А поки що знайомилася з господарем, розмовляючи про менш суттєве. їй подобався старий Астан неквапною діловитістю і навіть несподіваним відкриттям — Мірза-Хатагов був першою людиною з усіх, кого зустрічала вона, цілком задоволеною тим, що залишилася "під німцем".
— Змалку ненавиджу грабіжників, — у дещо незвичний спосіб мотивував він сій є, на перший погляд, дивне вдоволення. — Батько завжди казав: вкрав — клади злодійську руку під сокиру! Більше не крастиме. У давні часи так і робили…
— А ці німаки, гади повзучі, — ти лишень уяви собі, дочко! — возвели пограбування і крадіж серед білого дня в державний закон! І якщо людина боронить своє добро, то не грабіжників, а невинну людину карають — розстрілюють або вішають. Воістину світ перевернувся догори ногами! Та це дарма не минеться: я в тій зондеркоманді пакую накрадене та награбоване і все запам’ятовую, а потім тайкома записую. Все записую — що вкрали, в кого поцупили і куди відправили. Уявляєш, доню, яка моїй праці честь? А чому? Бо прийде час, переможемо фашистів, подамо рахунок, моєю рукою писаний. З подробицями… Усе повернемо до нитки!
— Чи все? — вголос помислила Крістіна.
Мірза-Хатагов похмуро звів брови, густі, кущуваті.
— Так, усього не повернути, — погодився з ледь притаманним гнівом. — Не повернути спалене, висаджене в повітря, знищене, крадене й перекрадене серед самих злодіїв, коли й сліди награбованого зникають… Вони добре навчилися свого мерзенного ремесла!.. А головне, не повернути найціннішого — життів людських. А тому, — підняв стиснутого кулака, сухого й чіткого, — ми брали, беремо і надалі ще більше візьмемо ворожих життів.
Помовчали, і по хвилі Крістіна неголосно, ніби побоюючись порушити сумну задуму, в яку поринув старий, мовила:
— Є рація, яку необхідно роздобути. Але це ризиковано.
— Про що мова! Якщо вона є, з-під землі дістанемо! — жваво відгукнувся Мірза-Хатагов.
— Саме з-під землі й доведеться діставати, — всміхнулась Крістіна. — Знаєте містечко Пелагіаду? У п’ятнадцяти кілометрах на північ від Ставрополя?
— Траплялося бувати не раз — дорога недалека. Пішки — три години ходу.
— На схід від Пелагіади, — вела далі Крістіна, — на річці Ташла є покинутий млин.
— Бачив і млин! До війни, бувало, ночував у ньому, коли ходив на качок полювати.
— О! Це полегшує завдання… Ось схема млина, орієнтири на місцевості і відстані між ними у кроках. Вибачте, міряла своїми, але намагалася, щоб кожен крок дорівнював п’ятдесяти сантиметрам. Отже, можна вимірювати і в метрах. Хрестиком позначене місце, де закопана рація. Сама я по неї поїхати не маю змоги. Мірза-Хатагов уважно роздивлявся схему.
— Місцевість знаю, як свою хату. Безлюддя, залізниця і шосе за десять кілометрів, туди ведуть тільки грунтові путівці. Можна поколупатися в землі.
— Так було… — зітхнула Крістіна.
— А що трапилося?
— Німці підремонтували млин і влаштували в ньому військову ремонтну майстерню. Тому я досі не могла скористатися рацією.
— Он як! — аж крекнув Астан. — Це ускладнює справу.
— У тім-то й річ! Але без рації я — як безголосий птах.
— Тоді зробимо так — спочатку помандрую я сам. Роздивлюся, що і як…
— Зможете?
— Інакше не казав би. Моя стара з онуками про всяк випадок затрималась у Казенці. Щоправда, вийде не прямий шлях — до Казенки ближче дістатися через Грачівку, Пелагіада лишається збоку. Але то — діло хазяйське…
— Необхідно роздобути дозвіл відповідно до нового наказу про пересування на шляхах.
— Якраз маю! — порадував Крістіну Астан. — Я ж і виклопотав його в нашій управі у зв’язку з відвідинами сім’ї. До цього й вів, а ти, дочко, не дослухала… Мандрую просто — півмішка картоплі на плечі, пляшку чачі до кишені для шуцманів та ціпок у руки… Іду, можна сказати, вільно: оті п’янюги за шлагбаумом вже звикли похмелятися з моєї кишені… За тиждень завітати до мене зможеш?
— Важко сказати, проте чекайте мене по вівторках і п’ятницях у такий же час.
— Гаразд.
— А схему запам’ятайте і спаліть.
— Уже запам’ятав! — Астан нахилив папірець краєчком до кволого вогника каганця. Папірець спалахнув — по хаті забігали тіні…
І ось минув тиждень. П’ятниця. Коли б знати, що сталося. Небезпечно мишкувати біля воєнного об’єкта: найменша підозра, і ніяка чача не допоможе.
"Не завдавай собі, Марійко, зайвого клопоту! Вперед!" — наказала подумки.
Побоювання виявилися марними. Старий Астан зустрів її радо.
— А я тебе зачекався, дочко! — одразу ж сказав він. — Приніс рацію другого ж дня.
— Як це вам пощастило? — щиро здивувалася Крістіна.
— Ет! — махнув рукою. — Усе просто: німецької майстерні там давно нема — перебазувалася. Ну, а я у таких випадках не звик зволікати. Усе гаразд, дочко! Рація у зразковому стані.
— Де вона?
— Чекає тебе, дочко, у схованці на горищі.
— Тоді негайно до роботи — я довго затримуватись у вас не можу.
— Розумію…
— Допоможете?
— Про що мова! Чи не сором тобі про таке питати? Ходімо. На чужому горищі, як у лісі, провідник потрібен.
Лагідна і тиха кубанська ніч. Милуються очі коштовним розсипом зірок на небесному оксамиті, а вуха не чують, як лине в ефірі маршовий грім литаврів, саксофонні виспіви новомодних свингів, барабанний дроб хвацьких фокстротів і серед них, мов трасуючі черги, мережать радіохвилі крапки і тире морзянок — таємних, кодованих розмов. І десь серед них ніжний голос радянської студентки Марійки, а нині шарфюрера СС фрейлейн Крістіни Бергер, який чують лише прилади — свої й ворожі…
Розділ 6
ДВА ЗАВДАННЯ ДЛЯ СТУДЕНТКИ
День у день все чіткіше вимальовувалось посилення підривної діяльності ворожої агентури по наших глибоких тилах. Для Роговцева секрет тут був простий: інтенсивність диверсій зростала тому, що становище на фронті відчутно змінилося на нашу користь.
Під навальним натиском Червоної Армії ворог, хоч і чинив запеклий опір, змушений був задкувати, відводячи в тил на переформування і поповнення пошарпані і знекровлені в боях військові частини. Про резерви з фатерлянду не було й мови — всі наявні ресурси, і людські, і технічні, поглинала грандіозна битва за Сталінград, що запалила вогнем весь степ од Волги до Дону. Німецьке головне командування змушене було зняти з фронту танкову дивізію з армії генерал-полковника фон Клейста і передати її до новоствореної армії "Дон" на чолі з генерал-фельдмаршалом Манштейном.
У німців — відступ. Про взяття Кавказу вже не йдеться. Зрив наступальних планів гітлерівців на Кавказі став важливим фактором, що визначав якісну зміну стратегічної обстановки на півдні на користь Радянської Вітчизни. Перед німецькими штабами постало питання вже не про наступ, а про те, як утриматися на захоплених територіях. Мінялася стратегія, а з нею і тактика підривних дій в радянському тилу, що прямо стосувалося службових зацікавлень генерала Роговцева.
Якщо під час німецького наступу гітлерівська розвідка і контррозвідка в основному вели підривну роботу проти наших військ у прифронтовій смузі, то тепер вони простягли свої диверсійні мацаки далеко в тил. Надійшли повідомлення, що управління імперської безпеки створило розвідувально-диверсійний орган спеціального призначення під назвою "Цепелін". Його завдання — дезорганізація і розклад тилу Червоної Армії за допомогою добре вишколених диверсантів та агентів-пропагандистів. Були також відомості, що спецслужби ворога, окрім закидання в наші тили диверсантів, відступаючи, залишають свою агентуру на тривалий час. У звітах агентів називають "консервами". Хто їх готує? Хто безпосередньо опікує шпигунів? Дізнатися про це — завдання першорядне. Де шпигунські бази? Звідки вони перекидають диверсантів? Куди? З якими завданнями? Безліч запитань…
Уже траплялися випадки, коли під виглядом військових, що відстали од своїх частин, агенти абверу вільно нишпорили в тилах наших військ, збираючи шпигунські відомості. Тепер почали ретельно перевіряти всіх, хто опинявся за межами дислокації своїх частин, особливо тих, що никали в прифронтовій смузі без відповідних повноважень. Для розшуку і затримання агентів противника створені пошукові групи, до дій яких залучалися військові підрозділи і місцеві жителі. Вжито також заходів для розшуку та арешту зрадників Батьківщини, карателів, поліцаїв — усілякої підсобної нечисті фашистів, що здебільшого під чужими іменами, з вигаданими біографіями і фальшивими документами намагалися осідати в таких містах і селищах, де їх не знали. Але "консерви", як міни уповільненої дії, становили особливу небезпеку.
Енергійний, дрібний стукіт у двері обірвав роздуми генерала. Так стукав лише майор Тамбуліді.
— Заходьте! — запросив Матвій Іванович.
Так, це був Анзор, горбоносий, засмаглий, з акуратними м’якими вусами — справжній горянин.
— Що у вас? — стримано запитав генерал.
Тамбуліді з урочисто-таємничим виразом на обличчі, мов цирковий чародій, поклав на стіл радіограму і сказав:
— Донесення від Студентки!
Все, що останнім часом непокоїло Матвія Івановича, мучило й часом печалило, тепер мимоволі вистрілило одним словом полегшення:
— Нарешті.
Так, ця шифровка була для нього перемогою мужності радянської розвідниці над підступами ворога. Ще не читана шифровка ясно промовляла: Студентка жива, Студентка бореться, вона діє…
Матвій Іванович жадібно читав стандартно віддруковані опісля розшифрування рядки.
Студентка повідомляла чимало: стислий опис оборонних споруд на стратегічних напрямках можливих, на її думку, ударів наших військ, координати авіабаз, складів пального, місця переформувань знятих з фронту частин… А головне — Студентка перебазувалася до Ставрополя, що віднедавна почав привертати до себе пильну увагу фронтової розвідки: там зараз зміїлося кубло різних підривно-диверсійних служб. Туди ж у повному складі прибула й група оберштурмбанфюрера Хейніша. З якою метою? Враховуючи, що в Ставрополі аналогічна служба теж існує і потреба у німців дублювати її діяльність навряд чи виникає, то про нові завдання і функції групи Хейніша доцільно було б дізнатися. Щоправда, Студентка висловлювала певне припущення, бо ще не мала жодного факту, щоб засвідчити і обгрунтувати конкретно. Щоденник Мюллера… Про нього казав і Калина. Необхідно передати його через лінію фронту до нас як документ, що викриває звірячу суть "нового порядку".