Але все одно з дітьми було б значно легше.
З чоловіків були в саду, крім Бороди, русоволосий Солома й Ховрах. Носити такі важкі кошики вони могли хіба що вдвох. Як тут обійдуться без Бороди, Надійка намагалася не думати. Лесик наказав — от і все.
— Бородо! Бородо! — погукала вона, коли здоровань уже рушив знову до дерев.
Той зупинився, озирнувся й слухняно пішов їй назустріч.
— Сказав Лесик, щоб ви мерщій прийшли до нього додому. Тільки нікому не кажіть, куди йдете. Скажіть, що вам треба додому, що ви скоро повернетеся.
Борода обернувся до жінок, що припинили роботу й чекали, чим закінчиться його розмова з Наталкою.
— Мені треба додому, — низьким густим голосом гримнув чоловік. — Скоро повернуся.
— Чого так далеко йти, — гукнула у відповідь котрась із жінок, — онде кущі густі, якщо припекло.
Решта жінок і діти зареготали. Борода мовчки, не зважаючи на сміх, рушив до села. А Наталка побігла далі. Власне, її шлях теж пролягав через село, тож побігла вона в тому самому напрямку, що й Борода. От тільки кроки його були чи не втричі довші, тож виходило, що вони ніби й не розлучалися, ніби Наталка його вела.
— Ач, яка в нас суперниця вишукалася! — знову подала голос жінка, й усі підхопили її сміх.
У центрі села на порозі своєї хати мовчки стояв старий Інженер і дивився на куряву, здійняту Наталчиними черевиками, крізь яку потужно крокував волохатий чоловік величезного зросту. Волосся в нього росло на щоках і на чолі, на руках і ногах. Якби не пряма постава, широкі плечі та ясні розумні очі, можна було б прийняти його й за вовкулаку. Втім, старий Інженер вовкулаків ніколи не бачив. Це він просто так подумав. Останнім часом життя його стало таким складним, що він і сам не знав, що думати, кому вірити, на кого покладатися…
Поки добігла до старого дуба, Наталка аж захекалася. Бігала вона загалом добре — не так прудко, але витривало. Довго могла бігти. Однак цього разу треба було бігти не тільки далеко, а й швидко.
Петрусь із Вуханем щось самозабутньо майстрували під деревом. Івася ніде не було видно. Почувши Наталчині кроки, майстри підвели голови й дивилися на неї. Вухань засміявся. Видно, йому сподобалось, як Наталочка бігає. А Петрусь скочив на ноги й пішов їй назустріч, зрозумівши, що сталося щось недобре.
— Що з Лелею? — спитав він.
— Нічого. Все гаразд, — віддихуючись, відповіла дівчинка.
— Вони повернулися?
— Ні.
— То звідки ж ти знаєш, що все гаразд?
— Ну, поки ми не знаємо, що щось негаразд, ми знаємо, що все гаразд. Правильно?
Петрусь вирішив не сперечатись.
— То що ж сталося?
— А ти звідки вже знаєш?
Із півхвилини вони мовчки дивились одне на одного. Нарешті Наталка збагнула, що Петрусь нічого не знає.
— Сказав Лесик, — почала вона, — щоб ви з Вуханем одразу йшли до нього. Він удома. А Івась… А де Івась?
— Ну, то що Івась? — нетерпеливився Петрусь.
— Нічого. Я йому самому повинна сказати. Лесик наказував, щоб усе казала тільки тому, кому треба. Тобі я сказала те, що треба сказати тобі. А те, що треба йому, скажу тільки йому самому. Зрозумів?
— Зрозумів. А що трапилося?
— Прибіжиш до Лесика — і про все довідаєшся. Зрозумів?
— Зрозумів, — відповів Петрусь. Він повернувся до Вуханя й крикнув: — Ходімо, Вуханю! Нас Лесик гукає. Терміново.
— Чекай! — зупинила його Наталка. — Ти ж мені так і не сказав, де Івась!
— Я тут, — почулося за її спиною.
— Івасю, — сказала Наталка, не з’ясовуючи, де той ховався. — У Лесика в хаті зламали замок від комори й викрали казанок баби Яги. Лесик сказав, щоб я всіх зібрала, але щоб ти лишався тут і стежив, чи не полізе хтось на дуба. Тільки щоб сам ти був не на дубі, а десь неподалік. Щоб якщо хтось полізе, то тебе не побачив. Зрозумів?
— Зрозумів, — відповів Івась.
І Наталка помчала до села.
Івась повільно пішов навколо дуба, шукаючи надійної схованки.
Порятунок равлика
Пошуки шляху нагору завершилися нічим. Якби Леля була тут сама, вона б, звісно, якось та й видерлася. Хоча б у той самий спосіб, у який спустилася сюди, — навкарачки, повільно й обережно, ніби равлик. Але ж Глина!..
— А ти візьми його за хвіст, розкрути над головою й закинь нагору, — запропонували русалки. Цілком очевидно, що Глину вони не полюбили. Зрештою, це ж він зірвав їм увесь задум — не дав затягти Лелю у воду.
І вона розсердилася. Рвучко повернулася до них і з усієї люті крикнула:
— Ану геть звідси! Жаби. Ще й знущаються!..
— А я вам те саме ще раніше казав! — прогавкав їм Глина на додачу. — Нічого доброго не зробили, а такі дурниці плетете! Вас би за хвіст — і розкрутити над головою! Не такої б заспівали.
Глина закінчив промову й подивився на Лелю. Мовляв, правильно?
Русалки розсміялися.
— Уся біда в тому, що на тобі занадто багато всього надіто, — вже іншим тоном сказали вони. — І чому ви, люди, вирішили, що одяг і взуття допомагають!
Леля збагнула, що вони мають рацію. Русалки підказали, можливо, не найкраще вирішення проблеми, але кращого, схоже, просто не існувало. Дівчинка роззулася, зв’язала докупи черевики й почепила їх на шию. Потім узяла на руки Глину, стала на стовбур сосни й повільно рушила вгору.
Усі м’язи Глинині були напружені. Він уже падав із цієї колоди й пам’ятав, що це йому не сподобалося. Леля відчувала, що варто їй лиш на мить ослабити руки, й пес вирветься, зіскочить униз, і доведеться все починати спочатку.
Вона зразу відчула, що босоніж іти по нахиленому дереву значно легше, ніж у черевиках. Власне, знала це з самого дитинства, коли доводилося часто лазити по деревах. А тут знадобилася підказка русалок, щоб згадати такі прості речі.
Втім, значно легше — це зовсім не означає легко. Босим ногам було колько, але вони не ослизалися, добре тримали. Леля робила кроки обережно й повільно: спершу ставила ногу, пересвідчувалася в тому, що вона не ослизає, і тільки тоді переносила на неї всю вагу свого й Глининого тіл. Глина був дуже важкий. І що далі, то важчий. Він дуже нервував, і це передавалося Лелі.
А найгірше те, що тіло пса перекривало дівчинці поле зору. Їй не видно було, куди ступати ногою. Вона бачила тільки стовбур сосни перед собою й далеку мету на вершечку, точніше, біля кореня.
Леля подумала, що цей її рух навпаки — від крони до коріння — чимось нагадує їхнє життя взагалі. Все в ньому не так, усе перевернуто з ніг на голову. І по деревах вони так само ходять — угору від крони до коріння.
Вага собаки вже відривала руки. Але мета була ось-ось. Іще кілька кроків. Головне — йти повільно. Не намагатися прискорити ходу, не побігти…
Тіло було брудне й мокре. Між лопатками стікав піт і лоскотав до нестями. На додаток іще й ґедзь усівся на потилицю. Біль був такий, що Леля мало не закричала. Вона скільки могла закинула назад голову, намагаючись його зігнати, і тут же втратила рівновагу, заточилася. Дівчинка мимоволі витягла вперед руки, на яких лежав Глина. Важкий собака допоміг відновити рівновагу.
Але тепер м’язи рук і плечі боліли так, що вона й не уявляла, як зможе дійти й не випустити пса.
Глині вочевидь було незручно. Та він розумів відповідальність моменту, сам відчував ті муки, яких завдавав Лелі. Тому терпів і не скиглив. Тільки дрібно тремтів усім тілом. Висота була страшна — він це знав, як ніхто інший.
— Якщо почнеш падати, — порадили русалки, — спершу відпусти свого звірюку й спробуй упасти на нього — він пом’якшить удар.
Леля не відповіла. Вона вже знала, що дійде, хоч би чого це їй коштувало. Вона дійде.
І русалки це знали також. Недаремно ж вони сказали на прощання:
— Приходь до нас іще. З тобою весело. Якщо, звісно, не зустрінеш давнього знайомого…
Й цього разу Леля не відповіла, та була твердо переконана, що прийде до них знову. Неодмінно.
Понівечена комора
Останньою прийшла Наталка, яка по дорозі ще збігала до криниці. Вона з порога вигукнула:
— Тільки Осьмачиха й двічі — Люба. Мабуть, затіяла прання.
— Про що це ти, Наталко? — повільно перепитав Лисий, невдоволений з того, що вона перервала розмову.
— Про воду, — відповіла вона й замовкла.
— То що про воду?
— Тільки Осьмачиха й двічі — Люба, — повторила дівчинка. — Мабуть, Люба затіяла прання. Зрозумів?
— Зрозумів, — відповів Лисий, не стримавши усмішки. — А в криницю води ніхто не лив?
Наталка розцвіла й собі.
— Ніхто не лив.
— Ти вже й так натомилась, а я хотів тебе ще попросити пробігтися.
— Звичайно, — миттю погодилася дівчинка. — А куди?
— А збігай до Вуханя, скажи йому, що я просив зайти до мене.
Усмішка зникла з Наталчиних уст. Вона невпевнено перевела погляд з Лисого на Вуханя, потім знову на Лисого.
— Ти жартуєш?..
— Але ж ти могла й не знати, що він уже тут, правда?
Наталка промовчала, досі нічого не збагнувши.
— Прийдеш, постукаєш. Якщо хтось спитає, чого тобі, скажеш, що я хотів бачити Вуханя, а ти не знаєш, де його шукати.
— А хто спитає?..
— Та, може, ніхто й не спитає. Тоді просто повернешся сюди. А по дорозі кинеш оком на Любине подвір’я. Якщо вона справді затіяла прання, то ти ж побачиш, правда?
— Звісно, побачу, — погодилася Наталка. — Не в хаті ж їй зараз прати! По такій погоді. А… Зрозуміла! — додала вона. — Це щоб Люба не здогадалася, що я до неї, так?
— Так. Молодець, що збагнула. А якщо зустрінеш…
— Кого?
— Та ні, нічого. Це я так…
Однак цього разу Наталка зрозуміла його з півслова.
— А якщо зустріну Лелю з Васильком, то скажу, щоб одразу йшли сюди. Так?
— Так, звичайно. Якщо зустрінеш.
І Наталка побігла.
— Тобто зараз мене найбільше хвилює одне питання, — Лисий повернувся до розмови, що точилася до приходу Наталки. — Навіщо комусь потрібен казанок?
Тут є значно корисніші речі. Якщо вже відчинили комірчину, то могли взяти й ступу, й мітлу, й рогач…
— Мабуть, хочуть когось отруїти, — просто пояснив Борода, який сидів на лаві, широко розставивши ноги.
— Може, й так, — погодився Лисий. — А може, й не так.
— Чому не так? — здивувався Борода.
— Якось занадто просто. І занадто складно. — Лисий провів рукою по голому черепу, ніби причісуючи думки. — Уявімо, що хтось у селі вирішив когось убити…
— Ну, це ти той… Зроду такого не було, — заперечив Вухань. Він був молодший від Бороди, однак постійно намагався показати, ніби пам’ятає значно більше, ніж його співрозмовник.
— Не було, — повторив Лисий. — Не було… Але навіть якби справді хтось намірився когось убити, навіщо так складно?
— Щоб ніхто не здогадався, — Борода почухмарив у бороді.
— Як це "не здогадався"! — Вухань аж підскочив.