вітряної погоди, інші штовхали попід боки Семена Ворошила, який підводився, позирав на них, вважав їх то за кума Герасима, то за кума Явдокима і знову падав на лаву, немов підстрелений.
— Це він! Той самий!.. Ні, не він!.. Ні, він..— кричала військова ватага, сперечаючись між собою і термосячи обох козаків.
— Де господар?.. Подавай господаря!— кричав, як не свій, знати, старший із ватаги.
— Зранку до приятеля пішов у гості,— відказала господиня.
— В гості?.. Дам я вам гості! Зрадники! Бунтівники!.. Що це за люди?
І він, замість того, щоб указати, вдарив з усієї сили нагаєм спершу Крука, потім Ворошила і з таким виглядом підступив до господині, що вона поступилася назад, немов перед розлютованим звіром.
— Знайомі люди,— відказала вона, перемагаючи після цього мимовільного руху знову своє замішання.