Бори, казала, кругом бори...
Стежка скінчилася, вивела на просіку. А просіка — на широку стару дорогу. Попереду проти сонця свіжо зблиснула вода.
Озерце...
Стривай-стривай... А вона ж це озерце пам'ятає! Ну точно, це воно і є... Аж у серці потепліло. Це ж тут, на оцьому бережку, стояла вона колись, іще до війни, із жовтим своїм шкільним портфеликом...
Аж засміялася, так стало гарно. Весь отой давній-давній осінній день так ясно згадався...
Так, саме сюди прийшла вона після того, як разом із усім класом вперше побувала в телятнику і вперше в житті збагнула, що радісний її Живий Світ може бути не тільки світом її душі, але і її роботою, її покликанням.
Так, саме на цьому місці стояла дівчинка Варя. Тепер же от стоїть Варвара Федорівна... Чи справді це так? Завжди житиме в ній оте дівчисько...
А озерце не пересихає...
Жінка нахиляється, сідає на бережку, дивиться у воду. Спершу видно лише підводні трави. Потім щось ніби заступає їх і вже не близьке дно бачить Варя, — бездонну небесну голубінь. Настає якась дивна тиша — і в лісі, і в душі. Настає велике прояснення. І здається їй, наче не в бору вона, не на бережку озерця — на високій горі. І гора та не звичайна, не простір із неї відкривається, а час. Все її життя — як на долоні...
...Кози-одномасниці, пасовище на глинищі, батькове слово-заповіт: "Не для себе — для всіх...", мрія про диво, про щастя для усіх, мрія, яка отам, під комунарською тополею, вперше розгорілася у жагу... Це вона, саме вона, ота жага, вела під кулі, коли Варя несла їжу і воду для поранених... Жага жити так, щоб це було "не для себе — для всіх...".
Лісництво... А ось Варя вже телятниця...
Ось вона вже на фермі... І скрізь, скрізь — одне: все її життя, вся біографія — це її безмежна жага.
"Не для себе — для всіх..."
Сонячно в соснах. Коники сюрчать у сухій траві. Тихо в лісі, а Варі звучить і звучить голос Марії Савченко: "Я вирішила... Я вирішила..."
Вирішила...
А вона, Варя, — вирішила?
Підвелася, але знову нахилилась, стала навколішки і, зачерпнувши долонями холодної, чистої, аж наче голубої, вологи, припала до неї розпашілим обличчям, наче попросила: "Благослови..."
Рішуче підвелась. З лісу пішла вже іншою стежкою — просто на ферму.
Аж ось воно, колгоспне подвір'я, он уже і ворота корівника...
В цю мить і побачила райкомівську "Волгу". Стала, придивилася — так, це машина першого секретаря...
Клацнули дверці, виліз водій і одразу кудись пішов. Трохи згодом вийшов і секретар. Привітно кивнув Варі. Варя теж кивнула і саме отоді і відчула: ось вона, ось її година, її день...
Кроків десять відділяють її від секретаря, і ці кроки треба — обов'язково треба! — саме зараз пройти. Пройти вперед...
Уперед?
А може, отак — назад, назад і в корівник? Працювати, як і раніше... Як усі... Може, таки назад?
Ні. Варя йде. Варя підходить...
— Добридень... Я хотіла...
Почала і замовкла, губи не слухаються.
— День добрий, Варю. Чим це ти так схвильована?
Зітхнула, поправила хустину. Очі у секретаря примружені, серйозні. Як їй почати?..
— Я... Я слухала сьогодні по радіо виступ Марії Савченко. І от я... — знову замовкла, віддихалася. — Я хоч і не героїня, але я теж... теж хочу взяти збільшену групу... — і вже зовсім тихо закінчила: — Я хочу взяти двадцять п'ять корів. Я — вирішила...
Секретар уважно вислухав, уважно подивився. Очі його ще посерйознішали.
— Так двадцять п'ять, кажеш?..
Глянула Варя, а очі у секретаря такі світлі, такі лагідні...
— Двадцять п'ять, значить... А справишся? Упевнена? Не треба так хвилюватися...
Варя відповіла не одразу:
— Я вже не хвилююсь, — проказала тихо і, подумавши, додала: — Я — справлюсь. Я — вирішила...
2
Вийшла на ганок — хуртовина, вітер ватянку так і рве. Морозець, смеркає... Стала, прихилилася до стіни, а потім змела рукою із сходинки сніг, сіла.
Мете, свистить, голосить у голому гіллі. Варя прислухається — стільки в тому шумі вчувається свого, давнього, дорогого серцю...
Солов'ї...
Тьохкають, тьохкають... І вона — ще така молода, тільки-тільки оце стрілася із своїм любим. Валентин... Де він зараз? Мабуть, уже одружений...
Мати вишивала рушники, готувала доньці мереживо на підзорники. Несміливо, натяками (спробуй, розбери її, оцю теперішню молодь!) заводила розмову, випитувала, чи є у неї хто, чи припав уже хто до серця.
Еге ж, так Варя і скаже... Змалку звикла: нікому — нічого. І собі часом не признається. А подобалася ж багатьом іще в школі.
Микола... У класі він добре вчився... Такий спокійний наче, завжди урівноважений, а як працювала вона вже телятницею, прийшов якось, говорить, говорить, схвильовано так, збуджено і все якісь околяси — про погоду та про природу... А потім взяв її за руки, глянув у вічі і — напролом:
— Виходь заміж за мене!
Згадує Варя і всміхається: до чого ж гарний був хлопець... І вродливий, і чесний, і роботящий. А от не любила. Не любила і квит.
І ще сваталися, і ще... Ті вже — прямо, до батьків. Мати сміялася: "Ну й женихів у тебе, Варю! Напихом ідуть! Чим ти їх приворожуєш?" Нічим вона їх не чарувала, все виходило само собою.
Холодно... Варя повертає голову, і буря одразу аж подих забиває. Звідти вітер, з того боку, де ферма... Як вони там зараз, її корівки? Сьогодні востаннє здоїла своїх п'ятнадцять, завтра вранці доїтиме двадцять п'ять...
Більше місяця готували їй місце. У приміщенні, де була, колгоспна конюшня, зробили підвісну дорогу, змонтували обладнання для машинного доїння. Будуть у них тепер і автопоїлки. Усе по-новому, і не тільки в роботі — у житті. І справді наче на височенну гору сходить. Вершина вже зовсім близько. Зовсім... Завтра останній крок. Чи стане в неї сили зробити його?
Завтра вранці вона — вперше у своєму житті, вперше у їхньому колгоспі — має здоїти свої двадцять п'ять корів одночасно з тими доярками, які доять по дванадцять та по п'ятнадцять.
Має, повинна, мусить, але — чи зможе?
А справді, раптом не зможе, не впорається? Що тоді? Найпростіше, найлегше — здатися, руки вгору і — назад...
Назад?!
Ні! Назад дороги нема.
Не впорається? Та якщо й справді так буде, якщо не встигне вона здоїти одночасно з усіма, якщо сміятимуться, потішатимуться над нею,— що ж, усіх вислухає, усе витримає, стисне серце у кулаці і...
І вдруге почне все спочатку.
Вдруге не вийде, впаде, не дійде вершини,— утретє підведеться і, зціпивши зуби, утретє рушить. Вчетверте, вп'яте, усоте...
Не відступиться.
Назад дороги нема.
Ну й холодне ж воно, оте "назад", морозом сипле поза спиною. Все. Скінчилося життя "як можу", починається життя "як треба".
"...Не для себе, а для всіх..."
Так, саме для всіх. І саме тому вона вже не може відступитися. І вона не відступиться. Усе буде, як треба.
Мете, свистить, морозом обпікає щоки хурделиця, а Варі — гарно: любить вона отаку погоду — так прозоро, так високо думається, так віриться...
Варя підводиться, обтрушує сніг. Скільки оце зараз? Мабуть, уже і північ скоро, може, таки засне...
А в хаті теплінь — мама ще звечора натопила. Спить уже, натомилася... І синок... Підійшла, постояла над узголів'ям. Може, і їй заснути? Ні, вона себе знає, заснути цієї ночі уже не зможе.
Знайшла у шухляді клубочки шерсті, сіла біля причілкового вікна, то в'яже, а то опустить спиці і слухає, слухає, як за стіною гуде, сатаніє завірюха.
І знову вчуваються солов'ї...
...Ну й смішна ж була: не дівка, не дівочка — дитина і все. Щасливими, зачудованими, широко розплющеними очима дивилась на світ...
Корови — у таборі. Тут же і річка, і ліс. Повітря — вдихнеш і наче джерельної води ковтнув. Бідно тоді всі жили, бідно, та дружно. Всі доярки, так само як і Варя, приносили з дому хто що міг: та — картоплі, та — пшонця, а та і сала кавалок. Всі гуртом варили польову кашу... Гості до них частенько навідувалися — у лісі стояла військова частина. З гармошкою приходили хлопці — "проводили врем'я", як казала Варина подруга. Вона, ця ж подруга, і познайомила з Валентином...
Здалеку був хлопець, із Росії. Високий, плечавий, а що вже веселий — кого хоч розвеселить. У клубі в їхньому навіть виступав, гуморески читав... Щось було нестримне у ньому, крилате, по-справжньому російське... Льотчик... Золоті крильця на голубих петличках...
В середу і в суботу Варя приходила додому. Весняного суботнього вечора пішов Валентин Варю проводжати. Стояли — солов'їв слухали. Вечір палав пишно-пишно, а вони ж, сатанята, мов серце виймають — так витьохкують, так заливаються — луна іде бором. Місяць зійшов — повня, на узліссі — хоч голиння греби. Подивився Валентин Варі у очі, зітхнув і похапцем почав щось діставати із нагрудної кишеньки на гімнастерці.
— Ось... На. Хай все це у тебе буде...
— Що це? Фотографії?
— Та це... Сирота я... Ось все, що в мене є: ось — брат... Ось другий... Хай все це у тебе буде... Все одно я буду з тобою, тільки з тобою...
Шаленіли, захлиналися солов'ї. До самого ранку не змовкали. А зранку Валентинові їхати. Попрощалися, поглянув Валько в небо, там, високо-високо, у сяючій світанковій синяві ясно зблискує іскорка.
— Винищувач... — щасливо всміхнувся. — Отак і я завтра буду...
Дуже скоро прийшов перший лист. Другого дня Варя отримала аж два послання. На третій — теж два. Поштарка сміялася: про що можна так багато писати?.. Було про що. І на кожен лист Варя відписувала відповідь. І листи писала, і щоразу, як загуде, так і вибігає: який — пасажирський чи військовий? А що, як це Валентин? Не рік і не два минуло відтоді, але й тепер, як побачить у синяві срібну цяточку, серце стискається...
Все було — і при місяці стояли, і листи писали, а стежки свої так і не змогли поєднати...
Якось розговорилася Варя з мамою. Вболіває старенька: не складається у доньки сімейне життя, і всю свою любов, усю нерозтрачену ніжність віддає роботі. Любить роботу — несамовито, до нестями любить... Але жінці, окрім роботи, потрібна іще родина — чоловік, діти...
Послухала Варя, послухала, а потім і каже:
— Не треба про це, мамо... Син у мене є —тут я щаслива, бач, який хлопець росте... А чоловік... Ніколи я більше не буду одружуватися...
Мати її зрозуміла.
І татко б зрозумів,— нема татка...
До останніх днів, уже тяжко хворий, усе вболівав, що не може, як раніше, підвезти доньці возиком трави: наче й немало зеленої маси вивантажують щодня біля ферми з тракторного причепа, але ж і корів багато...
Варя відкладає в'язання і — вкотре — поглядає на старі, іще батькові ходики: рано іще, та вже, мабуть, можна і починати збиратися.
Приготувала сніданок, а сама їсти так і не змогла.