Той подивився на нього безтямно й, рукою махнувши,
пішов до передпокою.
Тремтів дрібно і чув, як могутнім дзвоном наливалися жили; потім враз завихрилися думки й одна, несподівана й коротенька, блискавкою розтяла инші: "А як же Наталка? Дружина як?"
Біг униз, через дві приступки ступаючи і в такт крокам приказуючи: "Як же Наталка? Як же дружина?" — і вже внизу, сонного візника штовхаючи, гукав йому з одчаєм і мукою:
— До Куниці вези мене! Чуєш, ти,— до Куниці!
XI
Слухав Куниця Івана Семеновича, вуса свого покусуючи, а коли дійшов той до останньої своєї зустрічі з Завадською, до того, що допіру сталося, причинив щільненько двері до сусідньої кімнатки, де син, підліток, над радіоприймачем схилився.
— Що ж це ти, Іване? — спитав розгублено.— Зґвалтувати її хотів, чи що?
І склепив суворо вуста, під ноги Іванові Семеновичу дивлячись.
— Ні! — мов підстрелений, затіпався той.— Ні, Кунице! їй-богу, ні!
Поклав важкі долоні йому на плечі й, дихаючи в обличчя гаряче, з болем виривав із себе: — Ех, Кунице! Ти ж знаєш мене! Хіба ж я... Хіба ж ти...
І, знесилений, упав на стільця:
— Ех, Кунице...
— Та ти не ехкай так, Ваніку,— задумано ходив по кімнаті Куниця.— Ти, братіку, слів не лякайся. Слово — лушпиння. Да... Кажеш, не було на думці чіпати бабу?.. Хм... Ну, а за яким чортом тягався до неї? Хм? Не розумію я, Ваніку, цього; не про мене такі задачі... Психологія, можна сказати... Кохаєш ти її, значить?
Немов останніх сил видобувши, прошепотів Іван Семенович безнадійно:
— Та зрозумій же ти, що не можу я її кохати... Не можу!
І вже зовсім стиха вронив:
— Ненавиджу...
— Як? — спинився Куниця.— Нічого не розумію! І тягне тебе до неї, мов осу на мед, і ненавидиш ти її... Купи не держиться! Просто недуга якась...
— Так, недуга! — вигукнув Іван Семенович.— Недуга, Кунице! Справжня недуга!
І, здригаючись весь, казав, що недужий він справді, що тяжка, неприємна недуга життя йому спустошила; що ніби розколовся він надвоє, на двох Іванів Семеновичів; що бореться він сам з собою, втомлюючись надмірно, останні сили втрачаючи...
— Ти ж зрозумій, Кунице! — вивів хрипко, руки між колін затискаючи.— Ти ж зрозумій мене! Вривається в моє життя щось таке, чого я не хочу, не можу — розумієш, не можу! — хотіти і все ж хочу... І я борюся з ним, борюся з собою... Так, борюся, Кунице...
І знову пошепки, кінці слів ковтаючи, доводив, хвилюючись, що й не може він з цим не боротися, бо непотрібне воно йому, чуже, вороже... Бо це недуга, яку треба перемогти... І він переможе, не може не перемогти, бо весь він, вся свідомість його, вся істота його повстають проти цього... Але ж треба, щоб допомогли йому всі: і Куниця, і Писаренко, і инші... А головне Наталка, дружина...
4* 99
— Ти хочеш признатись їй? — пильно подивився на нього Куниця.
— Мені ні в чому признаватись. Ні в чому! — відповів йому ясним поглядом.— Я не грішив проти неї, не зрадив її. А головне: я не хотів і не хочу цього.
Говорив спокійно, мов усе зрозумівши, все зваживши.
— Кому ж, як не їй, бути зі мною поруч, Кунице? Тепер, коли треба мене підтримати, порадити... Не для спільного ж тільки ліжка сходилися ми з нею, а для спільного життя... І тепер, як загрожує йому небезпека, проти якої я сам повстаю, хіба не повинен я сказати їй одверто і щиро — допоможи?
— Воно, звичайно...— непевно якось проволік Куниця й хотів ще щось казати, та не слухав його Іван Семенович, похапки вдягаючись.
Тепер хай не турбується за нього Куниця, казав, бо він знає, нарешті, що треба робити. Він навіть сам заспокоївся вже, упевнився, що все буде добре. Лише відсувати не треба: хай Куниця зараз же біжить по Писаренка й приводить його до Івана Семеновича. Вони всі вкупі, разом з Наталкою все обміркують і вирішать...
— Писаренко? — зрадів Куниця, й собі пальто вдягаючи.— От оце добре, Ванік, придумав! Писаренко — да! Той порадить... Той допоможе... А я думав, що після останньої розмови...
Та й схаменувся.
— Ідем, ідем,— заспішив.— Тільки ти нічого Наталці сам не кажи... Почекай Писаренка, порадишся...
І раптом зам'явся коло дверей, промовив нерішучо:
— А може б, Ваніку, той... Инакше все це... А? Може, не зрозумів ти самого себе?.. Може, просто кортить тобі баби цієї! Поволочився б трохи... І все таке... А там би й минуло само собою... Без психології... А?
Іван Семенович, як був, у важкій бекеші, опустивсь на стільця, що жалісливо й тонко рипнув, і довго мовчки дивився собі на подряпані пальці. Потім перевів тьмяний погляд на Куницю і посміхнувся зло та презирливо: дивився на нього крізь обличчя Куницине, золоті коронки показуючи, Звірятин.
— Ні,— підвівся Іван Семенович,— цього не буде.
— Ну, так я по Писаренка майну. Ти ж чекай нас вдома, Ваніку, нічого сам не роби...
— Не турбуйся,— заспокоїв приятеля Іван Семенович і, не чекаючи його, вийшов на вулицю.
Жив Куниця від заводу близенько, але ж не поспішав додому Іван Семенович — навмисно плутав завулками: обмислити все хотів, заспокоївшись. Дивувався щиро, що досі не спадало йому на думку гукнути инших на допомогу... "От вона, слабкодухість,— думав,— справжнє міщанство: замучитись, забрехатись, аби лиш инші не знали, аби лиш иншим себе не показати... А що ж поганого або злочинного вчинив Іван Семенович, що зробив він такого, з чим мав би ховатись від инших, а головне й насамперед — від дружини? Хіба винен він, зрештою, що діють у житті темні й незрозумілі сили, от як та, що штовхає його до цієї співачки... До людини, з якою він тричі в житті бачився, з якою майже не говорив..."
Іван Семенович посміхнувся докірливо, виразно — словами — думаючи: "Не грай у піжмурки, Іване! Не ховай голови, мов той струсь... Нащо кажеш ти "людина" там, де мусить стояти "жінка"... Адже не людина цікавить тебе в Завадській, якої ти й не знаєш зовсім, а тягне тебе в ній жінка, яку ти бачиш... І сила ця не темна для тебе, і розумієш ти її добре... Може, тому так і повстаєш проти неї... А тепер, поразки зазнавши, на хитрощі берешся: жінку жінці хочеш протиставити..."
І, почуваючи, що знову кидає спокій його і план, такий простий і природний досі, ускладнюється невимовно, наддав ходи Іван Семенович, біг майже — хоч що далі, а тепер треба йому якнайшвидше Наталку побачити...
— Це ти, Іване? — гукнула вона з-за дверей своєї кімнати, як проходив Іван Семенович повз.— Не обідав і досі?
— Я їв, я їв...— заспішив він до себе, щільно двері причиняючи.
Гаряча хвиля сорому облила йому тіло. Чорт знає що! Не мати муж нос ти самому говорити за себе! Тому й гнало його до Куниці, тому-то й послав він того до Писаренка.
І, боязко прислухаючися, чи не чути кроків Наталчиних, думав Іван Семенович, що, значить, він сам, несвідомо, засудив себе проти дружини, почуває себе винним супроти неї... Але — де ж та провина його? День за днем пригадував він життя своє, аж доки вирнули з пам'яти слова ветхі: "...всяк, иже воззрит на жену, ко еже вожделети ея, уже любодействова с нею в сердце своем".
— Тьху! — розсердився Іван Семенович і, засвітивши електрику, пішов на дзвінок до передпокою.
Мовчки, уникаючи дивитись на Івана Семеновича, розляглись і пішли до його кімнати Писаренко з Куницею.
"Слідчий...",— подумав Іван Семенович про Писаренка, дивлячись на важкий набряклий портфель у нього під пахою і пригадуючи свою з ним останню розмову.
— Ну, здрастуй, Іване,— сказав той, кладучи свою ношу на стіл, і, так само не дивлячись на приятеля, слів шукав: — Казав мені Куниця... Да... Останній час у тебе все надзвичайні історії...
І, пройшовшись з кутка в куток, ствердив упевнено: — А все через те, що почав ти носитися з цим самим особистим життям.
— Зміщанююся? — кисло натякнув Іван Семенович.
— Не забув? — спинивсь Писаренко.— Можливо. Але ж твій останній проект, що про нього Куниця розповів, подобається мені... Єсть в нім нового дещо... Не міщанського... Да...— скинув він уперше очима на Івана Семеновича й, посміхнувшись бадьорливо, прикинув: — Ех, ти! Крутилка...
— Та аби викрутивсь! — зітхнув Куниця й кивнув на двері.— А Наталка вдома?
Неприємне почуття огорнуло Івана Семеновича: жаль і досада на себе, злоба на цих двох. Як міг він дійти до того, щоб дозволити їм втручатись в його життя, показувати їм його... А головне — якого нахабства треба мати, щоб пристати на це, якої самовпевнености й пихи! "Судді!" — об кинув він неприязним поглядом товаришів і, враз похоловши, злякано й розгублено, виправивсь: — "Лікарі",— пригадавши, як давно колись, ще юнаком, тремтів дрібно й сором'язливо, голий перед операційним столом стоявши...
— Ну, так поговорімо щиро й одверто,— почав Писаренко, поруч Івана Семеновича сівши.— Вір мені, друже,— те, що ти звернувся тепер до нас, не тільки зворушило мене, чи що... Я приймаю це не тільки як вияв твоєї до нас щирос-ти, а й як щось більше... Да... Як натяк на те, як кожен з нас мусить тепер будувати своє особисте життя... Не замикаючись у своїх переживаннях, у своїй спальні... Заплутавсь я,— засміявся він, і почув Іван Семенович, як сміх цей заспокоює його, влагоднює...
— Ні, я розумію тебе,— проказав він задумано.— Я розумію. Я сам дививсь на це як на спробу по-новому підійти до життя... Наблизитись до нового побуту... Як на спробу не животіти, а свідомо будувати своє життя...
— Але ж ви без філософії, хлопці! — попросив Куниця.— Конкретніше. А? Бо тут не теорія, можна сказати, а сама практика...
Знову мовчали, схилившися над столом і хвилями цигаркового диму вкриваючись; здавалося, грають двоє складну партію в шахи, а третій уважно стежить за обома, за обох хвилюючись.
— А чому ти думаєш, Іване, що все це так серйозно? — не сподіваючись на відповідь, запитав Писаренко.— Вся ця історія з Завадською... Та, може, й не вона тут винна, а тільки її ноги? Ти розумієш мене? Ноги. Жіночі ноги...
— Ні, ніхто инший з жінок мене не щкавить.
— Тек-с... Ну, а може, все це скороминуще? Легенький флірт, наприклад...
І враз, як удар, несподівано, голосом суворим кинув:
— Ти, Іване, скажи нам просто — чого ти саме боїшся цієї співачки? Чому ти тривогу б'єш? Бо що ж тут страшного, зрештою, що тягне тебе до цієї жінки! Річ природня. Значить, привабніша вона тобі за дружину; значить, перестала дружина задовольняти тебе як жінка...