Ще чого не вигадав! Задля такої дурниці пропадати!..
— Ой! Не дурниця се, Миколо, ти не знаєш,— бідкався Володко.
— Хоч не знаю, то здогадуюся, що се ще не велике нещастя.
І почав Микола потішати зрадженого приятеля, поки вибила восьма година.
До класи увійшов професор історії і байдуже сказав Демидову, що директор кличе його чогось до канцелярії. Не так байдуже прийняв сю вістку ученик. Він поблід і затремтів. До канцелярії? Пощо? Вийшов помалу на ко-ритар, станув і задумався. Серце в нім билося, тіло омлівало... Невже ж таки тягнуть за тайний кружок?.. Налякався директор статті в часописі, про яку вже Микола чув, і починає слідство, чи що такого? Але ж годі ждати! Відважно, Миколо! Чей тобі директор голови не зірве...
Демидів додав собі відваги, прийняв міну якнайспо-кійнішу і, застукавши в двері, вступив до канцелярії. Поклонився і станув. Директор і не глянув на нього, тілько щось писав. Нараз підняв голову, зірвався, прискочив до Миколи, вхопив його за плечі і потермосив із цілої сили.
— Ти закало гімназії, ти мені будеш молодіж псувати, тайні кружки закладати, атеїзм ширити, щоб газети писали!.. Ти не знаєш, що то не вільно, дурню якийсь! Вилетиш із гімназії на чотири вітри; в цілій Австрії не приймуть тебе ніде!
Микола стояв блідий і мовчав. З-поміж наглого хаосу почувань помалу-помалу підступала до його серця завзятість. Він зрозумів, про що йде, і рішився бути осторожмим. Директор по першім нападі гніву сів на крісло, кинув пером, паперами, встав знову, ступив два кроки в сторону Миколи, але зупинився і сів знов, тяжко відсапуючи.
— Ми все знаємо,— промовив по хвилі,— отже, говори правду. Я не позволю, щоб на мою гімназію пальцями вказували. Про кружок ваш я знав давно, але думав, що се невинні сходини. А ви там атеїзм ширите, соціалізм, Дар-віна читаєте!.. Пождіть! Дам я вам науку! До останньої сповіді кільканайцять драбів не приступило, між ними й ти! Вижену всіх на чотири вітри!
Микола мовчав, тілько чув, як від хвилі до хвилі коліна під ним гнулися зі зворушення.
— Чому ти не сповідався? — спитав директор, піднімаючись із місця.
— Мені здавалося, що то не провина,— відповів Микола тремтячим голосом, який зараз йому не сподобався, і тому зібрав усі сили, щоб відповідати спокійно.
— Не провина?! — скрикнув директор.— Так ти кажеш?! І хто тебе так навчив?
Микола мовчав.
— Кажи, хто тебе так навчив? Чи, може, катехит, чи я, чи інші професори?
— Ні, борони боже,— відповів Микола,— я сам навчився.
— Ти ще собі глузуєш, осле якийсь! — скрикнув іще сильніше директор і, знесилений, упав на крісло.
Микола мовчав хвилинку, по чім зворушеним голосом сказав:
— Та я не глузую собі, тілько правду кажу. Адже поза школою дещо читається, та й не лиш самі шкільні книжки! Що ж я тому винен? Ніхто мені не роз'яснить... У школі інакше, поза школою інакше, одно з другим у незгоді,— погодити я не вмію... Мені самому з тим невигідно.
— Геть мені! Марш, безбожнику! — зірвався директор.— Поклич мені тут Лужицького.
Зламаний, розбитий вертав Демидів до класи. Викликав Лужицького, шепнув йому на коритарі, що за пригода, і з уданим спокоєм вернув до класу.
— Що такого? Що такого? — питалися шепотом сусіди.
— Ніщо! — відповів Демидів, нахилився над своєю книжкою і задумався. Професор традував історію, незважаючи на шепоти в класі. Небавом вернув Лужицький, почервонілий, як півонія. Через товариша передав зараз карточку Демидову зі словами: "Хтось нас зрадив!" Демидів задумався глибоко над сею пригодою і майже не чув, що говорив професор. Коли вдарила дев'ята година, Лужицький з Демидовим вибігли зараз на коритар.
— Я не признався до нічого,— зачав Володко.— Сказав, що сповідався, що ніякого кружка не було, ніяких безбожних розмов. А він на те: "Ми все знаємо, не бреши!" Хтось доніс! Впрочім, мене то ніщо не обходить, нехай і виженуть мене тепер, мені все одно...
— Хто ж би то доніс? — спитав Демидів немов сам себе.
— Або ж я знаю!
— Хтось із наших, чорт би його вхопив! — І Микола аж зуби стиснув зі злості та поробив кулаки.
На другу годину прийшов професор Дубровський. Усів на кафедрі і довго мовчав. Крутив довгі вуси, гладив бороду і поправляв окуляри. При тім сопів та спідлоба дивився на цілу класу.
— Реформатори! — гукнув нараз і замовк. В класі стало зовсім тихо.— Не зажде один із другим, поки стане послом до сойму, до ради державної, поки більше розуму прибуде,— ні! Він уже тепер береться направляти світ! О сину, світ старий, а старого тяжко переробити. А коли думаєш, що зможеш, так на те не пора в гімназії! Здається тобі одному з другим, що ти вже всі розуми поїв, та сиімнеш моє слово, коли вдруге стілько проживеш, як досі, і сто разів більше навчишся, як у гімназії, назвеш себе таки дурним. Були вже більші філософи, як ви, і ті вмирали, невдоволені своїми здобутками, своїм знанням...
Як молоді жеребці, ви брикаєте самопас, то в бур'ян скочите, то в жито забіжите, то трави скубнете, то листочок зірвете. І годі пастухам вдержати вас у ладі,— у вас же така різна вдача, такі різні виховання, а у ваших пастухів стілько своїх власних клопотів! Подають жеребцям січку, хоч би й примащену вівсом, а їм того мало... Вони скочуть у зелений овес, наїдяться і — дістають охвату...
Тут професор спинився, мовби завагався чогось.
— Ти, Демидів, розумієш, до чого я річ веду? — спитав ученика.
— Розумію,— відповів Демидів.
— І ми розуміємо,— сказало кілька голосів.
— Ах! Я знаю,— зачав професор знову,— ви багато розумієте, а таки ви нерозумні. Сказав би я вам більше, якби можна. Та годі,— і надо мною є власть. Одно лиш собі запам'ятайте: добре, коли молодий чоловік привикає любити правду, шукає її, багне за новими науками, читає, спорить... Се ж та ферментація, з якої витворюється напій, піддержуючий силу духу через ціле життя. Та... Жаль мені вас, молодих, що за свою цікавість мусите терпіти, що весняні бурі руйнують у вас так часто добрі засіви...
Професор Дубровський, очевидно, гамував свої думки, не доповідав. На його лиці так і знати було охоту виговоритися, але спинився. Став поясняти одну поезію в читанці і не стямився, як дивними дорогами зійшов знову на пригоду в гімназії. Тепер уже говорив до кінця години. Поясняв, що се таке змагання до правди, які молодечі пориви і докази, яка ціль життя, як по змозі всякі суперечності годити... Відтак із гумором розповідав, як із найбільших гімназіальних атеїстів бувають дуже добрі священики, як із гімназіальних соціалістів творяться прикладні бюрократи, а то й лаполизи... Пояснив, чому се так, і порадив добре прослідити дану річ, щоби мати про неї справедливий осуд. В кінці розповів, як треба виховувати в собі і серце, і чуття. Тепер дбають головно про виховання розуму, а на виховання серця майже не звертають уваги. Тим часом розум без серця і серце без розуму не має ваги, затроює життя...
Демидів слухав так пильно професора, що забув навіть свою немилу розмову з директором і свій страх перед вигнанням із гімназії. Вдивлявся в Дубровського, як у пророка, ловив думки його та складав пильно у своїм умі. Ах! Як же ж він говорить, той Дубровський! Микола трохи не вибіг із лавки, щоби поцілувати його в руку, як батька. Але тут нараз дзвінок звістив конець години, професор урвав свою бесіду, постояв іще хвильку задуманий на місці, глянув на класу і помалу вийшов. Миколі вернула неспокійна думка про вигнання.
Класа загомоніла, як звичайно під час паузи. Безжурний товариш Безрогий в спілці з кількома іншими зложип "менажерію", котра іржала, кукурікала, гавкала і рохкала... Два завзяті курці, отворивши комин, пускали дим із папіросів у піч, щоб не було в класі чути.
* * *
Директор гімназії не потребував довго слідити, щоб дізнатися, що діялося на сходинах тайного кружка. Кож-дого ученика, з котрим вів слідство, майже прибивав тим, що сам знав усе; хлопців аж дивувало, пощо ще питається. Поміж членами кружка настав переполох, вони перестали сходитися, а ті з них, що не сповідалися, просто стратили надію, що їх задержать надальше в гімназії.
Микола вже трохи не жалував, що не зробив так, як Володко, який висповідався, щоб зложити священикові карточку, але не причащався. Однак у тім жалю потішав себе, що хоч не обманив нікого. Тепер застановлявся так глибоко, як тілько міг, його молодий, недосвідний ум над тим, чому такі думки, як його, вважаються провиною; як погодити се, чого в школі учать, із тим, що доводиться читати поза школою; чому того не стараються поясняти в школі, чому не підготовляють учеників, щоб молодий ум потім так не мучився від ударів незнаних собі відомостей... Але не находив на се відповіді. Не можна! Та й годі, а не хочеш, то терпи! Ба! Перетерпіти можна, але се не рішає загадок...
Бився так Демидів із думками кілька днів, вижидав зі страхом кінця слідства, відгадував, що має означати такий похмурий вигляд у Дубровського, чому ненависний Логарифм так радо хотів його на чімсь зловити, хоч не міг, бо застав його приготовленого,— і всі ті думки зазна-чувались у нього назверх так виразно, що Дубровський не раз ставав перед ним і мовчки вдивлявся в се змарніле молоде, а таке вже поважне лице.
Скінчилося слідство. Виновників засуджено на карцер, кого на чотири, кого на вісім, а Демидова на шістнадцять годин, бо за ним була вже одна значна провина, що під час екзорти читав книжочку, а тепер не сповідався, ширив атеїзм і соціалізм та роздавав до читання заборонені книжки. Інші хоч не признавалися, а Демидів, коли директор удруге випитував його, прямо сказав, як і що. І се читав, і тілько — як наївно сказав — рад би знати, по. чиї,м боці правда. Його переконували більше "Ідея", Дарвін, соціалістичні теорії — що ж він тому винен?..
Незвичайно всіх застановило, що Білого не покарали, хоч також належав до кружка. Директор знав усіх, хто тоді був на концерті в честь Шевченка, всіх переслухував, а його, мабуть, ні: ніхто не чув про се... Підозріння Демидова на Білого ще більше зросло, коли Дубровський вдруге став поясняти, що се таке донос та яка то нечесть бути доносцем. Демидів глянув при тім на Білого і замітив, як той мазав олівцем по зошиті та закушував уста. Але не знався ще настілько на людях, щоби з лиця вмів вичитувати чужу провину.
І так із непевністю, хто їм таку вчинив прислугу, члени кружка стали відсиджувати кару.