З неприємним почуттям вступив він сьогодні до канцелярії, знаючи, що не уникнути йому зустрічи з обома своїми помічниками, й почуваючи, як важко буде йому в їх, особливо ж Звірятина, присутності після всього того, що вчора сталося. Він не знав, як тепер триматися з ними, якого тону взяти в розмові, і це хвилювало його, не давало зосередитися. Йому здавалося, що вчорашній вечір поклав край їх дотеперішнім відносинам, що повинні вони набрати тепер якихось инших форм, і дратувався, свідомий, що не на його бажання міняються ці відносини.
Іван Семенович підійшов до вікна й, дивлячись, як тануть в сірому небі заводські дими, думав мляво про те, що заходять якісь складні зміни в його житті, входять в його дні нові, досі незнані, люди, обсідають нові думки, а він безсилий спинити їх та й не знає, чи хотів би спиняти.
З Є. Плужвик
65
Рипнули двері, й до кабінету увійшов повільною ходою Звірятин.
— Добридень,— простяг він руку Іванові Семеновичу й допитливо позирнув на нього, низько схиляючи голову: — Я по доповідну записку свою,— докинув він по-діловому.
Цей погляд і самий тон занепокоїли Івана Семеновича. Почувалась в них непевність, немов сам Звірятин не знав, що буде за ними, і низьким поклоном звірявся на волю Івана Семеновича. Звисока дивився той на простягнуту руку, сам почуваючи, як наливається йому погляд зловтішністю. "Ага, злякався!— хотілося йому кинути на цю широку потилицю, порослу рідким, старанно зачесаним волоссям.— Це ти там, серед тих панків, такий сміливий та дотепний, а тут..." І враз, перехопивши погляд Звірятина, глузливий та визивний, стис йому руку й винувато скосив очі на писані аркуші на столі.
— Доповідь? Так, так... Але ж я ще не прочитав її, не обміркував...
— Ай-ай-ай...— випростався Звірятин, все ще тримаючи йому руку.— Ай-ай-ай, вельмишановний! Негаразд... Не годиться...
І, вже посміхаючись, на весь баритон виспівував:
— Не скоро ми так новий світ збудуємо! Не скоро, вельмишановний! Що ж це з вашою працездатністю сталося? Втрата на сімдесят п'ять відсотків? А? Нервочки, мабуть? Ох, ця панська хвороба!
— Чекайте, я зараз,— вирвав нарешті руку Іван Семенович і, сівши до столу, взявся читати.
— Покиньте,— махнув рукою Звірятин.— Однаково сьогодні нічого не встигнемо. Я вже додому йтиму,— додав він, вмощуючись замість того на широкій шкіряній канапі.— А нервочки вам полікувати слід, вельмишановний. З нер-вочками у вас негаразд. Ач, як наполохали нас учора,— зайшовся він крихким ситим сміхом"— Ієронімушка Трьох-святський, певне, захворіє з переляку. Дач:... Анекдотець. Як це, як ви проголосили? "Пролетар, каже, може або ненавидіти буржуйку, або ж...— сильно, сильно у вас це вийшло, вельмишановний!— або ж зневажати її!" Хе-хе-хе... Це на дев'ятім-то році революції!
— Що ж тут смішного?— встромив Іван Семенович очі в чорнили цю, сам почуваючи, що не цих слів потрібно, і все ж не добираючи инших.
— Надто ідеально, вельмишановний, отже, і смішно! Фактам суперечить. Надто у вас все це просто виходить. Е, мовляв, пролетар і буржуйка — класові вороги, отже, й ніякого кохання бути між ними не може. Але ж буває,—
я сам можу назвати вам кілька прикладів. Е, та що там,— ліниво позіхнув він, запалюючи цигару.— Пригадайте російську приказку: "Любовь зла, полюбишь и козла",— по-моєму, це неабиякий висновок вікового людського досвіду в справах кохання. Так-то, вельмишановний,— підвівся він і пройшовсь по кабінеті.
— Та й через що, дозвольте спитати вас, не можуть кохатися люди різних класів? Не через те ж, звичайно, що матимуть вони — цілком природно — різні смаки, звички, уподобання, симпатії... Адже не станете ви заперечувати, що дуже часто кохаються особи різної, навіть протилежної вдачі... О, звичайно, ви скажете, що в випадку "пролетар — буржуйка" діятиме більша сила, ніж різність вдач,— розбіжність з молоком матери сприйнятої ідеології... Ну, звичайно! Як же без ідеології... Але ж, даруйте, не розумію, й, певне, ніколи не зрозумію, чому коханці з різними вдачами можуть так-сяк пристосуватись один до одного, а з різними ідеологіями — ні? Чому ви вважаєте, що для них процес взаємного пристосування є неможливий? Звичайно, він може бути дуже складний, болючий і довго тривати, це так. Ясно також, що між такими коханцями точитиметь-ся певний час якась, духовна, чи що, боротьба, доки кожен з них трохи поступиться своїм: дійдуть вони якоїсь мінімальної гармонії. Погоджуюсь і на це. Але ж все це зовсім не відкидає самої можливосте цього процесу, отже, инколи й того чи иншого результату його...
— Та ні... Ви не так все це...— задумливо перепинив його Іван Семенович.— Такі люди просто не можуть мати потреби пристосовуватися одне до одного...
— Як-то?— спинився серед кабінету Звірятин.— Ага, розумію! Ви хочете сказати, що їх ніщо не спонукатиме пристосовуватися? Тобто їх просто не тягтиме одне до одного? Так? Ну, вельмишановний, це ви далеко хватили! Це вже просто абсурд, вибачайте! Договоритись до такого, що хтось, з якоїсь особливої пролетарської природи своєї, ніколи й ніяк не може почути полового потягу до якоїсь жінки тільки через те, що вона буржуйка! Дурниці, вельмишановний, дурниці! Голос крови не зважає на класову ідеологію, да-с!
І, сівши на ріжок столу близько Івана Семеновича, провадив спокійніше:
— Ну, розгляньмо такий конкретний випадок... Але ж цілком щиро... Я — буржуй,— іронічно вклонився він,— але ж, прошу, буржуй, так би мовити, лояльний, ви — пролетар. Різні ідеології, ідеали, etc, etc... Але ж це не заважає
З* 67
.нам обом хотіти одну й ту саму жінку-буржуйку — За-вадську.
Іван Семенович якось незрозуміло чмихнув, немов залоскотало йому десь глибоко в горлі, й зробив рух встати, але ж знесилено відкинувся у кріслі й, витягнувши хусточку, почав уважно й методично обтирати спітніле чоло. Якась зеленава блідість залила йому лиця.
— Пусте,— облизав він пошорхлі губи.— І зовсім не дотепно.
Звірятин роздивлявся на нього з цікавістю, випускаючи кільцями синій цигаровий дим. Почуття огиди чи неприємної жалости ворухнуло йому куточки губ.
— Чудний ви, вельмишановний,— знизав він плечима. — Що ж я сказав такого, щоб отак ображатися? Це ж факт. Факт же, а? Признайтесь, що тягне вас до Завадської, а?— схилився він до Івана Семеновича, й обличчя йому стало суворе.— Тож-то й воно! Не допомогла й ідеологія,— розсипався він дрібним, хрипким, мов гарчання, сміхом.— Ех, ви! Вельмишановний!
— Припустимо,— лизнув губи Іван Семенович,— припустимо, що мене й справді тягне до Завадської... ну, от як до жінки...
— Тобто ви хочете її?— вигукнув зло Звірятин.
— Ну, хочу... Тобто припустимо, що я її хочу як жінку... Да... Але ж це зовсім не значить, що я можу її кохати?..
— А що це значить — кохати?— сперся обома руками на стіл Звірятин і свердлив поглядом очі Івана Семеновича.
— Кохати? Ну, як би це вам сказати...— промимрив той, хрускаючи пальцями.— Ну, та просто, я не можу захотіти, щоб завсігди бути з нею, щось укупі робити, щось будувати, чогось домагатися...
— Не можете?— скривився Звірятин.— А уявіть, що вас тягне до неї все дужче, куди дужче, як тепер,— тоді, певне, й зможете? Уявіть, що вас так тягне до неї, що для вас з усіх жінок тільки вона й є на світі? А? Може, тоді й захочеться вам якось наблизитись до неї, стати їй ближчим, зрозумілішим... Пристосуватись до неї, а? Ні, ви уявіть тільки, що палить вас жагою, що в думці вашій... А!— махнув він рукою й відвернувся від Івана Семеновича.
Тікання дзиґарів підкреслило важку напружену павзу.
— Ну й заговорився я з вами!— враз захапавсь Звірятин, беручи портфель з канапи.— Що-то воно, як цікава тема — коханнячко,— посміхнувся він коло дверей і иншим тоном докинув: — Так-то, вельмишановний! Життя — не танц-клас, йому годі награвати — два кроки праворуч, два кроки ліворуч... Моє шанування!
Як зачинилися за Звірятином двері, Іван Семенович відхилився на спинку крісла й з полегкістю зітхнув на повні груди. Чув, ніби спадає йому з плечей страшенна вага й теплом невимовної втоми обгортає все тіло. Чому так хвилюють його останній час розмови з цим самовдоволеним, самозакоханим міщанином? А головне, з чого пішов цей трохи глузливий, а загалом якийсь панібратський тон?.. Адже ніколи Іван Семенович не був близький з цим Звірятином, ніколи ним і його думками не цікавився, та й той ставився до Івана Семеновича цілком байдуже, заходячи в розмови тільки в справах офіційних. Що ж сталось тепер такого, що почав він плутатися в життя Івана Семеновича, мішати йому думки, ба й напучувати його? Зле, неприємне почуття до Звірятина залило Івана Семеновича, завихрило сотні ущіпливих, гострих слів і враз затихло невиразною думкою: а чи не заздрить він на цього з усього й з себе вдоволеного Звірятина?
— Війдіть!— мов прокинувсь Іван Семенович, коли в двері постукано, і з задоволеною усмішкою зустрів погляд Куниці.
— От добре, що ти сам!— гукнув той, падаючи в крісло проти столу.— Бо я, Ваніку, до тебе в справі приватній... Можна сказати, з дипломатичною місією... Чекай, лишень,— відказав він на здивований погляд товариша.— Дай віддихаю... Поспішав дуже, боявся, що ти підеш з Управи... Да...
Він обтер рукавом спітніле чоло й неспокійно заворушився в кріслі.
— Справа-то, Ваніку, делікатна... Ну, а ти ж знаєш, який з мене дипломат... Так ти той, не сердься... Да-а... Та тут і не тільки я, а й усі, от і Писаренко найперший... Всі ми, Ванічку, турбуємося за тебе... Старі товариші, знаєш... А чи багато нас таких? А?
І, почуваючи, що плутає, розсердився й схопивсь бігати кабінетом.
— К чорту з вашою дипломатією!— гукав він комусь у куток за шафою на книжки.— Під три чорти! Що він, мала дитина, що мушу я з ним сюсюкати? Хе!— спинився він раптом перед спантеличеним Іваном Семеновичем.— Годі дурника строїти! Зрозумів? Де це бачено: перевтомлений, ледве на ногах тримається — і мовчиш? Сторонні помічати почали, а ти друзям своїм хоч би слово? Годі, Ваніку, годі! Сьогодні ж до лікаря! Зрозумів? Сьогодні ж. Зараз. Негайно. Фу-у,— знову сів він у крісло.— Тепер можна й спокійніше. Дай тільки запалю цигарку.
Іван Семенович бачив, як тремтять йому руки, коли запалював сірника, як тіпається щось у нього під шкірою на щоці, і почував, який дорогий і справді близький йому цей кумедний незграба, що так турбується за нього.