Не варто глядати вдоволення в якихось ідеальних змаганнях: життя змарнуєш, а русинів не поправиш. Така вже нація... Краще переживати день за днем, так як вони се роблять, краще не ставити собі великих цілей перед очі... Сього року вліті за чимсь-то заглянув я у пивницю. Приходжу зі свічкою та й розглядаюся. Лежать мої бідні новели так смирно у кутику, не ворухнуться, такі тихі! Ні сонечко на них не гляне, ні чоловік до них не навідається, хіба, може, миші. Та ні! І миші їх не рушили, бо, мабуть, папір був несмачний. Так мені жаль стало моїх бідних новел, що я трохи не заплакав. "Боже мій! — думаю собі.— І будь ту у русинів літератом! Та краще каміння товчи, як для русинів писати..."
Розгорнув я купу книжок, чую носом: стухли мої новели, цвіллю від них заносить. "Треба,— думаю собі,— їх пересушити". Повиносив я їх з пивниці на світ божий і рішився порозкладати на сонці.
А в тім домі, де я мешкав, був великий город, дуже вигідний до пересушування книжок. Там, на сухім місці, розложив я проти сонця свої новели, замкнув хвіртку города і, безпечний, що ніхто не зайде, пішов у хату.
За годину вийшов я подивитися. Справді, нікого з людей не зацікавили мої книжки, але п'ять собак старої панни, що жила в тім самім домі, де я, мали з моїх новел велику потіху. Крізь штахети залізли в город і гарцювали собі по моїх новелах, аж любо. Один пес держав том новел у зубах; другий, якийсь штукар, обернувшись догори ногами, підкидав книжку у повітря; третій і четвертий дерлися о мої новели, розуміється, зубами, а п'ятий грівся на книжках до сонця.
Ах! Собаки прокляті! Чи то я для вас написав "Мою милу"?! Підходжу я нишком до них, а вони так тішаться моїми новелами, що аж мені волосся дуба стає! Як прискочу, як стану метати в собак моїми новелами, летить книжка за книжкою, як бомба, собаки скавулять, кривають, ховаються, але я не питаю: мечу і мечу, поки прогнав собак аж на улицю... Тоді аж утихомирився.
Так-то собаки і тішилися моїми новелами, і плакали з їх причини, а ні один з русинів над моєю літератською долею ані не скривився... Нехай їх бог милує, коли у них таке тверде серце.
1895