Гості з греків

Юрій Ячейкін

Сторінка 6 з 31

Хазяїн пущі був гладкий, а тому був розімлілий і добрий. Він стояв на задніх лапах під сосною і, кумедно вигинаючись з боку на бік, чухався об зашкарублу кору. Ось він ковзнув спиною по сосні, присів навпочіпки і роззявив ікласту пащу з червоним язиком, усмак позіхаючи.

Від несподіванки кінь почав стригти вухами, хропти, упиратися, не бажаючи йти. А ведмідь ніби навмисне взяв свою морду в обидві лапи, геть затуливши маленькі круглі оченята — мовляв, йдіть собі спокійно, бо я вас не бачу і не чую! Та й мені дайте спокій!

— Ах ти ж, вовча сить, трав’яний мішок! — незлобиво вимовляв Ілля коневі. — Ведмедя не бачив, чи що?

Його ця коротка зустріч не злякала, тільки потішила. А втім — дивна річ — після неї в ньому ширилося і набирало відчутної сили якесь неясне почуття бентежної тривоги, і воно тим більшало, чим далі Ілля віддалявся від поляни.

Мимоволі пригадався Чернігів, останній град, який вій недавно проминув, і застереження, почуті від тамтешніх бувальців. Не радили вони їхати Бринськими лісами, бо чимало вже хоробрих молодців туди в’їхало, та назад не виїхало: у темному борі стліли їхні білі кісточки. Ліпше податися в об’їзд, оминути ті кляті усім людом ліси кружними, хоч і далекими, але безпечними шляхами. Дивувався, розпитував Ілля, син Іванович:

— А що в тому лісі? Змій-Горинич поселився? Чи Баба-Яга весілля справляє?

Не випадало йому під самі паморозки рушати в далекий об’їзд, коли від Чернігова до стольного Києва прямим шляхом — як то кажуть — шапкою докинути.

— А ти не смійся! — радили йому. — Змій не змій, а таки справжнє звірило, хоч і в людській подобі.

— Хто ж такий?

— Голова лісового роду Соловей, людолов і людогубець.

— Чому ж — Соловей?

— А свист такий має. Переливчастий…

— Звідки ж знаєте, коли з лісу вороття нема?

— А ми іноді людей з його племені ловимо. Всі вони — на одну личину. А той розбишака до краю знавіснів — нікого в свої ліси не пускає…

— Що ж, — задумано сказав Ілля. — Не на гульбище до князя їду, а в дружину проситися. Чи ж лякатися мені якогось розбійника?

— Не губи себе, добрий молодче! Ми й камінь придорожній там поставили, з написом: "Прямо поїдеш — смерть знайдеш". А Соловей той камінь знайшов і людський череп на нього поклав.

Прямо поїхав Ілля і камінь той лиховісний бачив…

Він виїхав на галявину, впоперек якої перепинала йому путь величезна блакитна ялина. Була видерта із землі разом з могутнім плетивом жилавих корневищ, які досі тримали ще не спорошілий на вітру здоровезний кавал землі. Лише буря — та ще й неабияка! — спромоглася б звалити таку деревину. Або ж — сокира… Тільки-но майнула про це думка, як Ілля зауважив, що задерті віялом вгору корені справді підрубані по усьому півколу, а зруби замазані масною землею і заліплені мохом. Значить — це пастка. Але не на звіра…

А далі все сталося в якусь невловиму мить: Ілля побачив свого ворога, його люті очі, почув, як дзенькнула тятива, заспівала стріла, націлена Іллі в груди, глухо вдарилась в щит. А на нього вже мчав на коні довготелесий здоровань, — очі горять, кудлате волосся звисає на плечі, зуби вишкірені. Ось зараз списом він прошиє Іллю! Куди ж тому подітися, зненацька заскоченому? Ні назад коня не повернути, ані вперед розігнати — для більшого удару.

Не рушив Ілля з місця, а коли нападник наблизився — спритно повернув коня так, щоб ворог проскочив не з правого боку, а проскочив з лівого. Тоді списом колоти ніяк, бо стане спис вершникові перед грудьми впоперек. Лишається його метнути. Ілля чекав. Коли свиснув ворожий спис, Ілля наставив на його льоту свій, древко ковзнуло по древку і шугнуло кудись поза спиною. Соловей похапцем вихопив меча, та не поспішав Ілля: кінь його стояв міцно, і вершник сидів на ньому незворушно. А коли ворог був уже поряд, Ілля раптом різко хитнувся в лівий бік, йому назустріч, і з усього маху вдарив його важким щитом по голові…

Розділ 5

ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ У ВОЛОДИМИРА-КНЯЗЯ

Гарний стіл у князя Володимира Святославича. Їж аж не хочу, пий — аж не можу: на все є князівського достатку.

— Їжте смачно і пийте солодко, бояри з дружиною!

Стіл у князя — не на хмільні голови, не на обпивал та об’їдал. Княжий стіл — на бояр-радників, на заморських гостей і з новинами, на хоробрих богатирів і дружинників. Сюди кожен може прийти з вістю чи новиною. Бо княжий стіл — радний стіл, де кожен на слово право має, аби про діло казав. Тому й усі новини лягають на стіл, а не тільки пиво-мед та хлібосольні наїдки.

От і зараз завели отроки до гридниці чоловіка-велетня, такого височезного, що аж у дверях, боком проходячи, зігнувся. Всі поглянули на нього з подивом, бо досі не чуваної і не баченої статури був чоловік. Як піднявся і встав би з ним поряд сам Добриня, був би йому по рамена, а княжі отроки, що привели його, виглядали зовсім підлітками, хоч хлопці вже зналися на зброї і бували в січах. Був той гість широкий у плечах, руки мав дужі, на ногах стояв міцно. У великих засмаглих долонях ніяково м’яв ведмежу шапку. Подивитись на такого — очі потішити.

Новоприбулий позирав на всіх спокійно, але в його очах затаїлася туга, і всі відчули: товаришувало з цією богатирською людиною неабияке лихо. Він стояв і мовчав — із русою скуйовдженою чуприною, сірими засумованими очима, з м’якими вусами, що збігали на ледь рудувату борідку. Стояв у простенькому селянському кожусі, полотняних сорочці та штанях, у саморобних шкіряних постолах. Але через плече був перекинутий лук, а при боці звисав довжелезний меч, іншому — на цілий зріст. Чоловік, хоч і просто одягнений, був, з усього видно, воїн. Але він стояв і мовчав, очікуючи, коли до нього озвуться. Був чемний — скромно чекав на звернення старших.

— Гей, єси добрий молодець! — нарешті порушив тишу князь Володимир, одверто милуючись мужнім велетом. Отакого б та у військо! — Ти скажи нам, добрий молодцю, як тебе звати, як величати?

— Ти єси стольний князь Володимир, — густим басом прогудів велет. — Я ж селянський син Ілля.

— А якого ти, Ілля, роду-племені? — ласкаво запитав князь. — Та проходь ближче, сідай, підкріпися з дороги.

— Муромлянин я, із села Карачарова, — відповів Ілля і сів на довгу лаву під стіною світлиці.

— Славно, Ілля! Нарікаю тебе — Ілля Карачаровець.

— Негодяще нарік, князю: нема нині села Карачарова, дикою пущею заростає його місце.

— А куди ж воно, молодче, поділося?

— Спалили село печеніги — вороги землі Руської. Нікого не лишили. Кого не забили, в полон повели.

Спохмурнів Володимир-князь. Очі його гнівом зблиснули.

— Печеніги… Наше горе і злощастя… Що ж, тоді нарікаю тебе Муромцем! Чи стоїть ще Муром, чи не спалений?

— Муром стоїть. Одне село спалили. Чорно горіло село, — із спокоєм, від якого, проте, хололо серце, промовляв він, — так чорно, що якби йшов сніг, він одразу лягав би чорним. Та печеніги взимку не набігають… Хочу я зустріти їх наступного літа і кожного літа їх з мечем зустрічати. Тому й прийшов до тебе, князю, до твоєї дружини проситися і вірою-правдою служити тобі.

— Що ж, далекий і нелегкий путь від Мурома до Києва, — сказав Володимир-князь. — І яку ж дорогу обрав ти, Муромцю, пряму чи кружну? Хочу знати, які шляхи обирають добрі молодці, ідучи до мене на службу, — мовив і підморгнув застольникам: мовляв, зараз побачимо, який він — на тіло великий, а чи не кривий на слово?

Ілля відповів статечно і коротко:

— Не знаю, як інші, а я із града Мурома і до Києва всенький путь пройшов прямо.

— І Бринські ліси не минув?

— І Бринські проїхав.

— Чи не плутаєш ти, не забувся?

— Слово моє до тебе пряме, як і дорога до тебе, — Ілля спохмурнів, бо відчув раптову зміну настрою у присутніх. А чому, не знав.

— Слово твоє, Ілейко, криве! — раптом мовив Володимир.

Очі у Іллі повужчали:

— Це чому, князю?

— А ось чому: у Бринських лісах прямий шлях заколоджено, деревами загіллячено, травою він поріс, бо сидить там Соловей-розбійник із усім своїм родом. Нікому не дає по своїх лісах ні пройти, ні проїхати — ні купецькій валці, ні збройній ватазі дружинників. Як же ти один пройшов? Чи, може, на чорного ворона або сірого вовка обернувся?

За столом дехто одверто усміхався, не ховав глузливого погляду: якщо володіння Солов’я проїхав, то чи не стоїть і досі село Карачарове, що під Муромом? А князь брехунів не милує…

Спалахнув Ілля, як маків цвіт, підвівся за столом на всенький зріст, звернувся до Володимира повним титлом, з докором:

— Ай же, князю Володимире стольно-Київський, адже Соловей-розбійник на твоєму дворі!

— Як це на моєму дворі? — перепитав князь.

— А так. Привіз я тобі розбійника живого…

— Привіз?! — аж зараз збагнув Володимир-князь і вразився.

— Привіз, — сказав Ілля. — На твоєму він дворі — на моєму коні, на сідлі у мішку перекинутий…

Аж ось внесли отроки здоровезний шкіряний, весь просмолений мішок, перетяли ремінні пута гострими ножами, і мішок розчахнувся. Випручався з нього дебелий чоловік, дикий і страшний на вигляд, а ще страшніший од того, що вся ліва частина обличчя була в кров розбита, пішла чорними синцями і струпами — сліди від страхітливої сили удару щитом…

Володимир схопився на ноги, ще не вірячи.

— Ти? Соловей?!

— Я, — відповів той, криво всміхаючись, єдиним оком дивився люто, спідлоба, нескорено.

Володимир сів задоволений.

— Ісполать тобі, Соловушко-розбійничок! Розкажи нам, не криючись, як же тебе вполював Ілля Муромець, як узяв тебе, злого лиходія?

Соловей скривився, процідив недбало:

— Перехитрив мене Ілля. Перехитрив… А з тобою, князю, не хочу я розмовляти, не бажаю тебе бачити.

— Заберіть його! — наказав Володимир.

І коли гридні із сокирами поволокли знаного з жахливих переказів людолова на плаху, князь ласкаво і весело мовив до богатиря:

— Гей, єси Ілля, син Іванович! Жалую тебе трьома красними місцями за моїм столом, як найстаршого віднині серед усіх богатирів. Перше місце — біля мене сідай! Друге місце — сідай напроти! Трете місце — де забажаєш, там і сідай! А ще жалую тебе добрим богатирським конем, лицарським панциром, усім збройним спорядженням і м’яким, під панцир, одягом!

Уклонився Ілля аж рукою до підлоги і подякував. Не за дарунки, для селюка нечувані, а за честь служити в князівській дружині.

Не сподобалося це ярлам і заморським боярам, не сподобалось.

1 2 3 4 5 6 7