П'є тишу ніч з Великого Ковша.
Вже навіть сон про волю не присниться.
така в людини знічена душа.
АЖ ОСЬ — ПРИЙШЛА. СИДИТЬ ПРИ КАЗАНІ.
Зварила щось. Сорочку полатала.
— Ти де була, у Паволочі? — Ні.
На Лису Гору на мітлі літала.
Поворушила попіл коцюбою.
Пригаслий хмиз зажеврів, задимів.
— Я третій год вже їжджу за тобою.
Мабуть, пора вертатися домів.
Це ж я в чаклунстві мав свою людину,
а й та покине. Жаль, що не кажи.
Отож у чорний день, в лиху свою годину
я їй сказав: — А ти поворожи.
Але гляди, у зіллі там не бабрай.
Щоб все було як слід, щоб не якась там тля.
Ти виклич мені дух полковника Небаби.
Правдивий був козак, не збреше й звідтіля.
ТОДІ ВОНА ВЗЯЛАСЯ ЗАМОВЛЯТИ
на шкурі цапа й чорного теляти —
з гори Осіянської
трави святоянської,
на чорне коріння, горове каміння —
приготувала своє варіння —
товчене зілля, сушню і взвари,
якісь настої й відьомські чари.
Відтак, змішавши всі оті декохти,
розпочала свої чаклунські дії:
— Во ім'я 'ця і сина, і того, хто
внушив дитя пренепорочній Діві.
Пішла по колу, як в січкарні кінь:
— Козак Небабо, об'являйсь, амінь!
І ТУТ ПІШОВ ЯКИЙСЬ У ПОЛІ ГУК.
У казані заклекотіли бульки
І дух з'явився, без обох без рук.
аж не було чим запалити люльки.
Так ось чому тебе, сердегу, вбито!
Стоїть Небаба, тьмавий, мов крізь сито.
На шиї мідний хрестик-лебердаш.
Крізь нього двічі пролетів кажан,
довкола все щось блимало й кадилось.
І Дух сказав:
— Великий муж Богдан.
Та врятувати край свій не судилось.
Ще зо два рази він задасть їм хлости.
Ще наостанку шаблею смальне.
І щоб навік позбутись Йогомости,
цареві, необачний, присягне.
Своє гетьманство славне осоромить,
зведе надовго з доброї тропи.
— А що ж Богун?
— Він шаблю переломить,
об землю брязне і майне в степи.
І буде місто зватись Переяслав.
І будуть плуга перти гречкосії.
І три зорі дивитимуться в ясла.
І Україна ждатиме Месії.
Не раз повстане, але всує, всує!
Чорнильну лжу породить каламар.
Усіх одурить, вольності скасує,
задавить все підшитий лисом цар.
Коли ж віднімуть у людей і мову,
коли в сибірах закатруплять їх,
душа Богдана в розпачі німому
нестиме неспокутуваний гріх.
— А вмре ж він як?
— Та ніби на хворобу.
— А що по вмертю?
— Ошибає страх.
Його Чарнецький виверне із гробу
і вистрелить з гармати його прах.
— Гетьманичі?
— Великою печаллю
урветься рід і згасне у рідні.
Тиміш загине в битві під Сучавою,
а Юрій десь в турецькій стороні.
— А ще скажи: ось років через двісті
— На землю прийде гетьман слова,
Богдана п'яним назове.
Казан кипить, уже по вінця піни.
Задуха. Комір хочеться роздерти.
— А ще скажи про долю України.-
Козак сказав:
— Я ще раз хочу вмерти.
І ЗНИК НЕБАБА. І ЗАПАЛА ТЬМА.
Лиш нелинь-дуб шумить у верховітті.
І де притулок для душі? Нема.
Ані на цьому, ні на тому світі.
ЯКІ НЕПРИНЕСЕНІ,
ЯКІ ЖЕРТВИ,
ЯКОМУ БОГУ МИ ВИННІ?
Море мені снилося,
море у баговинні.
А я — убитий, лежу на дні.
І різні гади лазять по мені.
Аж раптом — грім. І підлетів до хати
ЗЕЛЕНИЙ КІНЬ — СТРАШНИЙ, ОГНЕДИХАТИЙ.
ПРОБИВ СТІНУ І ПЕРЕКИНУВ СНИ —
КРИВАВА ПІНА ВПАЛА НА ТИНИ —
В ЗЕЛЕНІЙ ГРИВІ ЗОРІ МІДЯНІ —
І ЧОРНА ЖІНКА ВЕРХИ НА КОНІ
Прокинувсь я, закліпав я тороплено.
У куцому сні з гарячки ще не остиг.
Той КІНЬ ЗЕЛЕНИЙ — це твоя помста, Гелено?
Летів, летів —
і таки він мене спостиг!
Ну, що ж, я готовий, я ляжу йому під копита.
Хай в тім'я хвицають іржаві його вухналі.
А ти з того світу будеш, Гелено, кпити —
це що за нещастя корчиться там на землі?
А чорна жінка майнула мені маною.
І вид її чорен, і одіж на ній чудна.
Ну, що ж, коли так… якщо це уже за мною…
то я ж хіба що… причаститися б тільки, та й на
мою душу і тіло… одвези, куди там годиться…
Як казав цар Давид: тісно мені звідусіль.
У раю було б добре, та душа болить, молодице.
А у пеклі присмалять, то я й призабуду цей біль.
Але ж ні, це не Смерть моя, це іще не за мною.
Ця жінка чомусь здається такою земною!
Схилилась до мене, поклала мені на скроні
такі прохолодні, такі ласкаві долоні!
Чи це якісь чари? Чи снів гарячкових сваволя?
А, здогадався, ця жінка — це моя Доля!
НЕ ПИШНА ПАНІ, НЕ ГЕЛЕНА,
не ружа, хтива і п'янка,
печальна жінка, недогленута,
примучена — але ж яка!
Тонкої п'ясті, гордого надбрів'я,
таких скорботних і шляхетних рис!
Чи це на неї в снах своїх набрів я?
Чи янгол мій до мене прихиливсь?
Хто їй сказав прийти у ці руїни?
Хто напоумив тут шукати нас?
Чи це душа самої України
прийшла до мене в мій останній час?
Віщунка баба все на мене глипа,
щоб я у слові мислі не одбіг.
— Та це ж вдова полковника Пилипа,
який іще під Корсунем поліг! —
шепоче відьма. Човгає старенька.
Так ось до кого їздила вона!
— Це ж Ганна. Це ж сестра Золотаренка,
із ніжинських полковників. —
Смутна
ця чорна жінка. Мовчазна і горда.
Либонь, зазнала всіх поневірянь.
Така, мабуть, була княгиня Ольга,
коли загинув князь у деревлян.
І я подумав: — Боже мій! Свята. —
На Ганну глянув якось по-новому.
Ця вірна навіть мертвому. А та
була невірна і мені живому!
НА ДРУГИЙ ДЕНЬ БУЛО МЕНІ ВЖЕ ЛІПШЕ.
Щось відьма одшептала од чола.
Ходили навіть з Ганною до лісу,
вона мене як хворого вела.
Кажу — Дожився. Гетьман. Полководець.
Яке, мабуть, видовище смішне!
Водив полки, тепер самого водять.
Вони таки укоськали мене.
А Ганна каже: — Ні, ти виринаєш.
Душа з біди як веслами гребе.
Ти видержиш, ти випливеш. А знаєш,
де вперше я побачила тебе?
У Києві, позаторік, у грудні.
Коли ти в Браму в'їхав Золоту.
Тебе стрічали юрми велелюдні.
Тобі кричали: "Слава!" за версту.
Дзвонили дзвони наче на Великдень.
Стояв над містом малиновий дзвін.
Своїм лицем, таким непосполитим,
ти вабив зір. Всі ждали перемін.
Махали, бігли. Мчалася малеча
На горах лиштви обірвав Поділ.
Така тоді стояла холоднеча!
Давно не знали вже таких подій.
О, як ти їхав, як ти їхав!
Кінь під тобою говорив.
Був білий Київ після віхол.
Народ тебе боготворив.
Кобзар складав неумирущу думу.
Бурсацький хор співав тобі хвалу.
І розхитнувши живоплоти тлуму,
летіло військо в сніжному пилу…
А пригромило ж!
Ломляться гілляки.
Цвіте жінками Боричів узвіз.
Броварники, ткачі і кожум'яки.
Цехмистри глини, рогу і коліс.
І я прийшла, вже горем тоді вбита.
Душа стояла край усіх доріг, —
чи хто не бачив де мого Пилипа?
Або хоч знає, як він хоч поліг!
Мій брат, полковник, їхав серед перших.
Над ними вітер маяв корогву.
І серед них незримий мертвий вершник
впізнав мене у натовпі, вдову.
Чи це було видіння, чи знамення, —
збагнула я, чому так дзвони б'ють.
Оце той гетьман,
під чиїм знаменом
вже навіть мертві вершники встають!
А ти й не знав, що серед того люду
стоїть одна, що молиться за всіх.
Таким тебе ніколи не забуду —
побаченим крізь сльози і крізь сніг..
І Я СКАЗАВ: — СПАСИБІ ТОБІ, ГАННО.
Я повертаюсь, наче з небуття.
Мені без тебе так було погано.
Не вчора й позавчора. Все життя.
Але прощай. Не маю я сумління
тебе тримати серед цих руїн.
Вертай додому. Це моє веління.
Лишайся тільки спогадом моїм.
— Мій гетьмане, наш батьку, наш Богдане!
Але й мені ж не краще далебі.
Та це ж для мене щастя пожадане —
у чорний день твій бути при тобі.
І я замовк. Затнувся на півслові.
Душа потроху стала одмерзать.
Задубіли слова любові,
не уміють себе сказать.
СТРІПНУЛОСЬ СЕРЦЕ ЖАДІБНО І ГОСТРО.
Любові хоче, ласки, спочуття.
Якби ж не сумнів і якби ж не острах —
що я ж від неї старший на життя!
Сміється моя відьма:
— Молодшаєш годами!
Пора уже вчиняти весільні калачі.
Бо що ж ти все зі мною?
Стара я вже, Богдане.
Не тая відьма гарна, що вдень, а що вночі.
А ЦЕ НІЧОГО — ЛОЖЕ ЗАМІСТЬ МАР?
А це не смішно — раптом оженитись?
Вже ж у душі осіла чорна згар,
гірка як згар в одстріляних рушницях.
Вже смерть поклала руку на плече.
Знов брати шлюб?.. в моєму-то годочку?..
Якогось відьма кнедлика спече.
Зброяр і джура викотили бочку.
А лицар одвернувся і опустив забрало.
Шрамко приніс ікону і нас благословляв…
Маленьке циганча під скрипку танцювало.
І лопнуту струну натягував зброяр.
ГАННУСЕНЬКО! ЖИТТЯ ВЖЕ ЗА ПЛЕЧИМА.
Ти розплітаєш поночі косу.
Хіба такими згаслими очима
дивитись треба на твою красу?
Якби ж мені така любов раніше!
Буває ніч, щасливіша, ніж ця?
Твої вустонька найніжніші,
осолода мого лиця…
А НІЧ СТОЇТЬ ЯК МІСЯЧНА ГАЛЯВИНА.
І ти лежиш у мене на плечі.
…Мабуть, розбилась пані порцелянова
Щось дуже тихо дзенькнуло вночі.
ЧОГОСЬ ХОЧЕТЬСЯ ПЛАКАТИ. І ЗАСНУТИ. НЕ ДОЛІ
Спочити хочу на грудях своєї Долі.
"Ой, де ж ти була, моя нечужая?"
Змерз я, обгубився з ніжності.
С погрій мене до себе.
…ЦЯ ЖІНКА, ЩО ПРИЙШЛА В МОЄ ЖИТТЯ,
вона цілюща в дотику і слові.
Важкі осмути пізньої любові
вона знімає дотиком з чола.
Ця жінка, що в життя моє прийшла.
…Вона думає, що я сплю, а я воскресаю.
Боюся розплющити очі, — може, це жагучий сон
самотності?
Вона ж як вечірній промінь, що впав уже
на руїну.
…О, ти прекрасний і сильний, ти вельми промовен.
Ти щит для свого народу, ти меч проти ворога.
Світ ще тебе побачить у славі твоїй і величі!
…Це все як сон, це все як божевілля.
Я вже як дим — і сивий, і гіркий.
Я Хмелем був. Тепер моє похмілля.
Навіщо я тобі тепер такий?
…Орле мій шугастий в горностаєвих крилах киреї!
Ти ще в'їдеш в Золоту Браму. Вони ще спитають, —
хто цей, прекрасний, як сонце, і грізний,
як полки під знаменами? —
Богом даний гетьман України!
…Росонько моєї спраги, латочко щастя
на моєму терновому полі, ти простиш мені,
ясочко, що я такий безпорадний?
…Спи, рідний, спи, у сні прибуває сила.
…Ось уже й літо минає, настане осінь. Жовтий лев
пройде по смарагдових лісах, загребе трупи в багряне
листя. Собаки виють по країні нашій. І всі плевели
вже посіяні в землю нашу.
… Не дивися на мене, що я чорна, горе обпалило мене.
…Ти прекрасна, моя кохана, ти прекрасна,
як мальва під вікном моєї матері.
…Коханий мій, вимоленець мій у Бога! Чого ж ти
так стогнеш уві сні? Тобі щось погане приснилось?
…Доле моя, розбуди мене! Сниться мені, що лежу я
на полі бою під Берестечком… І кружляє наді мною
орел… Двоглавий…
НІ, ГАННО, НІ! АБИ ЛИШ НЕ 3 МОСКВОЮ.
Хай Україну чаша ця мине.
Вже краще з турком, ляхом, із Литвою,
бо ті сплюндрують, а вона ковтне.
Це чорна прірва з хижою десницею,
смурна од крові, смут своїх і свар,
готова світ накрити, як спідницею
Матрьоха накриває самовар.
Був Київ стольний.