І мама...
— Варваро Федорівно!
Спішилася: хто це? Озирнулася — секретарка з контори.
— Варваро Федорівно! — засапалася, аж за серце хапається. — Ну та й швидко ви з сином крокуєте. Насилу наздогнала.
— Щось трапилося?
— Та ні... Не знаю... Голова чогось вас кличе. Терміново кличе. Усе, — каже, — нехай кидає і біжить.
— Ну так що, що там сталося?
— Не знаю...
4
Спинилася перед порогом, поправила хусточку на голові. Чого вона так хвилюється? Чи вперше в конторі? Ось вони, двері... Табличка: "Голова колгоспу "Перемога" Войтенко С. О." Чує серце: неспроста, ой неспроста її викликають...
— Можна, Сергію Олексійовичу?
— А, Савельєва! Заходь, заходь... — високий, кремезний, добродушний здоровань важко підвівся з-за столу, пішов Варі назустріч
— Щось трапилось, Сергію Олексійовичу?
— А трапилось... Що трапилось, то трапилось... Сама винна...
Повільно, наче роздумуючи, підійшов до стіни з діаграмами та графіками, подивився, поводив пальцем по рядках літер, вдоволено крекнув і неквапно опустився на стілець, що стояв під стіною.
— Сідай, Савельєва. Та не там — отут. Отут-отут, ближче до мене. Сідай рядком, та поговорим ладком. Вся біда в тому, що доведеться тобі, Савельєва, купувати шляпку...
Варя, хоч і була чомусь украй стривожена, а всміхнулася: про особливу, чисто войтенківську бережливість ходили легенди. Які б витрати на колгоспні потреби не планувало правління, Сергій Олексійович обов'язково перечить: "Ну куди, куди ви хочете отакі гроші вбухати? Потерпіти не можна? Он у мене одні штани, і нічого, живу..."
— Яку шляпку, для чого? Мені і в хустині гарно...
— Доведеться тобі, Савельєва, їхати...
— Куди?! — Варя аж підхопилася. — Знову в Харків на нараду?! Та у мене ж корови!.. Та я...
— У всіх — корови... — голова насмішкувато примружився. — Всім ніколи. А що їхати тобі треба, сама винна. Ось дивись,— і повернувся до діаграм. — Минулого року хто найбільше надоїв? Савельєва. А цього року — ось дані за перше півріччя — хто перед веде? Знову Савельєва. От і є рішення взяти оцю Савельєву і послати...
— Куди? У Харків?
— Ні...
— До Києва?!
— Ні...
Варя, нічого не розуміючи, стенула плечима і враз... І враз так і зашарілася, так і засяяла:
— Та невже?!
Голова засміявся:
— Не "невже", а "вже". Вже, Варю! Поїдеш на Всесоюзну виставку до Москви. О! Це розуміти треба. Ти розумієш? Усвідомлюєш, що це таке?
Нічого не відповіла, сиділа немов оглушена. Наче здалеку долинули слова голови:
— ...Ну так ти їдеш? Їдеш? Поїзд післязавтра увечері.
— Їду.
Подякувала, вийшла. Голова здивовано подивився вслід.
Добре йому питати: "Ти їдеш? Їдеш?"
Новина була така приголомшуюча, що Варя не могла її ніяк усвідомити, осягнути до краю...
Москва...
Це звучало водночас і як висока музика гімну, і як тиха вечорова батькова пісня. Москва...
Та невже ж це не помилка, невже й справді її, Варю Савельєву, звичайну доярку, дочку звичайного робітника, запрошує Москва. Ніч не спала, потім цілий день працювала, а втоми — нема. На другу ніч устала, зварила синові й батькам їсти і вдосвіта пішла на ферму. Іде і — ну точно, як у тих призабутих дитячих снах — все їй здається: оце зараз, в оцю мить, відштовхнеться від стежки і полине, попливе над сонним селом...
І ще диво: і не їла майже нічого, а втоми й досі нема... І тільки вже у вагоні, коли лягла, відчула дивну, неймовірно приємну втому... Тільки торкнулася подушки — так і заснула. Прокинулася, а вже Й Москва за вікном.
На пероні їх зібралося багато. З яких тільки областей не було. Молоді, літні, жінки, чоловіки, і всі схвильовані, збуджені. Приїжджих зустрічали представники Міністерства сільського господарства. Одразу ж стало ясно, хто в якому готелі житиме.
— ...Савельєва! Савельєва! Колгосп "Перемога"!
Варя аж здригнулася — невже це її? Хто її тут знає?
— Савельєва! Де ви?
— Осьдечки... Ось, ось я!..
— Готель "Москва".
На привокзальному майдані всіх чекали машини. Заїхали до готелю, залишили речі, вмилися, жінки причепурились, і всі пішли дивитися Москву.
...У гомінкім гурті вперше ступає Варя на Красну площу. Куранти б'ють... Ось він, Мавзолей... Повільно, крок за кроком сунеться черга. Немов відлиті із бронзи, застигли вартові. Сходинки... Червонясте сяйво і — напружена украй дзвінка тиша. Тамуючи сльози, вдивляється Варя в обличчя найдорожчої Людини...
Вийшла з Мавзолею, іде садом. Крізь гілля дерев ясно голубіє небо... Вулицями йде, майданами — навколо вирує Москва, а у Варі перед очима — обличчя... Його обличчя...
Пізно увечері знову прийшли на Красну площу. Тепер гурт їхній поменшав і наче потіснішав. Поки йшли майданом, ще стиха перемовлялися, та, коли знову наблизилися до Мавзолею, до Спаської вежі, усі замовкли.
Мінялися вартові. Чіткі, карбовані кроки, уповільнена урочиста хода. Солдати Революції, солдати Жовтня... Чи не про таких, як вони, і ота таткова пісня, що у ній "червонеє військо" іде "волю захищати"...
Разом з усіма пройшла попід Кремлем, сіла на лаві під деревами. Тихо в саду, дуже тихо. Прислухалася: а шерехи отут — нічні, вологі шерехи опалого листя — ну точно такі ж, як і на Україні...
Ніч місячна. Сад, стіна, башти — все у синьому серпанку. В темній зоряній синяві живою казкою — велетенські рубінові п'ятикутні зорі...
Думалося легко, ясно. Згадався вечір — найрадісніший, найщасливіший у житті.
...Притишений урочистий зал. Головуючий щойно прочитав заяву:
— Прошу прийняти до лав Комуністичної партії... Анкета...
Виступи рекомендуючих...
І ось вперше у житті стоїть Варя перед партійними зборами. Стоїть, дивиться, і дивне, незнане досі почуття виповнює душу: і зал наче знайомий, і кожну людину в ньому давно й добре знає, а все разом — все це уже зовсім нове, все це несказанно велике і радісне, все це — партія... І саме їй — наймогутнішій, найріднішій — розповідатиме Варя про своє життя...
Всім серцем уже давно збагнула: немає, не було і не може бути для неї вищого щастя од щастя подвигу. І живе вона, Варя, тільки одним — великим чеканням, великою вірою: прийде, настане колись і її час... Скільки він триватиме — годину, день чи усе подальше життя? І чи настане? А може, вона так і проживе свої роки, не дочекавшись?
Варя знову подивилася на могутні мури, на багряні зорі, на все світаюче, свіже листопадове небо і раптом — аж здригнулася — всім серцем, усім єством чітко відчула: буде! Збудеться!
Підвелася і, вже йдучи, озирнулась, ще раз поглянула на Кремль. В променях зорі він був прекрасний... Стала.
Довго-довго дивилася, ніби пила очима дивну, предковічну і вічно юну красу. Рідну красу.
Яке це щастя, що в неї, простої української селянки, є Москва... Тут, у столиці братніх народів, вона як удома, як у маминій хаті... Притисла руку до грудей і не долонею — серцем відчула: ось він, найдорожчий із найдорожчого, її партійний квиток. Перший рік він коло її серця...
Йшла задумана. Незнаною снагою бриніло усе її єство. Незнані досі веселі гордощі аж кипіли в серці: все, все вона зможе! Усе подужає! Прийде її час, обов'язково прийде!
Він уже близько...
ПІСНЯ ШОСТА
1
І він настав.
Настав її день...
Почався отой день звичайно. Встала вдосвіта, на снідання, як завжди, не лишилося часу: давно вже взяла собі за правило — що б там не трапилося, а на ферму приходити хвилина в хвилину. Так і цього разу прийшла. Здоїла, повернулась додому. На думці: поснідає оце та, може, трохи й відпочине. Щось недужиться...
Ввімкнула радіо. Харків транслював з Києва концерт, дзвеніли бандури, глибокий, глухуватий баритон виводив сумно й повільно про степ, про безкінечну дорогу...
Послухала та й тяжко зітхнула — і цю пісню татко колись співав. Оце вже скоро рік, як нема його. Горе одно не ходить, спершу з чоловіком розлучилася, а потім — татків похорон... Не складається життя. Тільки в роботі й оживає душею...
Музика змовкла, диктор повідомив: зараз почнеться передача із циклу "Наші маяки". Перед мікрофоном виступатиме Герой Соціалістичної Праці Марія Савченко.
Знову забриніла пісня, далека, ледь чутна. Тихий жіночий голос задумливо почав оповідь.
Про своє село, про Токарі-Бережки розповідала Марія Харитонівна. З двох боків обступили його бори, а з третього Псел, луки. Трава на них густа, гарна, а що вже квітів... Та не самими квітами красна ота земля...
Про Савченко, про її досягнення Варя чула не раз. А от село, де живе Героїня, не уявляла.
Гарне село... Бач, як розповідає... Варя немов сама іде широкими рівними вулицями. Будиночки під залізом, під черепицею... Садочки... А он, на Пслі,— міжколгоспна гідроелектростанція...
Варя слухає про Токарі-Бережки, а думка вже — про своє. її Безлюдівка теж ожила. Новенькі будиночки скрізь так і червоніються, а навколо садки. Навесні солов'їв там... От тільки Брідок зовсім замулився. Рідний Брідок... Річечка її дитинства.
Марія Харитонівна говорить про свою роботу, про ферму, про корів, про автопоїння. Такі знайомі слова: "продуктивність"... "добовий раціон"... "сухостій"... А до цього слова ще й приказку докинула: "Дбатимеш про корову під час сухостою — жди великого надою". Про минуле, про вчорашній день на своїй фермі говорить. А ось і про сьогодні:
— Після грудневого Пленуму ЦК КПРС, в якому мені випала честь брати участь, я вирішила працювати не з одним, а з трьома апаратами, видоювати 36 корів. Я вирішила...
"Я вирішила... — повторила подумки Варя. — Я — вирішила..."
Давно вже закінчилася передача, знову — музика, а вона і снідати покинула, і спочивати не лягає.
У чому річ?
Вимкнула радіо, вийшла на подвір'я. Сонячно, день теплий-теплий і надто вже звичайний. Подумала отаке і здивувалася: звичайний? А чому б він мав бути незвичайним? Що сьогодні сталося в її житті?
Леле, яка вона щаслива, ота Марія, що вона вже, у ж е вирішила...
Варя поволі рушила стежкою. Вона повертає то праворуч, то ліворуч, сосни то обступають доріжку, то віддаляються, і тоді обабіч вузенького лісового путівчика розлягається моріжок. Коники на ньому сюрчать, зовсім як літо...
А на оцій галяві — посадка. Стрункі сосонки — рядками, рядками... Чи не вона, Варя, колись оці деревця виплекала? Може, й вона. І тут вони колись саджали, і в цьому лісі.
Перед очима — стежина, бір, а думка — далеко: а як там, у тих Токарях-Бережках, у лісі їхньому...