У кожнім разі, для Москви й навіть справжньої "Росії" є той дух виразно чужим, ба й ворожим, і такі видатні представники мо-
ковського народу, як В. Розанов, почасти К. Леон-ьев, навіть С. Аксаков — це виразно відчували*).
^^Н> *) Немає змоги зупинятися тут окремо над питанням т. зв. національної свідомости у М. Гоголя.
Знані виповідження самого Гоголя про його ніби "дві душі" (в листі — відповіді до Росітті — Смірнової), про те, що поезія Шевченка "відгонить дьогтем" (в розмові з Г. Данилевським) і т. п. — належить брати щонайменше скептично. То були вимушені відповіді на запитання або занадто "заінтересованих", або й просто підозрілих людей.
Натомість вистачить прочитати його листи до інтимного приятеля — Михайла Максимовича ("киньмо Кацапію та їдьмо до нашого Києва... для кого ми працюємо?"), зважити його зустрічі в Парижі з Міцкевичом, Залєським і іншими дуже антимосков-сько настроєними поляками. Врешті, існує вимовний документ
— власноручний запис Гоголя в книзі пацієнтів у Карлсбаді
Важко затяжила літературна творчість М. Гоголя на "великій російській літературі". Притьмарила вона в ній клясично-ясну поезію Пушкіна, звернула її з со-няшного пушкінського шляху вбік і визначила по-пушкінській літературі темний шлях психопатологічного бездоріжжя, позначеного всіма хворобливими етапами тієї, назагал, отруйної й руйнуючої літератури. Згубна роля тієї "погоголівської" літератури в упадкові петербурзької імперії — є нині для всіх очевидна. І в цім проявилася ніби історична "страшна помста" України, доконана її геніяльним, хоч і скаліченим, сином.
Гоголь, потенціяльно мистець героїчного "високого стилю" ("Тараса Бульбу", над яким він працював майже ціле творче життя, Гоголь уважав за центральний свій твір), не мавши змоги в умовах реальної України початку XIX ст. його проявити і відірвавшись фізично від Батьківщини, обернувся згодом на сатирика.
Зроджена з національно-українського гумору, його сатиричність в холоднім Петербурзі хутко втрачає свої живі й погідні властивості (що так наявно відбилося вже в збірнику "Миргород") і перетворюється в якусь аж демонічну здібність (вона страшила самого Гоголя і була причиною його душевної недуги) бачити тільки все від'ємне, бачити, як він казав, тільки "пошлість пошлої людини".
(його відкрив А. Бем перед останньою війною) по-французькн: Nicolas de Gogol — TJcrainien.
He треба забувати, що кожен крок Гоголя був пильно слі-джений російською тайною поліцією, яка в добу Миколи І не дуже відрізнялася від совєтської.
Треба не забувати також, що Гоголь був, через В. Жуковського, фактично стипендіятом царського двору. Це, безперечно, тяжко відбивалося на його психіці. І повість його ..Портрет" (з провідною темою "продажу душі чортові") в цім відношенні є дуже прикметна, як свого роду автобіографія.
Існує не лише в російськім (що — зрозуміло), але й в нашім літературознавстві гоголівська легенда (одна з кількох), а саме, що українська тематика творів М. Гоголя обмежується на "українських повістях" ("Вечори" та "Миргород"), а вже "Ревізор", "Мертві душі" і навіть "Одруження" — то, мовляв, "убивча сатира на Росію і москалів".
Для кожного, хто студіював або, принаймні, уважно вчитувався в твори М. Гоголя, немає сумніву, що то є наївна "патріотична" байка, яка не має жадних солідніших підстав.
Зачнім з того, для кожного дослідника знаного факту, що Росії-Московщини Гоголь попросту не знав. Він жив якийсь час в Петербурзі 30-их років, який жадною "Росією" не був, наїздив до Москви (де випадково й помер у гостині у гр. А. Толстого, що в якійсь мірі був його "політкомісаром"), бачив підмосковний маєток Аксакових, а в пограничнім Курську, на поштовій станції, перебув карантин (в зв'язку з епідемією). Поза тим, від р. 1836 почавши, М. Гоголь, властиво, був емігрантом.
Париж, а особливо Рим ("батьківщина душі"), як він називав Італію — це були місця, де проходило його емігрантське життя.
Розуміється, "Ревізор" є сатирою на російську імперію, але дія цієї комедії відбувається на колоніяльних теренах України і всі дійові особи — за вийнятком хіба жандарма з Петербургу — є наші "любезні земляки"... Що герої "Мертвих душ" так само українці — за вийнятком Ноздрьова — це чудово знали самі ро-сіяни-сучасники Гоголя (Фройліна Смірнова-Росетті, поет Ф. Тютчев і інші). Що Подкольосін з "Одруження" (як Яічніца і інші) є типовим "хахлом", про це не може бути двох думок, хоч і як "Одруження", поза тим, підфарбоване під "російщину" (напр., постать Свахи і саме "сватовство").
Творчий доробок Миколи Гоголя є суцільний, як у всякого великого мистця. І парцелювати той доробок було б зайняттям штучним і зайвим. Від "Вечорів", через "Тараса Бульбу" і "Мертві душі", аж до "Листування з приятелями" та "Роздумування над Божественною Літургією" — Гоголь залишається єди-ним-неподільним. І, що найважніше, залишається в річищі українського не так літературного (бо він був перерваний), як культурного процесу. Твердження це можна було б порівняно легко довести й удокоменту-вати*).
М. Гоголь дав нам справжню героїчну епопею — "Тарас Бульба", плід напруженої праці цілого його життя, частинно взорований м. інш. на Гомеровій "Іл-ліяді". Як би ми не ставились до стисло національної вартости цього твору, він залишається монументальним і, правдоподібно, вічним. Він, мимо всього, воскрешає дух Козацької доби: за Віру і Націю.
М. Гоголь дав нам до фантастичности плястичний образ національного відумирання покозацької шляхти і ту задушно-підмогильну атмосферу, що залягла над політично мертвою Батьківщиною XIX ст. ("Старосвітські дідичі" і інші).
М. Гоголь дав потворну ґалерію "мертвих душ" здеґрадованого, здеґенерованого нашого бувшого панства. І тим — у нещадній гостроті — поставив проблему національного "житття й смерти" — з одного
*) Багатий матеріял, як і перші частини готової монографії "Гоголь" автора цих рядків, згинули в подіях II Світової Війни. Як вступ до українського гоголезнавства, можна порекомендувати працю "Українська стихія в творчості Гоголя" — Павла Филиповича.
Така річ, як "Листування з приятелями", виразно навязу-ється до лінії української філософії і, зокрема, Сковороди і, розуміється, з "російським" літературним процесом — не має нічого спільного.
боку, як і смертотворчої механіки російської імперії в'її "малоросійській" колонії — з другого.
М. Гоголь, врешті, як ніхто перед ним і по нім, показав нам відворотні — "нічні" і демонічні — сторони української душі ("Вій", "Страшна помста", "Пропавша грамота" і інші), показав їх в чорнім сяєві такого жаху, що й найбільші страхіття новель Е. А. Пое видаються блідими.
І, що найважніше і найістотніше, "гірким сміхом своїм сміючися", саме М. Гоголь вказав нам вкінці вихід: силу Христа, світло християнства і путь до Христа, путь, з якої спізнені нащадки збивалися у тьмі Ночі Бездержавности.
М. Гоголь був більше нашим національним мучеником, аніж тільки "сатириком".
V
Постать, творчість і значення Т. Шевченка, розуміється, висвітлені у нас повніше, особливо за останні десятиліття, коли шевченкознавство виросло на спе-ціяльну галузь знання.
Багато розвіялось недобрих легенд, "народницьких" і псевдопатріотичних байок. Шкода лише, що здобутки шевченкознавства і досі не присвоїло собі наше суспільство, як цілість. Може тому, власне, що "цілістю" воно, наслідком ряду внутрішніх і зовнішніх причин, досі ніяк не може стати. Все ж, щоб тут не повторюватися, відсилаємо читача до відповідних існуючих праць (Степан Смаль-Стоцький, Д. Донцов, Д. Чи-жевський, Юрій Русов).
Короткотривала наша Державність, а головне, Визвольна Війна (1918-20 рр.), відродивши перед тим спаралізоване "відчуття Шевченка", поставили перед нами його постать в таких вимірах, які скасували багато попередніх "рямок" та давно— перетлілі "народницькі" реквізити ("самоук", "співець селянської недолі", "геніяльний мужик" і т. інше).
Тільки наше покоління може вповні зрозуміти й застосувати до себе ті враження від поезії Т. Шевченка, що їх зазнали були перед століттям його сучасники. "Волосся настовпужилося з мене на голові" — писав навіть такий сентиментально-ідилічний земляк, як Г. Основ'яненко-Квітка. Глибше віддають те враження ки-рило-методіївці, ближчі друзі — Куліш і Костомаров: "Муза Шевченка роздирала завісу... І страшно, і солодко, і болюче, і п'янюче було заглянути туди! Тарасова муза прорвала якийсь підземний заклеп, вже кілька віків замкнений багатьма замками, запечатаний багатьма печатями" (Костомаров). "Широко він обняв Україну з її могилами кривавими, з її страшною славою... І з того часу всі у нас поділились на живих і мертвих" (Куліш).
Наступні покоління (70-80-90 рр.) вже затратили були таке відчуття Шевченка — "народництво" зробило своє. Але ота "завіса", про яку казав М. Костомаров, була таки "розірвана", той "підземний заклеп" (Великий Льох) був "прорваний".
А той розподіл на "живих і мертвих", що його відзначив П. Куліш, таки відбувся і став фактом історії нашого народу. Дух попередньої Козацької Доби, мі-літантний і мілітарний дух "козацької шаблі", коротше — Дух Нації — був Шевченком переданий не лише поколінню "живих", а й поколінням "ненароджених". Переданий через бездорожжя і тьму Ночі Бездержавносте і всупереч тій Ночі.
*
Хтось вже давно сказав, що цитатами з Шевченка, як цитатами з Біблії, можна доводити "все". І кожна "ідеологія" чи "партія" у нас може — при допомозі тих цитат — з тріюмфом проголошувати Т. Шевченка "своїм".
На цій властивості Шевченкових творів зупинявся . Русої* і дав (в книжці "Душа народу і дух Нації"
1948) дуже влучне пояснення цього: "Шевченко нтезує в собі всі чотири основні расові первні наго народу" (ц. т. нордійський, динарський, серед-мноморський і остійський). І далі: "Тому в нім, як синтезі, в його творах, ми бачимо і тіло, і душу, і дух раїни".
Цю властивість Шевченка-творця найяскравіше ба-мо в зіставленні з творчістю Гоголя. Мало сказати, що з Гоголя був аналітик. Він не лише аналізував-розкладав людину, але в своїй творчості він, якось аж автоматично, відбиїв історичний процес розкладу своєї суспільної верстви — українського "дворянства", бувшої провідної верстви народу.