Мертва вода
Ворогів троє
Листя на деревах тремтіло від дружного хропіння. Все, що було живого, розбіглося світ за очі, аби подалі. Сморід розносився лісом, будив тих, хто не чув хропіння, й вони також нажахано кидалися навтьоки.
Вожак розплющив очі й стиха загарчав. Хропіння миттю урвалося. На хвильку запала тиша, яку потім перервало сопіння, позіхання, шкрябання кігтів по шкурах. Потім кілька хвилин тривав ранковий туалет, після чого лісом рознісся ще страшніший сморід.
І знову тупіт, хекання, короткий писк випадкового нічного звіра, що не встиг випорснути з-під ноги або кулака, що з силою втискалися в землю з кожним кроком.
Десятки сердець билися в унісон й поступово наливалися люттю, що йшла від вожака — найдужчого й найлютішого з усіх у зграї. Він біг попереду, впевнено й цілеспрямовано, на бігу хапаючи широкими ніздрями лісові запахи, але не відволікаючись від головної думки, що знову опанувала його невеличкий мозок: знайти і вбити. Роздерти! Розшматувати! Розгризти!
Звідкись узялося розуміння, що він не один. Що ворогів буде багато, буде багато крові. Їх усіх треба знищити. Але головних ворогів троє. Тільки троє. Вони небезпечні, але зграю не зупинять. От тільки б швидше добігти.
На небо викотився срібний місяць. Вожак не стримався й голосно привітав його. І вся зграя підтримала вожака. Ліс здригнувся від моторошного дружного виття кількох десятків горлянок. Місяць завжди викликав у них бажання прочистити горло чистими й високими звуками. Але вожак припинив таке приємне заняття, озирнувшись і загрозливо гаркнувши на зграю. Це було несправедливо — адже він сам, перший завив на місяць. А тут сердиться. Та хіба ж із вожаком посперечаєшся? Шкода, звичайно, але треба бігти мовчки. До мети ще далеко, однак і ніч попереду довга.
Чи встигнуть вони за цю ніч добігти? То знає тільки вожак.
Вожак також цього не знав. Він і не намагався замислюватися про таке. Коли настане час, він знатиме. Щось у голові підкаже йому. Тоді знатиме й уся зграя.
Загоєння
Дурника Пластуна в селі не любили. Та й як же любити людину, що слова путнього сказати не вміє й до роботи геть непридатна. Ходить ото, тиняється вулицями, в одну хату зайде, в іншу — там юшки миску наллють, там бурячину печену дадуть…
— Що нового? — бува, спитає якийсь із дотепників.
— Е! Хр-р-р! Пттттт, — радісно загомонить у відповідь Пластун, плюючись борщем і промовисто розмахуючи ложкою. — Аіа! Ага.
"Ага" було чи не єдине людське слово, й саме воно завжди завершувало Пластунову розповідь. І ще одна риса була притаманна Пластунові: він завжди приходив невчасно. Звісно, то був не навмисний розрахунок, просто вдача, так щастило. Скажімо, люди вже поснідали, зібралися на город іти, вдяглися, зібрали клунки з таким-сяким харчем, щоб на обід не повертатися додому. Тільки виходити, коли відчиняються двері — і нате! Пластун. Хіба ж таке полюбиш!
Але жаліли. Не було випадку, щоб не нагодували — навіть якщо самі були в скруті.
Пластуном його назвали в ранньому дитинстві. Він ще й сидіти не вмів, а вже навчився повзати. Коли ж підріс, то довго не спинався на ноги, задовольняючись горизонтальним пересуванням — на чотирьох кінцівках. Потім, років у три — вже й пішов. Але не міняти ж ім’я!
— У кожному селі мусить бути свій дурник, — сказав колись, багато-багато років тому, Інженер.
Відтоді Пластуна й вважали дурником, так було заведено. З цим усі погоджувалися, однак насправді — якби спитали кожного окремо — майже кожен визнав би, що Пластун не такий уже й дурник, хоч і не вміє розмовляти. Можливо, не назвали б його дурником через те, що він дуже неоднаково ставився до різних односельців. Часом можна було на городі за обідом чи на вечірніх посиденьках біля Лисої криниці почути таке:
— Миша, він що ж… Його навіть Пластун не любить.
Справді, Пластун хоч і не оминав жодної хати, заходив до всіх за одному йому відомою послідовністю, однак кожен відчував його ставлення до себе. Одних він любив, інших — ні, одних боявся, інших зневажав, і це не залежало від того, як його годували чи яку одежину йому дарували. Причини такого чи такого ставлення були відомі тільки йому одному. А може, і йому не були відомі. Хто ж розбере, що діється в тій Пластуновій голові!
До Лисого, скажімо, Пластун ставився з якоюсь незбагненною сумішшю поваги й страху. Інженера просто боявся. Лелю, схоже, полюбив із першого погляду, а Івася не терпів — навіть на запитання ніколи не відповідав.
— Як справи, Пластуне? — бува, спитає Івась.
А Пластун тільки вовком гляне, відвернеться й піде геть.
Зате від Марічки міг годинами не відходити. Сяде поруч із нею на землю, і розмовляють, розмовляють. Марічка до нього так серйозно звертається, а він у відповідь руками розмахує, шипить, сопе, сміється й без упину агакає. Так бурхливо й натхненно Пластун ні з ким більше не розмовляв. Причому Марічка стверджувала, що вона його добре розуміє. Щоправда, переповісти, про що вони говорили, ніколи не могла. Зрештою, вона взагалі краще вміла ставити питання, ніж розповідати історії.
І ще одну особливість помітив Лисий у стосунках Пластуна з Марічкою. Ото сидять, гомонять, сміються, неподалік стоять люди, дивляться на них — і нічого. Але щойно хтось наблизиться, дружно замовкають і чекають, поки третій відійде. Лисий вбачав причину в Маріччиній сором’язливості, хоча в інших випадках ніякою такою сором’язливістю дівчинка не відзначалася.
Коли Івась приніс два дерев’яних відра води на коромислі, за мить слідом зайшов до хати й Пластун.
На цей час там були Леля, Лисий, Василько й Марічка. Щоб пропустити Івася до плити, де стояв уже наготовлений казан, дітям довелося відійти в дальній куток, а Марічка взагалі опинилася за відхиленими дверима. Тож увійшовши, Пластун її зразу й не помітив.
— Ага! — сказав він, зупинившись на порозі й спостерігаючи всю цю метушню.
Звичайно, його прихід помітили, та мали стільки клопоту, що зовсім не відреагували. Зрештою, тут упродовж дня стільки людей перебувало…
Пластун стояв у дверях, невпевнено посміхався й не знав, що робити далі. Він звик, що його бачать одразу, як тільки він заходить до хати. З ним при цьому могли глузливо розмовляти, могли нагодувати краще або гірше, але його завжди помічали!
На очах Пластуна виступили сльози, він запхикав і повернувся, щоб піти геть. Тільки тут на нього звернули увагу. Перша — Марічка. Вона кинулася до Пластуна, схопила його за руку, потягла назад до хати, але він уже образився. Висмикнув свою руку з Маріччиної і швидко вийшов на вулицю. Марічка побігла за ним у ніч.
Отже, на той час, коли в ночви налили підігрітої води, відгородили рядниною куток, і Леля почала митися, Марічки в хаті не було. Лисий ніякої небезпеки не відчував. Усі інші — також. Хіба що непокоїлися за Марічку, хоч і не припускали, що Пластун може заподіяти їй шкоду.
Лелині очі час від часу визирали з-понад рядна, мирно хлюпала вода, хлопці стиха розмовляли про Пластуна, залишаючи обмін головними новинами на потім, коли всі зберуться за великим старим столом, виготовленим іще батьком Лисого… Тільки вже коли дівчинка почала витиратись і вдягатися, Лисий відчув щось у животі, що завжди попереджало його про наближення небезпеки.
Він швидко задув каганця, і всі завмерли. Арбалет був під рукою навіть удома, тож Лисий прожогом кинувся до дверей, а хлопці безшумно опустилися на долівку й також навпомацки знайшли свою зброю. Ніхто з них не почув нічого підозрілого, однак у питаннях безпеки всі вони звикли довіряти Лисому беззастережно.
Тільки Глина не відчув важливості моменту — скориставшись легкодосяжністю, він заходився лизати Василькові обличчя. Той намагався мовчки відбитися від пса, але Глина зрозумів, що це така гра, почав гарчати, борюкатися й неболяче кусатися. І тільки коли Леля з-за ряднини цитьнула на нього, собака миттю перемінився, підскочив до дверей і голосно прогавкав:
— Ану заходь, якщо ти такий сміливий!
Ніхто не зайшов. Очевидно, не розумів Глининої мови.
Лисий стояв біля самісіньких дверей і відчував, що небезпека зменшилась, але ще не зникла. Він поплескав себе лівою рукою по нозі, й Глина слухняно став поруч. Потім Лисий різко відчинив двері, й собака з шаленим гавкотом кинувся надвір. За дверима він іще двічі гавкнув — швидше для порядку — й повернувся до хати з мовчазною гідністю. Лисий обережно визирнув з-за дверей, потім вийшов, дихнув уже холодного нічного повітря й відзначив про себе, що в животі заспокоїлося.
Однак не встиг він повернутися слідом за Глиною до хати, як відчуття небезпеки накинулося на нього з новою силою.
Тієї ж миті щось загриміло за рядниною, де була Леля.
— Ох! — пролунав її розпачливий голос.
Лисий притьмом зірвав ряднину. За нею стояла біла примара. Івась засвітив каганця, й за хвилину всі побачили, що це Леля, обгорнута великим білим полотном, що служило за рушника.
— Хотіла води попити, та в темряві перекинула кухля, — виправдовуючись, промовила дівчина.
Хлопці дивилися на неї, й жах сковував кожного з присутніх. Усі добре пам’ятали, якою дівчинка прийшла з лісу. І тепер усі бачили, що на руках і обличчі в неї немає жодної подряпинки, жодного синця. Не просто все загоїлося — не лишилося навіть найменшого сліду.
Раптом Лисий, якось дивно зігнувшись, стрибнув уперед і зловив за шию Глину, коли той уже стояв над ночвами й намірився пити.
— Не можна, Глино, — ласкаво погладив він пса по голові. — Це мертва вода, її не можна пити… В ній можна тільки митися.
Порізаний палець
Лисий ще майже нічого не знав про похід Лелі й Василька до русалок. Звісно, він дуже хотів про все довідатися — вислухати детальну розповідь про такий небезпечний і напружений день. От помиються, повечеряють, думав він, тоді вже про все розкажуть. А тут виходило, що слухати ніколи.
Цілий день Марічка просиділа біля криниці, та все одно не вберегла воду. Той, хто вкрав казанок, зміг налити мертвої води в криницю. Відібраний у баби Яги казанок варив мертву воду. Якщо її випити, вона викликає миттєву смерть. А якщо її полити на будь-яку рану, та одразу ж загоюється. Страшно подумати, що хтось із односельців устиг набрати води з отруєної криниці, це означало б, що в селі вже є мертві, й ніхто про це не знає.