Ця величезна, в простоті своїй без краю складна машина — бухгалтерія — вражала його незвичайним своїм механізмом, несподіваними наслідками своєї роботи: гнуться над великими білими сторінками недокрівні, з землистими обличчями чоловіки в заношених піджаках з заялозеними ліктями, скриплять перами, довгими, як у гарних піяністів, пальцями цокають, не дивлячись, на рахівницях —— і виростають рівні; чіткі колонки чисел, де в карбованцях і копійках точно враховано кожну краплину поту, що впала з таких же недокрівних людських облич там, за стінами оцієї цокотливої Управи, в стінах гуркотливих цехів... Слухаючи цю настирливу й одноманітну музику, починав завсігди думати Іван Семенович про те, що, може, й усе в житті можна замкнути в маленькі цифри, обчисливши й підсумувавши, точнісінько ціну визначивши,— і тоді пригадувався йому завсігди інженер Сквирський, схилений над блискучою малою карафкою.
— Товариш Звірятин ще не приходив,— догнав Івана Семеновича кур'єр.
— Не приходив? — здивовано перепитав той і вже в кабінеті своїм скінчив:— От і маєш! Саме тепер, коли роботи багацько...
І час від часу, відриваючись від пильної праці, дзвонив: "Чи не прийшов?" Непокоїла його відсутність Звірятина,— захворів він, чи що? А як же тоді з відпусткою Івана Семеновича, хто ж його заступатиме?
— А я вже турбувався за вас,— зустрів він Звірятина, що аж наприкінці дня увійшов до його кабінету, веселий і заклопотаний.
— Турбувались? — не повірив той.— Про мене? — І, широкими жовтими зубами цигару надкусуючи, пояснив спокійно й повчально:
— Неточний вислів, вельмишановний. Не про мене — з якої речи? — а про себе. Про себе, директоре. В зв'язку з відпусткою.
— Да. Я боявся, що ви захворіли.
— Я? Захворів? — щиро здивувався Звірятин.— Та я, вельмишановний, за все життя тільки п'ять разів хворів: вперше, як зуби різались, ще малим, а чотири рази — дипломатично, при перемінах влади— Ні, я здоровий,— задоволено пихнув він цигарою.—
Розумієте, зовсім здоровий. Всяко. Sana mens in sano corpore,— підморгнув недоречно. І тихше, мов таємницю якусь випитуючи:
— Ну, а ваші нервочки як? Теплих країв вимагають?
— Як? — не зрозумів Іван Семенович.
— А так,— зажурено проспівав стиха:
В теплый край, за сине море Улетают до весны...
— На курортик... тікаєте?
Різнуло це слово вухо Івана Семеновича, але ж відповів спокійно і навіть здивовано трохи, сам на спокій і здивування ці дивуючись:
— На курорт? Та з якої речи!"
Спантеличивсь тоді Звірятин, навіть попелом з цигари світло-сірий костюм припудрив:
— Не розумію,— якось по-пташиному, одним оком, видививсь він на Івана Семеновича.— Та хіба ж ви не їдете звідси на час відпустки?
— Ні, я тут залишуся,— немов щось давно вирішене, виголосив Іван Семенович, не розуміючи, чому спало йому таке казати.
"А втім, хіба це не краще, що можна тепер зробити?",— подумав він і, не раз думкою до цього вертаючись, упевнявся все більше, що рішення цілком правильне та й не таке вже для нього самого несподіване: не відчував він ніколи справжньої потреби кудись звідси тікати, як каже Звірятин,— це все Куниця його збивав...
Та й чого мав би він кудись їхати? Лікуватися він і тут зможе, адже й тут чимало всяких спеціяльних лікарень, а тікати — яка це безглузда витівка! Тільки наполохавшись, до діла нічого не розваживши, міг він серйозно про це думати... А тепер, стільки передумавши, такою рішучістю озброївшись,— тепер він може спокійно тут лишатися: ніщо йому не загрожує та й не загрожувало. Взагалі все це страшенно перебільшено і перекривлено — всю цю історію з За-вадською. Спокійній, із здоровими нервами людині все це видалось би без краю смішним — стільки накрутити надзвичайних трагедій там, де все просто, природно і, зрештою, нічого не варто... Подумаєш, .подія яка — вабила його якийсь тиждень до себе вродлива і мало знайома жінка! Ну що ж тут такого, справді, ради чого б так нервуватися і инших нервувати? Пусте. Дурниця. Було — й нема. Бо може він спокійно про все це думати, як про давноминуле, зовсім закінчене... Лишається тільки останню крапку поставити: піти до цієї самої співачки, розповісти їй все і добре попосміятись...
На вечір це стало рішенням: йому конче треба піти до Завадської,— не можна ж навіть не показатися після того безглуздого вибрику... Прийде, спробує все це якось їй пояснити, попросить пробачити — і кінець. Звичайно, неприємно тепер навертатися їй на очі, але ж і не завітати не годиться: казна-що думатимуть про нього і вона, і цей Сквирський...
А що важко йому йти до неї, це навіть добре, бо ще більше відштовхне це його від неї. Єдине, чого не може чоловік жінці простити,— це почуття сорому перед нею...
Відчинила йому не покоївка, а літній вже, огрядний, з розкішною сивою бородою чоловік; скидався він, не міг пригадати Іван Семенович, на якого саме письменника.
— Ви до мене? — невдоволено, тоном людини, від цікавої книжки відірваної, спитав він Івана Семеновича.
— Ні,— розгубився той.— Я до Завадської.
— Так чого ж ви дзвоните так? — розсердився трохи бородань.— До Ірини Едуардівни — двічі. На дверях написано...
І швиденько пішов з передпокою.
Не знав, що робити, Іван Семенович: чи, відчинивши на сходи двері, подзвонити як слід — вийде тоді до передпокою дівчина в чорному, покоївка; чи, пройшовши вперед коридором— знайомим, постукати до Завадської в двері...
"Та її, мабуть, і вдома немає,— в опері..."— подумав він, помітивши, що немає пальта на вішалці, і, не роздягаючись пішов уперед.
"Ні, вдома",— почув він у коридорі жваву чиюсь розмову за дверима вітальні Завадської: здавалося, сперечались там двоє — захлинаючись словами, бринів обуренням і близькими сльозами теплий жіночий голос, а йому відповідав, коротко й сухо, скупий і насмішкуватий — чоловічий.
"Сквирський",— хитнуло назад Івана Семеновича, але ж у мить ту піднісся жіночий голос до розпачу.
— Пожалій же мене! Та пожалій же! — проплив з-за дверей низький контральтовий вигук.
Іван Семенович рвонувсь наперед, усією вагою тіла розчиняючи двері.
Говорила Завадська гірко,— лежала вона ниць на канапі, безсило звісивши руки.
— Бачиш, до чого дійшла — жалости в тебе благаю... Сквирський промовчав. Глибоко в кишені пальта руки
засунувши, стояв він серед кімнати, до дверей спиною, спокійно й уважно роздивляючись на простерту перед ним жінку.
— Мовчиш? — звела на нього гарячі очі.
— Мовчу,— погодився Сквирський і відійшов до столика, де карафка вилискувала.
— Ну, так я говоритиму! — кинула люто.
— Говори,— налив чарку горілки.
Дихала важко, ніздрями, тонко окресленими, здрігаючи:
— Чого ти хочеш від мене, Володимире? Мало тобі муки моєї? Доказів тобі мало?
— Не мені,— прорипів нудно Сквирський.— Тобі. Я вже багато разів казав це...
Не міг зрозуміти Іван Семенович — гнівом чи пристрастю спалахнув голос жінці:
— Мені, Володимире? Мені? Ой, ні! Мені все ясно... Так, ясно! — млосно заломила руки.— Тільки ти, Володимире! Тільки ти!
І враз, випроставшись, як виклик, вигукнула:
— А не ти — так однаково! З кожним житиму! З пер-шим-лішіїим! От з ним! — гордим кидком підняла вона голову, зневажливо в бік Івана Семеновича плечем повівши.
— З ним? — обернувся здивовано Сквирський, та, пізнавши Івана Семеновича, прояснів — здавалось, спала йому ідея багатюща:
— З ним? — замисливсь він на хвилину, немов складну задачу розв'язуючи.— Попробуй.
Тоді підійшла до нього Завадська й, руки йому на плече поклавши, очі в очі дивилася, мов хотіла побачити, що там за ними, в глибину його зазирнути.
— Ти це серйозно? — ледве ворухнула вустами.
— Попробуй,— проволік той замислено.— От поживи з иншими, може, й не тягтиме тоді до мене... А? — звів він на неї цікавий погляд.
А вона опустила голову і мовчки пішла з кімнати.
— Ходімте й ми,— запропонував Сквирський Іванові Семеновичу, пропускаючи його в коридор.
Ішли мовчки. Тільки на розі провулка, де треба звертати йому, спитав інженер:
— Зрозуміли?
— Зрозумів,— посміхнувся Іван Семенович і, мов дорогоцінне щось, в обидві руки прийняв вузьку, довгу кисть Сквирського.
XIV
Постукавши, Наталка увійшла, не чекаючи відповіди.
— Ти дуже зайнятий? — затрималась вона на мить коло дверей.
— Н-да... Тобто ні... Не дуже,— промовив Іван Семенович, почуваючи, що однаково тепер, зайнятий він чи ні...— Допишу зараз...
Заклавши руки на спину, стала Наталка в кутку під грубою, сірим силуетом у тіні вимальовуючись. Від зеленавого світла лямпи видавалось її обличчя неприродно блідим, з темними западинами круг очей, а самі очі світилися тьмяно, инколи — як повертала голову — гостро поблискуючи. Пильний її погляд не давав Іванові Семеновичу писати: здавалось, обвивав він руки йому невидимою, але міцною й важкою сіткою.
— От і скінчив,— заховав він руки на коліна, хоч і не дописав до крапки.
Наталка мовчала.
"Може, це вона так тільки... повечерничати?.."— подумав Іван Семенович. Але не ставала від цього мовчанка легшою: однаково, треба було покласти їй край, заговоривши.
— Ти що, Наталю? Справа яка, чи так просто?
— Поговорити,— відказала стомлено.— Все нервувало тебе, що мовчу, тепер поговоримо. Час надійшов... Чи, може, не хочеш?
Хотів сказати Іван Семенович, що не треба цього: не через те, що не хоче тепер, а зовсім не треба, ніколи, бо й говорити нема про що — кінчилось... Та й кінчилось так дивно і несподівано, мов прокинувсь після важкого і неприємного сну, де, як звичайно буває в снах, усе перекручене фантасма-горійно, під подобою одного инше розуміти треба... Хотів, але не сказав, бо що з того, що скінчилось для нього,— для Наталки ніщо не кінчалось, для неї, може, лиш почалося...
— Ну що ж, поговоримо,— скосив він на жінку здивований погляд,— бачив, що нервує вона, незвично нітиться, під великою кулячись шаллю. Не міг пригадати Іван Семенович, щоб бачив її такою; навпаки, пам'ятає її завсігди спокійною й витриманою, врівноваженою й холодною... "Значить, важливе щось",— подумав спокійно, і що більше впевнявсь, що нервує Наталка, то все спокійніший ставав і розважливіший.
— Ти не хвилюйся...— порадив, коли, закусивши губу, почала ходити з кутка в куток; і додав несподівано для самого себе:— Наталю...
Хотілось йому сказати їй щось таке — ласкаве і товариське — що дало б їй відчути близькість його, зрозуміти його силу й незрадність, бо видалась вона безпорадною і маленькою, стомленою так, що його, чоловічої, руки потребувала.