і, властиво, в ст. XX відродились, "воскресли".
Пригадаймо те ліквідаційне темпо, найбільше зв'язане з ім'ям "Другої, що доконала вдову-сиротину",
— з ім'ям німецького походження російської цариці Катерини II.
Рік 1775 — зруйнування Січі, ц. т. арсеналу й мілітарного осередку Нації; рік 1781 — скасування полкового адміністраційного устрою Козацької України; рік. 1783 — закріпачення селянства, того ж року офіційні збройні сили України зредуковується до 10-ти "карабінерних" полків; врешті, року 1786 російська лапа лягає (під претекстом "економічно-господарським") на монастирі наші — традиційні осередки національ-
60
61 ної культури. На рік перед тим Катерина II робить один з найзгубніших і найдалекосягліших своїх заходів: вона дає нашій шляхті т. зв. Жалованную Грамоту Дворянству, якою нашу козацьку шляхту, що мала західньоевропейський своїм лицарським походженням характер, поперше, розколюється, як цілість, подруге — вливається в безобличні шереги не лицарського, а чисто урядового "служилого дворянства" московського, що, силою речей, жадною "шляхтою" не могли бути, бувши додатком до адміністраційно-держав-ної машини*).
В той спосіб нашому народові відтято його аристократію, яка, на додаток, переставала бути аристократією взагалі, тратячи свою національну й особисту індивідуальність, бувши вповні залежна від примхи того чи іншого урядового петербурзького чинника. Про жадне "noblesse oblige" (походження зобов'язує) тут уже мови не могло бути за рідкими, розуміється, вий-нятками особистого героїзму.
Дещо відмінний характер мала ситуація на Правобережжі, що формально від т. зв. "вічного миру" р. 1686 між Москвою й Польщею, входило в склад роз-кладово-упадочної Речі Посполитої Польської (спустошене й вилюднене Правобережжя зазнало було світліших років за полковника Семена Палія і було на якийсь час фактично приєднане Мазепою р. 1690 до Гетьманщини).
З першою чвертю XVIII ст. на спустошене Правобережжя хмарою суне польсько-маґнатська колонізація, осідаючи там майже "незалежними" державками та й державами (з власним військом, політикою й навіть дипломатією). Ця аристократична анархія поль*) "В Росії шляхтичем є той, на кого я зверну увагу, і лише так довго, я мою увагу на нього звертаю", — мав сказати певному амбасародові цар Павло І.
ської державносте на нашім Правобережжі, створюючи стан чимдалі нестерпніший для закріпаченого українського "поспільства", відкривала вдячне поле для випробуваної москво-російської провокації — під'юджування, творення "п'ятих колон", організування внутрішньої війни і т. д. Вибухає ряд т. зв. гайдамацьких повстань, з яких найбільше р. 1768 — під проводом запорожця Залізняка і старшини "приватного війська" одного з маґнатів-Гонти — політично було використане Катериною II цілковито. При чім — річ дуже характеристична для далекосяглої політики Росії — Гонта був "переданий" для покарання (на горло, по тортурах) саме — полякам... Гайдамаччина, а, головне, легенда Гайдамаччини — затяжили важко на психіці обидвох народів і припечатали долю польської державносте. В кількадесят літ потім (1795) Правобережжя," як стиглий овоч, забирає Росія.
Довготривала агонія польської державносте на західній половині нашої Батьківщини не позначилась в історії нашої культури особливими пам'ятками. Церковна й монастирська ограда, що була традиційним притулком нашої культури за лихоліть, в тих важких часах останніх судорог Польщі з її "воюючим католицтвом" — не були і не могли бути міцнішим захистом. Центром нашої культури в цій добі залишається Київ з його Києво-Могилянсько-Мазепиним вогнищем — Академією.
Можна лише відмітити геть пізніше, вже "романтичне" явище — т. зв. українську школу в польській літературі, зв'язану з славним у свій час ліцеєм в Кре-м'янці. Зроджена з суму за назавжди втраченою провінцією колишньої яґеллонської імперії, "українська школа" в польській літературі мала не лише цікавих поетів, як Богдан Залєський (паризький приятель М. Гоголя, пробував писати по-українськи) чи А. Маль-чевський (автор високо ціненої сучасниками поеми,
"Марія"), а й такого геніяльного поета, як Юлій Словацький, що українськими елементами в його творах (в драмі "Мазепа", у поемі "Бєньовський" чи в драмі "Срібний сон Саломеї') не може нехтувати ані історія нашої культури, ані історія нашої літератури.
В Почаєві р. 1790 вийшов збірник релігійних віршів "Богогласник", в якім, в безпосереднім зв'язку з "інтермедіями" Барокко і — на вісім літ перед травестованою "Енеїдою" Котляревського, — зустрічаємо живу "людову мову", якій суджено було потім стати літературною.
**
*
В міру поглинання нашої Батьківщини новопосталою з Московської Держави петербурзькою імперією — все частіше приходить в ужиток термінологія "малоросійський" і "Малороссія", термінологія, що є майже офіційною не лише для петербурзьких протекторів лівобережної Гетьманщини, але й для національних репрезентантів цієї останньої.
Нічого особливо принижуючого (як тепер) наші —люди XVIII ст. в тій термінології не бачили.
Ще в універсалах Богдана зустрічаємо "Україну нашу малоросійськую". Про "всієї малоросійської нації народ" говорить офіційно р. 1756 гетьман Кирило Розумовський. "Со всім малоросійської нації корпусом" — такий вираз є в Наказі делегатам на імперську законодавську комісію р. 1767.
У найяскравішім прояві державницького українського патріотизму XVIII ст. — вікопомній "Історії Русів" ця термінологія панує і то, як термінологія виразно державницька, в противагу до провінціяльної, мовляв, термінології "української"...
Справді, слова "мають свою долю", як і книги. І як же дивно покерувала доля цією, сивої давнини сягаючою, термінологією.
Перші сліди виразу "Мала Росія" з'являються відносно пізно в грамотах візантійсько-грецьких патрі-ярхів. Та немає сумніву, що така, чисто-грецька, термінологія була практикована й раніше, десь в часах територіяльного розросту Київської Держави Середньовіччя. Але мусимо тут сягнути аж до грецької антики, бо лише в світлі її можна знайти генезу цього специфічного назовництва та зрозуміти все історичне "непорозуміння", таке незручне для кас в часах геть пізніших.
Отож, в географічній уяві античного грека коло (обрій) відогравало дуже важливу ролю. В органічній психології грека з "малого", як з зерна, народжувалося "велике". Тому античний грек називав "малою" Грецією' (мікра Еллада) СРОЮ метрополію, а "великою Грецією" (мегалє Еллада) — ширше коло своїх державних посілостей і впливів, ц. т. свої колонії. Ту саму, одідичену по греках, термінологію вжила культурно-грецька Візантія у відношенні до посталої в Києві IX ст. держави: "мікра Росія", ц. т. мала Росія — для матірнього осередку, для метрополії, і "меґалє Росія" ц. т. велика Росія — для колоній, спеціяльно на півночі (Володимир, Суздаль).
Які політичні й психологічні "пересунення" зробила в цій термінології пізніше історія, — ми аж надто добре знаємо. Але для традиційно-державницької сві-домости, вихованих на клясичній літературі нащадків наших національних еліт, — ця "малоросійська" термінологія видавалася аж до початку XIX ст. цілком при-родньою і нічого "образливого" в ній ті нащадки — не відчували.
Допіру Т. Шевченко — чи не перший? — почав гостро розрізняти: "А на Україну не поїду... там лише сама Малоросія"... — як писав він в однім з листів.
Треба ствердити, що з духа свого неполітична, чисто чуттєва назва "Україна" набирала ціх політичних і державницьких лише в добах Збройного Чину — Хмельницького, Мазепи, Петлюри, хоч уживав тієї термінології вже Сагайдачний, а найбільше спопуляризував її французький інженер де-Боплян в своїм "Опису України" (1651).
**
*
Жорстокість Петра І і цинічна безоглядність Катерини II виповнюють майже без решти увесь страшний для нашої нації XVIII вік, вік Просвічености, витонченого Версалю, енциклопедистів (яких Катерина II дуже вдало кокетувала), Руссо, врешті — французької революції.
Зловіща заграва Полтави, ручаї людської крови на вулицях столичного Батурина, відчайно-нерівний змаг еміграції Пилипа Орлика, періодичні "чистки" на Батьківщині, руїна Січі...
Навіть короткий "ґалянтний" епізод з Розумов-ським (1750-1764 рр.) — мимо патріотизму гетьмана Кирила — залишився лише епізодом, так само жалісним, як донищувані ще й тепер руїни його батурин-ського палацу.
Але ніч бездержавности, все ж таки, не запала одразу. Не можна усталити і вибрати серед кількох певну дату її початку. Ще р. 1791 представник лівобережної шляхти Василь Капніст (до речі, бльш знаний, як "русскій пісатель") їде до Прусії з місією шукання міжнародньої підтримки для політично конаючої Батьківщини. Ще на початку XIX ст. невідомий автор пише "Історію Русів", що зробить певний вплив на історіософію Шевченка. Але в тім же часі ніч помітно залягає. "Ніч" в тім розумінні, що Україна перестає бути справою політичною. І під цим саме оглядом "Історія Русів" була — політично — лебединою піснею доби.
Цікаво все ж, яким живучим виявлявся мілітарний дух, дух "козацької шаблі" в занепадаючих рештках нашої аристократії. При кожній сливе нагоді (польські повстання, інвазія Наполеона) вона накидається Петербургові з ідеєю — під кожним претекстом — формування Української Збройної Сили. Вже давно по скінченні Гетьманщини, вже по всіх хірургічних розтинах живого тіла Нації, але й останній "малоросійський губернатор" кн. М. Рєпнін (його дружина була онукою останнього гетьмана, а донька Варвара — приятелькою Т. Шевченка) формує тід час польського повстання 1830 р. вісім козацьких полків. За своє "ко-закофільство" він врешті був суворо відставлений...
Отже, наступає неуникальне "переключення" національної енергії з "політики" на "культуру". Але таке жалісне це переключення було, що його точніше і влучніше було б назвати капітуляцією.
Відомо, що відкритий — з ініціативи філософа Г. Сковороди — заходами й коштами слобожанської нашої шляхти Харківський університет (1805 р.), робиться на якийсь час осередком літературного руху — романтизму. І саме один з представників того осередку — Опанас Шпигоцький, як не можна ліпше накреслив, сказати б, маніфест тієї політичної капітуляції:
Минулося її (України) козакування на полях воєнних...