Поки що вони їли здоровенно, вчилися і збиткували. У городі Народного Дому була осіння садовина,— до кількох днів її не стало. У куті города росла прекрасно щіпа,— бурсак зрізав її при самій землі, бо потребував бучка до пилки. Виноград ще не достиг, але він смакував, бурсакам дуже добре. Мураву столочили, де лиш яка була. І коли вони те все зробили, виділ Народного Дому не міг збагнути і не знав, кого карати як — вибачив молодим патріотам усі їх провини і тілько журився, звідки взяти на ту саранчу грошей, бо селяни, хоч обіцяли платити що-небудь за синів, але з платнею не квапилися.
Народний Дім не міг дивитися спокійно на таке спустошення і рішив помститися на бурсаках: доки сходи, що вели на подвір'я, держав при собі, то держав, а раз", на злість бурсакам, пустив сходи саме в хвилю, як бурсаки по них ішли. Злетіли молоді вірлята України не угору, тілько на долину, потовклися троха, але се на них небавом присохло, а Народний Дім мав потіху, що помстився. Якийсь примхуватий зробився старий: дітей не любив! І то ще яких дітей: надію Русі, будучих великих патріотів!
Зроблено нові сходи, і Народний Дім утихомирився на кілька місяців. Привик до голосу молодих і старих та до гусей, качок, курей і пантарок, які завели собі господиня бурси. Сей дріб ходив за дня по подвір'ю, а на ніч мусив він іти у велику пивницю, саме під салею Народного Дому. То не раз бувало Народний Дім аж стрясеться досвіта, як у нім запіє десь у самій глибині когут, або скричать проклятущі пантарки. Сі пантарки найбільше йому досолили: голос їх так і ріже пилою усякого по серці.
Осінь перебув Народний Дім без особливої пригоди, аж як по Йордані прийшли м'ясниці, зміркував старий, що приходить на нього тяжкий час. Він знав, що веселий руський нарід має деякі свої і чужі танці, від котрих уся хата мусить трястися, хоч би не хотіла. А Народний Дім був уже такий слабий у своїм тілі, так боявся, що не вдержить усіх своїх костей при купі, що на м'ясниці ждав, як на свою смерть.
Перший вечерок минувся без пригоди. Одно лише замітили веселі гості, що під час танцю і стара велика груба при стіні також танцювала. Коли запалили у ній усередині і вона розігрілася, а потім придивилася, як молодіж танцює, як руські молодці присюдами ходять, мов раки лазять, не втерпіла стара, давай і собі хитатися то в сей, то в той бік. Се розсердило матерів дочок, і вони зажадали від виділу, щоби прив'язати грубу грубим дротом до стіни, бо ще готова вибігти в залу і побити дівчата. Виділ зрозумів, що мами добре кажуть, бо груба справді була собі здоровенна, хоч і стара, і прив'язали її дротом до стіни. Спересердя груба остигла і вже потім не гріла ніколи, хоч ти у ній пали цілий день. І коли б не те, що в салі бували звичайно са*мі гарячі патріоти і патріотки, то тут би взимі не можна було і всидіти.
Другий вечерок до самої півночі ішов добре. Гості так розбавилися, що аж любо було дивитися. Мами попід стінами ще не спали, тілько радо згадували давні часи та пильно зиркали за своїми доньками, з ким танцюють.
Прийшов польський танець мазур. П'ятдесят пар стануло в салі. "Ну-ну,— думав собі Народний Дім,— чи видержу я сей танець до кінця? Не досить їм руської скаженої коломийки, від котрої мене за кождим разом три дні кості болять,— треба їм ще такого самого скаженого польського мазура. І се руські патріоти!"
Отеє воркотання старого дому чути було виразно під час танцю, особливо в місці коло груби. Звідтам звичайно кожний панич розпускав свої ноги, як крила, або там спинявся і бив зап'ятками черевиків об себе, та ставав так твердо на підлогу, що аж портрети на стінах хиталися, і груба хиталася, і цілий Народний Дім трясся. Півгодини терпів Народний Дім тяжкі удари в се болюче місце коло груби та думав: чей уже раз буде кінець тому скаженому мазурові? Ні! Ще ждало кільканадцять пар! Народний Дім ще чекав із чверть години, але коли потім усі п'ятдесят пар пустилися відразу підскакувати та вигопкувати, старий не втерпів, у всіх суставах так його заболіло, що він половину підлоги саме довкола груби пустив із рук, і вона провалилася в пивницю. Прив'язана груба дивним дивом стояла далі, а підлога так чудно навскісь запалася в пивницю, що з кільканадцять танцюючих пар зісунулося вниз просто між гуси, качки, кури і пантарки бурсацької господині.
Ой, то не білі гуси загегали рано-вранці до схід сонця, се кричали білі лебідки-красавиці у пивниці; то не когути закукарікали, лопочучи крилами на плоті, то руські паничі заверещали різними голосами на дні Народного Дому, лопочучи руками і ногами у темноті. А білі гуси і качки, чубаті кури і перлисті пантарки не могли перекричати тих, що на них упали; погибли деякі, придавлені білими дівочими грудьми та танцюристими ногами патріотів. Сам аранжер танців забив когута, сівши йому на голову, мов на канапу. Котрі ж не погибли, злетіли з криком бистрими крилами вгору, у салю, у ясний світ, у мир хрещений. Скричали мами, стоячи над пропастю, темною і незапашною; збіглися батьки з буфету, похилилися, стогнучи, над безоднею і простягли руки, але не могли нікого досягти.
— Дайте драбини! — скричало кілька нараз.
— Відчиніть пивницю! — кричали інші.
І драбину принесли і пивницю відчинили: витягли всіх наверх, хто тілько був упав. Дехто потовкся, дехто носа розбив або руки обдер троха, але більшого нещастя не було. Останній вилазив наверх аранжер, загально люблений усіма паннами. Але тілько він виліз на півдрабини, так що впало на нього світло, всі жінки розбіглися, а мужчини стали зло-віщо шепотіти:
— Не вилазіть! Не вилазіть! Вам роздерлося дещо... там, де не треба.
Аранжер оглянувся на "дещо" і сумний зліз у пивницю та вийшов дверми на подвір'я. Сеї ночі уже ніхто не бачив його в салі. І всі інші пішли чимскоріше домів. По двох годинах було в Народнім Домі тихо, тілько господиня бурси плакала над своїм добром та дорізувала недобитків. З отсих недобитків найбільше поплило крові,— погибли, нещасні, за землю руськую, за Народний Дім. І ніщо не прийшло їм з того, що їх на другий день поїли будучі патріоти, голодні бурсаки. Тілько кілька курок лишилося — бідні вдови по нещаснім когуті...
Руська патріотична душа — то загадка нерозгадана. Здавалось би, що після такої пригоди, де Народний Дім вимовив свому народові службу, бо нарід не дбав про нього, виділ сього Дому і сам утратив віру в нарід. Отже, ні! Віра в нарід спасла їх і Народний Дім. Вони рішилися будувати нову палату. Думали будувати дім за 25 тисяч, але склалося так дивно, що вибудували за 50 тисяч. Коли вже дім був готовий і вони зчислили всі позички та векселі, покивали сумно головами, подумали хвилину, а там і потішив один виділовий другого:
— Сплата на тридцять літ! Чого нам журитися? Або ми доживем?
— Правда! Нехай журяться трохи і ті, що прийдуть по нас.
Таким способом стали руськими патріотами уже й ті, що були тілько в колисках або ще і не вродилися.
1898