Більше і частіше не міг посилати, бо й сам не мав з чого жити і удержувався з лекцій та малих стипендій. А ту, дня 9 червня, стрітило Дорошиху велике нещастя; буря розвалила єї стару хату і занесла аж на толоку. Нігде тепер було вдові голову склонити; отже, спала з Гриньом в шопі та ждала на лист від Петра зі Львова. Гриньо все описав єму докладно, як вони були в полі, як захопила їх там буря, а потім прийшли до хати і не застали єї вже на місці, тільки одну грубу. Цілу хату буря вивернула, занесла, як коробку, на толоку і там поломила. Так тепер вони тілько на него, на Петра, як на бога, мають надію і чекають, аби він сам приїхав та порадив, що робити.
Але лист від Петра не приходив, і вістки ніякої не було.
Тому-то, коли Дорошиха перевідала, що приїхав "панич" Славко, зараз на другий день вибралася на приходство до него. Але ще й половини дороги не у йшла, як стрітила єго в селі.
— А ви куди, паніматко? — питається.
— Та я до вас, паничу! — каже вдова і хоче цілувати панича в руку, але той не дається.
— А я йду до вас! Бачите, одна в нас думка. Був я у Львові і бачився з вашим Петром. Дуже згризся вашим нещастям, каже, що за місяць приїде додому і поставить вам нову хату, а тепер передає вам через мене двадцять зр., аби ви мали з чого жити. Не міг скорше прислати, бо не мав. Доки він приїде, радьте собі, як можете.
І Славко передав вдові гроші. Та знову хотіла єго поцілувати в руку.
— Не цілуйте мене, бо то Петрові гроші, а не мої. Та й не вам, старим, мене по руках цілувати.
— Ой паничу солоденький! — зітхнула вдова, завиваючи гроші кріпко у шматинку.— Та я так тішуся вами, якби рідного сина побачила. Що ж він там робить мій Петро? Здоров, моцний?
— Здоров, як оріх!
— Слава ж тобі, господи! — і вдова підняла руки до неба.— Писав, що восени дістане вже посаду.
— Дістане; буде учити в латинський школі.
— Гей, боже, боже! — Я соб* думала, що він буде панотцем так, як ви, паничу, що мені голову стисне... а він ні! як завзявся! Професором, каже, хочу бути, а не попом. А попом таки найліпше бути; все єму щось чи з живого, чи з мерлого перепаде. А який пошанівок у людей!
Славко дивився на вдову і усміхався незначно.
— Не бійтеся,— каже,— буде і з вашого Петра пан, більший, як з мене.
— Все ж що священик, то не професор. Візьміть от нашого професора, а свого тата...
— То не так, матусю; Петро ваш буде професором у високій школі, в латинській, що її гімназією називають, в такій, як він сам до неї ходив у Львові,— поясняв Славко.— Там він і більшу плату буде мати і пошанівок більший — паном буде!
— Дав би то бог! — зітхнула вдова.— Дай же, боже, вам, паничу, доброго здоровля і доброї долі, що ви мене потішили. Чую через люди, що ви женитеся? — додала она тихше і довірочно, як добра порадниця.
Славко зі страхом глянув на Дорошиху.
— Женіться, паничу,— радила вдова,— аби й ви мали потіху, і ваші тато, і мама. Не кайся рано встати, а молодо оженитися...
Славко зовсім не знав, що на те відповісти, але вдова н не ждала на відповідь, тілько попрощалася зараз і вдоволена пішла додому, від часу до часу оглядаючи шматину з грішми.
"Не кайся рано встати, а молодо оженитися...— повторяв собі Славко в думці слова вдови і усміхався глумливо.— І всі они, селяни, справді рано встають і вже щонайскорше роблять, то женяться, та чи відтак не каються, то ще питан-, ня",— думав собі Славко, але тут і нагадав собі характеристичну сміховинку про одного селянина, котрий жалував пана, що у того було тілько троє дітей, коли тим часом у него було аж дев'ятеро. Діти — то селянський капітал... був, може, колись, але вже тепер не є. На малесеньких грунтах сидять они, ті діти заможних колись батьків, і ледви дихають, не жиють, тілько животіють. А що й они не каються молодо женитися, не маючи нічого в руках, то повстає отупілий з біди сільський пролетаріат, зовсім відмінний від міського, матеріал майже до нічого неспосібний, хіба до дальшого тупого, бездушного життя.
Говорили, що в Заліссі, вже по знесенню панщини, було багачів немало. А де они тепер? Де перше жив ґазда вигідно на двадцятьох моргах поля, там тепер бідує ціла громада єго дітей і внуків. Осталася ще багачами лише родина війта Костишина, правдива аристократія заліська, котра свою матеріальну незалежність дає відчувати своїм біднішим сусідам не гірше славної аристократії по сільських дворах.
Нагадавши собі ту сільську аристократію, Славко дуже значущо похитав головою і енергічно вдарив палицею по придорожніх бодяках. "Не кайся рано встати..." — прийшла єму знов вдовина рада на думку, та він зараз убив сю по-словицю іншою: "Добрий кожух, та не на мене шитий!.." Він аж закусив зуби, коли нагадав собі Стефку, і за думками про неї забув про всіх бідаків і багачів Залісся. Чим більше старався не думати про неї, тим виразніше бачив її перед собою, красну і милу, не дуже вправді "поетичну", але, проте, таку, що кожному могла би "закрутити голову".
Ішов селом без цілі і дуже рад був, коли при корчмі стрітив знакомого урядника, люстратора з виділу повітового.
— Як ся маєте, пане Дзюбинський? — привітався з ним скоренько, так як би бажав розмовою з ним прогнати чимскорше навісні думки про Стефку.— Що сталося, що ви заїхали до Залісся?
— Яз орудкою,— відповів той,— оглянути шкоду; виділ краєвнй призначив запомогти для потерпівших сіл.
— Значить, до війта маєте орудку?
— І до війта, і в село мушу піти, і до двора.
— Чому ж ви до корчми заїхали, а не до нас? Ви ж з батьком знайомі? Вступіть хоч на хвилину! Батько готов гніватися.
Дзюбинський недовго дався намовляти; оба сіли на візок і заїхали на приходство. Завдало се трохи клопоту бабусі Клавдзі, але вона зараз собі порадила в той спосіб, що качці зробила смерть, а гостеві потіху. Дзюбинський побув у священика кілька годин. Розповідав, що громада дістане
300 зр. запомоги; привіз кілька новин з міста і довший час підтримував розмову про холеру, а то при нагоді зеленої салати, яку подано до качки на обід. Казав, що поодиноких випадків холери буває досить багато і він, хоч як нежонатий, не дуже цінить своє життя, але на свій зіпсований по реставраціях жолудок таки тепер уважає, чогось боїться. Іменно комісії санітарні, розпорядження властей, прерізні розправи о причинах холери, грізні, хоч, може, й перебільшені вісті, друковані по часописах,— все те заставляє єго зовсім не маловажити собі бодай декотрих рад лікарських, і він справді тепер став дуже недовіряти огіркам, воді, овочам і іншій поживі, що має погану прикмету псувати жолудок.
Бабуся Клавдзя нагадала собі при тім кілька давніших холср і запевняла, що понад чісник і горівку ліпших ліків на холеру нема. Звернула при тім увагу сина на те, що не шкодило би на випадок мати кілька фляшок міцної горівки в шафі; чісник вона вже має. Врешті, казала, раз курці смерт7з; коли бог судив чоловікові вмерти, то від чого-будь мусить померти. Хоч своєю дорогою треба уважати — і тому зараз заборонила наймолодшим внучкам їсти зелені ще порічки і агрест.
Вже сполудня вибрався Дзюбинський із Славком до війта. По дорозі стрітили якогось хлопця, що з-за пазухи виймав зелені яблука і їв їх з великим смаком, незважаючи на можливі наслідки того. Оба усміхнулися і порадили хлопцеві не їсти яблук. Хлопець послухав, при панах не їв, але скоро тілько ті відійшли, заїдав дальше зі смаком.
Хата війта Юрка Костишина була досить простора; недалеко від неї розлилася широка гноївка, а в ній велика безрога з кількома поросятами перевернулася набік і грілася до сонця, прижмуривши очі. Хатні двері були отворені і видко було, як кури з сіней входили собі свобідно ДО кімнати, а звідтам вертали назад до сіней.
— Дома пан війт? — спитав Славко голосно, станувши з Дзюбинським перед порогом.
Ніхто не відозвався. Аж за хвилину з якогось угла в сінях вийшов чоловік уже старший; сорочка у него на грудях була розіп'ята і видко було космате тіло, так само обгоріле, як лице і руки.
— Слава Ісусу! — привіталися.
— Слава навіки! Що доброго скажете, панове? — спитався війт.— Прошу ближче.
Дзюбинський оповів, за чим прийшов.
— Ага! ну-ну, добре,— відповів війт,— біда, пане, в селі, велика біда! От зачекайте, небавом зійдеться старшина, то вам не наоповідаються.— І, протираючи очі, додав ще:— Я троха дрімав собі в холодку; так муха тне, що ні суди, боже, перед нею сховатися.
А в хаті справді гуло, мов у великім улію; в сінях і на дворі літали цілі рої мух та навзаводи лізли в очі, сідали на ніс, на лице, так що за хвилю допекли Дзюбинському і Славкові до живого, і вони вийшли та сіли в тіні під шопою. Пан війт присів собі коло них; не дуже був охочий до розмови і жмурив нині чогось очі. З дальшої розмови вийшло, що він вчора був на хрестинах та пізно в ніч забавився.
З шопи доходила якась немила воня, і Дзюбинський і Славко не могли спершу вгадати, що се.
— Що ви там маєте в шопі, що так чути? —спитав вкінці Славко.
— Та от староство прислало бочку якогось квасу; троха з него виллялося,— так чути, що мені ціле обійстя запо-вітрило. То, каже, на слабість має бути.
Тоді і Славко, і Дзюбинський здогадалися, що то кислота карболова, і вже тепер зовсім добре розпізнавали її по запаху. А війт говорив дальше:
— Не знаю, чи то людям на випадок давати пити, чи зливати їх? От не мала баба клопоту та ще зі слабістю!
Оба панове замітили се зараз, що війт ніколи не називав холери по імені.
— А ви єї не боїтеся? — питався Дзюбинський та здивованими очима дивився на велику гноївку недалеко хати, з котрої душна пара так і піднімалася вгору та розносила стаєнну воню довкола.
— А чого боятися! — казав війт, позіхнувши голосно на весь рот.— Кому бог судив вмерти, той умре чи на ту, чи на яку іншу слабість.
Славкові нагадалася при тім мимоволі бабуся Клавдзя зі своїми словами зовсім такими самими, як війтові, і він усміхнувся.
— А порядки в селі ви вже поробили? — питався урядник.
— Які порядки? — дивувався війт.
— А от чи гноївки позасипували, криниці понаправляли?
— А чого гноївки засипувати? Добре староству наказувати!.. Гною треба — то хліб. А керниці які були, такі є, нема чого направляти.
Дзюбинському прийшла на думку та керниця, що він бачив її при дорозі, коли йшов сюди.