В цю саму мить у ньому тьохнула фантастична надія. Заєць перекинувся в повітрі і важко гепнув об землю. П’ятеро переслідува-чів не могли не бачити його. Данько занотував собі місце, де упав за-єць, і, не оглядаючись, пішов уперед.
Перейшовши дистанцію від дуги, він знову відчув, як тьохнула абсурдна надія, він швидко оглянувся. Середній дядько саме перехо-див те місце, де упав заєць. Він нахилився — усе в Данькові завмерло — він підняв зайця — Данько став і з майже істеричним благанням дивився на нього. Дядько стояв із зайцем у руці і видимо вагався. Зне-нацька заєць високо злетів угору, перекинувсь і впав на землю.
XI
Данько гарячково схопився і ледве стримав себе, щоб не побіг-ти. Фантастична сподіванка важко упала з зайцем на землю. Дуга рів-но й розмірено йшла вперед. Ніхто навіть не підійшов до середнього, ніхто не гукнув, знову усі йшли розмірено і рівно. Десь далеко край неба манячила покинута гарба коло чорних заокруглих куп хліба.
— Родольфо, — сказав Данько. Рудий сетер схопився й став, по-вернувши до друга голову.
— Сюди, — рішуче сказав Данько. Повний мисливського запа-лу, рудий Родольфо підбіг до стрільця.
— Слухай, Родольфо. Слухай уважно, бо нам з тобою тепер не-переливки, як каже український народ, коли зверх звичних і нормаль-них тягот і бід доводиться йому зазнати ще й якоїсь, у пляні неперед-баченої біди.
Наше становище можна було б коротко схарактеризувати в та-кий спосіб: нас женуть і гнатимуть аж до ночі. Коли до ночі нас не спіймають, то ми врятувались. Коли до ночі нас спіймають, то мене, Данька Харитоновича Перерву, уб’ють, а тебе, рудого сетера Родоль-фо, продадуть десь у великому місті, де ти поза всяким сумнівом ма-тимеш на виставках золоті медалі щороку.
Так, рудий друже Родольфо, ти матимеш щороку золоті медалі, але ти втратиш свого друга й товариша Данька Харитоновича Пере-рву. А в жилах твого друга, любий Родольфо, очевидно, тече ще якась інша кров окроме слов’янської. Бо ти ж знаєш, що я б’ю тебе тоді й тільки тоді, коли ти на це заслужив.
А той козак, що буде тобі, о Родольфо, за хазяїна і друга, битиме тебе в таких випадках. По-перше, коли він не влучатиме в дичину — це раз. По-друге, коли він посвариться з жінкою — це два. По-третє, коли він будe п’яний — це три. У перших двох випадках він битиме тебе нагаєм, чи гарапником, а в третьому просто буде гатити в твоє обличчя чоботом, стараючись влучити в ніс.
Отож, любий друже, я рішучо раджу тебе негайно податись до-дому, обминаючи по дорозі всіх знайомих і незнайомих людей. Че-кай!
Данько написав на ходу скілька слів на папірця і прив’язав до ошийника Родольфо.
— Додому! — скомандував він по цьому. Родольфо стояв, вага-ючись. Він сподівався, що друг, може, ще перемінить постанову і до-зволить зостатися з ним.
Але Данько став одв’язувати від пояса ремінячку.
— Додому! — повторив він. Родольфо одійшов на пару ступнів і знову спинився. Тоді Данько підбіг до нього і, що мав сили, оперіщив його ремінякою. Родольфо зойкнув і подався геть.
Данько знов оглянувся назад. На справі з Родольфо він утратив метрів двадцять. Фігури побільшали і з чорних зробились колірові. Данько зняв патронташа і високо підкинув його вгору. Два запасні набої він полишив у кишені і пішов уперед.
XII
Сонце вже хилилось униз, важке і спітніле. Воно всмоктало в себе горілчаний дух степу і тепер, червонопике, віддавало назад гірку відвологу. Зачервлені губи стискали його захекану вогняну пащу. Во-но зітхало вітрами і гикало полиновою наливкою.
Данько давно вже йшов, нічого не думаючи, і забув про ноги й про кілометри. Ноги самі йшли, і кілометри, зсотуючи гони, мов ру-леткова стрічка викочувались з-під сонця. П’ятеро переслідувачів так само рівно й мовчазно ішли за ним, і Данько угадував, що їхні тіла так само переключились на хідню, що в душах їхніх загас гнів і зо-сталося тільки радісне почуття руху, що, наздогнавши його, вони уб’ють його весело й спокійно, ніби жалкуючи, що скінчилась довга, натхненна, розкішна гонитва.
Данько згадав далекий хутір, де він народився й пережив свого життя перші роки. Пасучи вівці, той хутір здавався йому мов п’ять чорних гнойових купок десь на обрії. Там у гнойових купках вовту-зились його гнобителі, і він прив’язував військову гільзу до де-рев’яного держака і пристроював до неї курок на резинці. У руках йо-го жовта гільза робилася шостистрільним револьвером, на чолі рево-люційного війська він гордовито увіходив у хутір і конфіскував усю сметану і шомполку дядька Мусія.* Він забирав у полон все населен-ня хутору і дарував волю тільки блакитноокій Дуньці, дядьковій Му-сієвій дочці. Та Дунька, переконавшися, що тільки він, Данько, є справжній герой і вояка, сама не приймала від нього волі і кликала його їсти сливи в дядьковім садочку.
Але він одмовлявся іти з нею в садочок і будував машину, щоб летіти з Дунькою на Марс і приєднатися там до інженера Менні.* Уже машина була готова і блищала, як новенький паротяг, і на ній були величезні білі, мов гусячі, крила. Удвох з Дунькою вони наван-тажували в машину провізію — там був здоровенний кусень сала, пе-чена гуска, решето слив, дві миски з сметаною — одна для нього і друга для Дуньки, — вони ставили в кутку дядькову Мусієву шомпо-лку, набиту буйним шротом, щоб оборонятись від нападу, і Данько стелив свитину спати коло того кутка, так що рушниця була напохва-ті.
Він згадував, які маленькі й незначні зробилися оті п’ятеро хат, коли він, комісаром полку, вертався з німецького фронту. У нього вже насправді була прекрасна манліхерівська рушниця і в нього був справжній офіцерський наган. У нього також був годинник, але не це його тепер цікавило. Він вертався до свого хутора бійцем і пропаґан-дистом, йому нічого було робити коло цих п’яти хат, але він сподіва-вся побачити Дуньку. І ці п’ять чорних хат, що мріли перед ним на обрії, хоч які вони були незначні тепер, але з-поміж них двома ясноб-лакитними очима визирало далеке небо хлоп’ячих мрій і юнацької сподіванки.
Але Дуньки на хуторі не було — вона розтала десь між якими двома станціями у громадянській війні під час хлібного походу. І йо-го тріумф у хутірському масштабі здавався таким нікчемним, що він того ж вечору виїхав з хутору у простори громадянської війни, і п’ятеро хат востаннє зникли з очей його…
Данько глянув перед собою на обрій. Просто перед ним, мов п’ять копиць, лягли п’ять заокруглих чорних купок. Він протер очі, за п’ятьма купками причаїлись обаполи ще дві, три, ще ціла купа хаток.
І враз він зрозумів. Куркулі заганяли його на степовий хутір.
XIII
Отже, просто додержуючи дистанції між собою і переслідувача-ми, Данько вже не зміг би врятуватися. У хуторі вони дістануть коней і собак і спіймають його за якусь годину запевне.
Данько змінив напрямок і почав подаватись лівіше; перейшовши так зо два гони, він оглянувся. Ловці перегрупувались і обходили йо-го з лівого плеча. Данько взяв ще лівіше, і в тую ж мить скрайній лі-вий перебіг, а за ним і інші; Данько знову пішов просто на хутір, і не-гайно лінія ловців вирівнялась в тому ж напрямкові. Скрайні почали іти швидше і підбігали вже сливе на одну лінію з Даньком, він трош-ки прискорив ходу і знову йшов прямо на хутір.
Хутір множився і виростав. Тепер це були вже не десяток хат, а два, може і три, десятки і вони простяглися довгою вулицею, щоб пе-рестрінути Данька і допомогти забити його. До них було вже не бі-льше, як два кілометри.
Данько ішов просто на хутір і оком повстанця оцінював місце-вість. Обминути його вже не можна було, навіть коли б ловці дали йому на це час. Просто перед хатами, немов картата плахта, лягли по-ля, сині, фіолетові і сіро-сиві.
Данько націлився на найбільший сивий чотирикутник і йшов просто на нього — це була гречка. Не дійшовши до поля гін з троє, він зняв рушницю, взяв її в праву руку до стегна і побіг уперед, скіль-ки мав сили.
Коли на нього війнуло медовим ароматом від буйних полків і дивізій гречки, він на бігу ще раз оглянувся назад. Усе було гаразд. Ловці спокійно, не поспішаючи, ішли вперед і навіть скрайні дуже ві-дстали від нього — лови кінчались, бо звір остаточно розгубився і сам метнувся в пастку.
Повним ходом доскочивши до гречки, Данько упав в обніжок і швидко поповз плазом. З першого обніжку він завернув у другий, по-тім подався вправо, потім знову наліво і плазував так, аж доки, з його розрахунку, ловці не підійшли прикро до гречаного поля. Тоді Данько упав лицем на землю і причаївся.
Ловці могли не знайти його. Вони могли збитися в купу, шука-ючи, і тоді він легко зміг би втекти назад від хутора раз уже перейде-ною путтю. Гонитва тоді знову почалася б, замість скінчитися в цій гречці.
Але вони могли і натрапити його так, що він не встиг би втекти. Тоді довелося б вистрелити два патрони наосліп і вмерти.
Данько давно вже перестав боятись. Він слухав. В гречці стиха лазив вітер, просили пити перепели, якась мушва, збившись роєм просто над Даньковою головою, дзюрчала одноманітно як довга за-курена дорога, як пахне дьоготь, як риплять колеса, ковтаючи куряву. Мінути минали і хвилювались хвилини, а ловців усе не було чути. Подекуди Данькові здавалося, що всі п’ятеро ловців тихесенько піді-йшли до нього і стоять навколо і мовчки дивляться на його спину. Він хотів повернути голову і не міг. Лазив дитячий вітер, поспішалися пити перепели, мушва дзюрчала, а ловців усе ще не було.
Могло бути, що вони одразу подались на хутір по собак і підво-ди і людей. Могло бути, що вони послали когось у хутір, а решта сіла навколо і чатувала, покурюючи тютюнець і балакаючи на теми сіль-ськогосподарчі. Але могло бути, що вони й досі шукали його. І так і так не можна було підвести голови і треба було дивитися в землю межи коріння гречки. Червоні стовбури гречки стриміли над горами скородженої землі, як сосни на сивих дюнах, і з гори на гору в хащах мандрував мураш, білобокий і білогузий, і в профіль він здавався Да-нькові змиленим, спітнілим шестиногим конем. Він дряпався поміж грудок, ставав диба і знову біг ристю поміж сосон. На самому шпилі дюни щось заворушилось коло червоного стовбура — це був другий мураш, червоний, як прозора киновар.* Він, не поспішаючи, розгла-джував довгі вуса і лагодився в путь.
Білуватий добіг до шпиля і став, зачуявши червоного.