Вийшов зараз з кімнати і прийняв жида на ґанку.
— Я прийшов до ясновельможного пана...— почав арен-дар.
— Добре, добре, я казав вас закликати,— сказав дідич.— Ні, чекайте, ходіть до канцелярії!
В канцелярії розповів Заборовський арендареві, котрий стояв смирно коло дверей, що рад би продати все дерево, виломане або вирване вчорашньою бурею в лісі. Кромі того, рішився, так як то Мошко перше хотів, продати йому на вируб Дуброву, але ніяк за такі дешеві гроші, як Мошко дає. Отже, що він на те?
Зр.— золоті рипські — грошова одиниця в Австро-Угорщині.
Мошко сказав, що виламаного бурею дерева ще не оглядав, отже, не знає, що сказати, а щодо Дуброви, то він хоч як рад би дати більше грошей, але не може; він її оглядав і бачить, що там більше, як на тисяч зр. дубів нема.
— Але ж, жиде,— схопився Заборовський,— та ти мене хочеш живцем зі шкіри обдерти! Адже там буде дубів щонайменше на тисяч пятсот зр.!
— Я не пхаюся,— говорив арендар смирно.— Коли вельможний пан не може дати Дуброви за тисячку, то я цілком не хочу її купувати. Нащо мені страти?..
— Страти... страти! — говорив дідич зневажливо.— І ти, жиде, коли стратив?
— Чому ні, ясний пане? От вчера стратив; взяв від попа поле в аренду, і град все вибив.
— Ну, але за тисяч зр. я Дуброви не продам!
— Як пан хоче,— замітив Мошко.
— Даш 1500 зр.?
— Не дам! Там, у Дуброві, дуби не такі старі і грубі, матеріал будівляний не першої сорти.
— Але ж, жиде! Тепер залізниці будують, дубових порогів потребують тисячами.
— Я знаю,— говорив Мошко спокійно, запхавши палець в бороду.— Н-ну! Дам ще 50 зр. більше,— додав по хвилі, вичікуючи як би зі страхом відповіді.
Заборовський зробив грізну міну, приступив до жида, поклав єму руку твердо на плече і, зсунувши броЕи:
— З ким же то, братку,— каже,— думаєш в той спосіб торгуватися? По п'ят десятці докидаєш?
Мошко аж зігнувся під тяжкою рукою дідича і настрашеним голосом відповів:
— Я би, може, й докинув ще троха, якби собі зараз міг відтягнути з тих грошей за Дуброву моїх п'ятсот зр., що мені вельможний пан винен. Вже три роки...
— Що? відтягнути?! — спитав Заборовський.— Ні, жиде, я бачу, що нині з тобою не дійду до ладу. Іди собі, жиде, йди, най тебе не виджу, бо рука мене свербить! Щезай мені з очей!
І майже викинув жида за двері. Мошко постояв мовчки кілька хвилин на ґанку; хотів вертатися, але роздумався і помалу пішов додому.
Однак вечером того самого дня Заборовський післав знов по него і продав йому Дуброву за 1100 зр. з умовою, аби тепер ще не відтягав єму з тої суми нічого, бо потребує. З тих грошей зараз на другий день пополудні пішло
400 зр. до банку на сплату рати, а 200 зр. синові, бо Заборовський боявся можливого скандалу і розважив, що із Стася господар не буде. Мошко того дня був незвичайно вдоволений...
III
Рано-вранці, ще сонце не сходило, як сімдесятилітня мати о. Василя Левицького, бабуся Клавдзя, як її звичайно називали, вже прокинулася зі сну і не могла знов заснути. Се у неї вже від довгих літ так велося, що не могла довше спати; іноді лише дві-три години сну зовсім їй вистарчали, хіба що по обіді часом припочивала. Нині збудилася она ще раніше, як звичайно, бо ніч була дуже парна і в хаті взялася така духота, що годі було довше полежати. До того ще й соловей в городі щебетав так голосно, що бабуся майже гнівалася на него, бо не лише'збудив її, але міг збудити й сина, і невістку в сусідній кімнаті, а внуків у третій кімнаті.
Умившися і одягнувшися, бабуся Клавдзя наложила на ніс свої замарані окуляри, через котрі не знати як могла вона що бачити, відслонила вікно, отворила єго і виглянула в город. Від лісу віяв легенький душний вітер, а сонце ледви заясніло поміж галуззям лісу і городу та кілька променів кинуло у кімнату старушки. Соловій щебетав уже не під вікнами, а в подальшім куті городу поміж корчами. Все ще на приходстві спало, лише у курнику чути було крик дробу, котрий уже не спав.
Бабуся сіла собі проти вікна на кріслі, добула старий, з обдертими вже шкіряними окладниками польський молитвеник і почала молитися. Єї поморщені уста рушалися скоренько, так як не раз єї руки, коли для внуків плела панчохи. Відчитала кілька молитов і заложила молитвеник на коліна. Поморщене, але ще як на старушку свіже лице єї прибрало вигляд побожний; сиві очі сягнули понад окуляри, що осунулися майже на кінчик носа, і вдивилися в небо. Се она до відчитаних молитоь додавала ще свої. Молилася за здоровля невістки, добродійки Левицької, аби бог дав їй доброго здоровля... Тілько діточок потребує єї опіки і старання; коли вона їх виховає та в люди виведе? А що її ще жде?..
Відтак бабуся перейшла думкою на свого сина, о. Василя Левицького, і в молитву за єго здоровля вмішався маленький гнів єї на него з причини вже давньої. Бабуся мала жаль до сина, що той не квапився доньку Ольгу видати за учителя Горошинського, хоч они обоє припали собі вже давно до вподоби. На що син справді жде? За кого думає її видати, коли посагу за нею не може дати? Порядного чоловіка майже прогнав з хати і тепер не знати, що з того буде. Може, нині побачить Горошинського, як той рано своїм звичаєм піде до лісу, то мусить єму сказати, щоби не тратив надії.
Тут молитва бабусі прийняла уже вид не молитви, тілько журби, коли нагадала собі по черзі внука Славка. Мав приїхати ще вчора додому і не приїхав. В листі не згадав ані словом, чи дійшов уже до ладу з тою Стефкою Ковальською, що її думав сватати, чи ні. Мабуть, нічо з того не буде, коли не писав о тім. Тілько літа дармо тратить хлопчисько та сидить батькові на карку, замість свій власний хліб уже мати.
І знов журба бабусі перемінилася на сердешну молитву, коли нагадала собі внука Генка, що за кілька днів мав у гімназії складати іспит зрілості. Вчора викладала бабуся кабалу і сама була немало зворушена, коли з карт вийшло, що родину жде новий клопіт. Сей клопіт відносився, очевидно, не до кого іншого, тілько до Генка. Тому трохи не зі сльозами в очах благала бабуся бога, щоби допоміг єму зложити сей іспит. Кілько вже коштував сей хлопець, дві кляси повторяв, інші ледви "перелазив" — нехай би вже раз виліз із сеї гімназії, може, легше було б батькові.
Не поминула бабуся і інших внучок; згадала у своїй молитві і Зоню в інституті, і Наталку, і маленьку семилітню Мариню, і чотирилітню Клавдзю, пестійку свою. А для себе молила лише у господа, аби могла діждатися весілля хоч трьох старших внучок. Більше собі вже не бажала.
І коли она так молилася, сонце, продершися крізь галуззя яблінки, освітило її блиском, мов яку святу, відбилося в замараних окулярах на носі і обсипало промінням єї сиве, вистаюче з-під хустки волосся, так, що оно аж забіліло. Соловій і жайворонок, ластівки в гнізді під дахом і вороб-чики вторували бабусі хором до єї ранішньої молитви.
Відтак вона встала, перехрестилася і, як досі здавалася мов отяжіла, мов немічна зі старості, так тепер жваво вийшла до сіней, отворила двері від кухні, увійшла і сильним голосом обізвалася:
— Марго, а ти ще спиш? Ставай-но! вже час! Десь ти ніколи не можеш виспатися ані взимі, ані вліті!
Марта стала протирати очі та щось бурмотіти на стару, що ніколи не дасть виспатися; а тим часом бабуся вже була на подвір'ю, отворила курник і випустила галасливу дробину на волю. Качки і кури зараз її обскочили, позадирали вгору дзюби і допоминалися о поживу. Одна відважніша курка навіть вискочила їй на плече.
— Зараз, зараз! — успокоювала їх бабуся.— А ти, чубата, геть мені з плечей! На, маєте!
І виймила з кишені зерна та кинула на землю. Зерно носила вона все при собі, отже, не диво, що качки і кури знали і шанували свою паню дуже, ходили за нею слідом, а в неділю відпроваджували її аж під церковну браму. Там звичайно бабуся оберталася до них і наказувала їм вертати додому, на що качки відповідали послушно "так-так" і разом з курми завертали від брами додому...
Від дробу пішла бабуся у стайню. Насварила заспаного пастуха, що ще вилежується на сіні, і пішла подивитися, чи скіпці до подою чисті.
Так починалося майже щодня заняття старої жвавої бабусі, котра була душею господарства і у всім виручала свою невістку. Колись, давно вже, не могли невістка з нею погодитися, хотіла сама бути господинею в хаті, сперечалася, але потім присіли її діти і рада була, що було кому ще виручити її в роботі. Бабуся Клавдзя, славна господиня ще з давніх часів, не соромилася ще донедавна ходити з женцями жати, причім всіх випереджувала; она доглядала всего, кухарок учила, находила для них добрих женихів; парубків тримала остро, але більші свята, як різдво і Великдень, обходила разом з ними; знала майже всі тайни села і давала, де могла, раду. Давніше було їй легше помагати; син мався лучче, дітей тілько не було; а нині цілий дім мусів рахуватися з грошем, котрого все не ставало. Але бабуся все щось находила для бідаків.
Упоравшися з ранішньою роботою, вийшла вона на дорогу, щоби в рові назбирати мокрецю і бабки для канарка; аж ту нараз, на своє диво, побачила в рові п'яницю Криворукого. Він припіднявся на руках і старався підійти до "старої їмості", але та здержала єго на місці грізними словами:
— А ти що? в рові спав?
— Та я, прошу їмості, ще з вечера...— зачав Криворукий оправдуватися.
— Ще з вечера! І коли ти, чоловіче, опам'ятаєшся? Чому ти на свої діти забуваєш? — питалася гнівно старушка.
П'яниця тілько махнув безнадійно рукою.
— Може би, їмость дали що' для них? Бігме, не мають що їсти! —сказав по хвилині, вдивившися в землю.
— Пришли їх тут, то дам, а на твої руки не дам. Жінку пришли!
— Дайте! дайте! я їм занесу.
— Не дам! — говорила бабуся енергічно.— Вже я знаю, куди ти носиш то, що я тобі даю. До Мошка носиш, п'янюго! Щезай мені з очей!
І бабуся направду розсердилася та без "бабки" хотіла вертати до хати. "П'янюга якийсь! — приповідала вона.— А бідні діти з голоду мруть! Треба їм що післати".
Але Криворукий сам відійшов помалу дорогою, мовби справді засоромився, і бабуся стала збирати бабку і мокрець. Тим часом дорогою надійшов учитель Горошин-ський і здалека ще поклонився бабусі:
— Добрий день вам, папі!
Бабуся підняла очі і пішла єму назустріч.
— Ви д<^ лісу? на прохід, як звичайно! То добре, то здорово! Що чувати коло вас?
І, не дожидаючи відповіді, зниженим голосом спиталася:
— Не говорив мій син з вами нічого тоді, коли церква горіла, а ви скарбону виратували?
— Ні, не говорив,— відповів учитель.— І не подивився на мене.