А потім і втомлюватись стала менше, і не самі вже труднощі були, а й радощі. Її одразу ж помітили, все частіше й частіше хвалили. Першого ж року восени на перевиборних зборах голова відзначив: Савельєва надоїла більше од усіх доярок. А втім, хвалили не тільки керівники.
— Трудима... — оце чисто безлюдівське "трудима" (працьовита) мов приросло до неї: — Трудима... Що трудима, то вже трудима...
Говорилося це, ясна річ, так, щоб Варя не чула, але те, що люди люблять її, знала добре.
Наче усе гаразд, мета досягнута. Можна ніби й заспокоїтися. Якби ж то... Глибоко-глибоко, десь у найпотаємнішому закапелку єства, жила, не вгамовувалася давня ота спрага, вічна її жага.
"Ну чого? — заспокоювала сама себе. — Ну чого тобі ще треба? Все ж у тебе е. Все..."
Все?
Ех, якби ж то усе...
Багато чого їй треба, дуже й дуже багато. Їй треба, щоб у роботі своїй не просто труднощі зустрічала, не просто супротивні вітри, а хуги, хуртечі. Їй треба, їй потрібне таке, щоб не самі м'язи, — вся її душа, все єство бриніло — співало! — у граничній напрузі. А головне, їй треба, щоб не тільки мамі й таткові ставало від її роботи легше й світліше...
Лише кілька років, як про війну говорять "була". Скільки іще ран незагоєних. Бачила недавно у Харкові: руїни ще й досі не всі розібрали. Ніхто уже в чунях не чалапає, ватянки побачиш не часто, та все ж таки як ще бідно, як убого зодягнені дівчата й хлопці. Особливо дівчаток жаль...
А на селі? Скільки отих рук треба, скільки сил, скільки коштів, щоб — хай не усе, хай найважливіше — відновити, підвести з попелу. В колгоспі іще такі нестатки: людей багато, кожен рветься до роботи, але чи усе зробиш голими руками. Кошти, кошти і кошти потрібні. Кожен повинен не просто працювати, кожен мусить.
Мусить? І згадалася ота, читана іще при каганці, перша радянська газета. Разів із десять від початку до кінця читав її татко вечорами уголос, тож і не дивно, що хоч і стільки вже років минуло, а деякі місця пам'ятає слово в слово.
"Кожна радянська людина на визволеній землі прагне знову бути у колективі, кожен вважає за щастя віддати всі сили відбудові..."
"Прагне"... "Вважає за щастя"... Так! Саме так — прагне, а не мусить!.. Прагне віддати всі сили!
А вона, Варя Савельєва, віддає? Чи все вона робить, що може, що здатна робити?
В газетах читала, чула по радіо: "Техніка... наука..." Перед Наукою вона з дитинства схиляється, ще з тих часів, як, просто-таки холонучи, завмираючи, вперше читала Жюля Берна. І от тепер з не меншим хвилюванням вчитується в газетні повідомлення про те, як на колгоспних молочнотоварних фермах починають застосовувати апарати для машинного доїння.
Апарати на молочній фермі... І бентежила ця звістка, і не на жарт лякала, і — аж дивно дівчині — тривожною незрозумілою радістю стискала серце.
От якби змогла, зуміла...
Відтоді, як почула про машинне доїння, тільки й думала про це. Та хіба тільки про це? В газетах пишуть, по радіо говорять: в сільській праці впроваджується механізація — підвісні дороги, автопоїлки. А в них?
Багато чого в них змінилося. Ось уже немає в Безлюдівці невеличких колгоспів: і їхній, імені Другої п'ятирічки, і другий колгосп — імені Будьонного, і всі інші артілі об'єдналися в один величезний колгосп. І назвали його як гарно — "Перемога"! Все це добре, та от з механізацією — що вже тут таїтися — справи кепські. Цеберки, бармаки, вила — оце й уся їхня техніка. Лихо та й годі, іде на роботу — думає про це, на роботі — про це тільки й мова...
І так — щодня, день у день. Котилися дні, мчали, як вогники у вікнах досвітніх поїздів. Гриміли й гриміли ті потяги. Недалеко гриміли — біля самого колгоспного двору, над самою Вариною долею...
...Прокинулася од відчуття суму.
Що сталося? Може, наснилося щось давнє, про війну, про окупацію? Так ні, нічого ж наче не снилося. В чому ж річ, чому — сумно?..
Ось уже майже рік, як живе вона не з мамою й татом. Тепер її домівка на Морозівці... Її? Якби ж то її... Не приживається вона щось на новому місці, і з чоловіком не клеїться, і з його ріднею. Так, може, від цього і сумно? Хтозна, може, і від цього...
Надворі місячно, і в кімнаті аж наче сріблястий присмерк. Чути, як чітко й сухо цокає годинник, рівно й спокійно дихає поряд чоловік.
Потихеньку, щоб не розбудити, встала з ліжка, піднесла до вікна будильник. Ого! Мало не проспала. Похапцем одяглася, ковтнула кисляку, заїла перепічкою, ватянку на плечі і — гайда. У сінях зняла із цвяшка торбину — їжа їй на цілий день: сьогодні Варя чергова по фермі і додому зможе прийти тільки пізно ввечері.
На вулиці — краса неймовірна, дерева аж світяться, кожна гілочка у іскристо-синьому кожушку. Морозець... Паморозь починає осипатися. Сніжок так і видзвонює під чобітками.
А вітер який — чим він тільки не пахне, отой вітер: і снігом, і димом (особливим — такий буває тільки тоді, коли топлять соломою), і смаженим салом (десь уже куліш на сніданок зварили), і річкою, і лісом, і теплим, аж гарячкуватим, щойно здоєним молоком...
Гарно. І все ж таки — і все ж таки сумно... Вдома щось? Ні, зовсім не чоловік і не свекруха винні...
Учора,— якраз перед обіднім доїнням,— прийшли піонери. Хтозна, може, вони сюда приходили і не вперше, може, для інших доярок це і звичайна річ, а вона, Варя, розхвилювалася не на жарт.
Така рідна, така знана жага світилася в дитячих очах — жага дива, жага того, щоб не усе на світі було, як двічі по два. Жага справжньої, великої краси, жага подвигу. Дитинство так і встало перед очима. Чи не отак колись і вона, школярка, вперше увійшла в оцей дивний, пропахлий луговими травами і молоком світ? Аж сльози витерла. А втім — це хоч і бентежило, але то була радісна, щаслива бентега. Розтривожило, засмутило інше.
Піонери обступили, заговорили усі одразу. Вони і питали, і розповідали, і кожен намагався говорити голосніше. Маленька дівчинка перекричала всіх:
— Варваро Федорівно! Варваро Федорівно!
Варя спершу навіть озирнулася: до кого це дівча гукає? Та тут же збагнула — до неї... Вона, саме вона, а не хтось інший, уже для цих дітлахів не Варя, а Варвара Федорівна...
Аж серце стислося, так стало сумно. От і вся причина її смутку. Невже вона й справді уже не Варя? Невже — справді?
А ось уже й ферма, ось уже і вогні видно. Ось ворота. Увійшла, щільно причинила за собою стулки, стала біля порога — тихо... Чути, як дишуть уві сні корови, деякі вже прокинулися, ремигають. Варя жадібно — на повні груди — вдихає знайомі п'янкі запахи і вперше за весь ранок усміхається.
Роботи — непочатий край, і все ж таки півхвилинки вона витратила на себе. Підійшла до лампочки, витягла з кишені районну газету "Трибуна трудящих". Розгорнула — ось він, нарис про неї. Ба як пишуть: "І почався день. Чергова сьогодні Варвара Савельєва. Савельєву у районі знають як сумлінну трудівницю..." Отаке співпадіння — Варя сьогодні і справді чергова! Ну що ж, почався, так почався.
Метнулася на подвір'я. Там на паколах догори дном сушаться звечора бідони. Повносила, прогребла у грубці, зазирнула у казан — майже порожній. За цеберки і — до колодязя. Наносила води, закрила казан кришкою, розпалила в грубці. Тепер треба понапувати корів — знову за відра і майнула до криниці. Поналивала в корита у загорожі, випустила корів — п'ють... Знову метнулася до грубки, підкинула дровець, а вже і доярки почали сходитися — чистять і виносять гній, цебра задзенькали, заплюскотіла, запарувала вода...
Варя, як завжди, і почистила у своїх корів раніше од усіх, і погодувала, і здоїла раніше.
Доярки, впоравшись, пішли — до обіднього доїння є час відпочити, а черговій треба пильнувати.
І Варя пильнувала — весь день, до самого вечора. А увечері, якраз після вечірнього доїння, сталася радісна подія: у її, Вариної, Лиски народився бичок, та такий гарненький...
— Мій ти малесенький... Ну чого, чого тремтиш...— пестила, витирала сухим м'яким сіном. — Як же тебе назвати, голубчику?..
Стояла вона якраз при стіні, глянула у маленьке віконечко,— тонко-тонко прорізався молодик... Варя подивилася, зітхнула і раптом аж засміялася: ну й дурненька! Та яка там старість може бути в такому молодому світі! Ніколи вона не постаріє! Ніколи!
Бичка назвали Молодиком...
2
На столі — газета, великі літери заголовка видно і в сутінках: "Ширше впроваджувати машинне доїння". Прочитала й зітхнула — і встає і лягає вона з думкою про це впровадження. А що з того?
Снідати ніколи, сховала до кишені окраєць (уже не по картках, не пайковий!), знайшла полапцем ключа, узяла серп.
Ну й вітер... Ой же й лихо, оцей квітневий вітер! Ну просто тобі як парубок.
Соловейко витьохкує...
Не може Варя спокійно слухати солов'їв — плакати хочеться. Не склалося родинне життя, не те думати — і згадувати гірко. Знов вона з мамою і татком. Синочкові Пав-ликові шостий рік... Ні, солов'їв їй краще не слухати.
Знайшла на кролятнику порожні мішки, зав'язки, викотила возика.
Курява, спориші, а он уже й колгоспні луки. Закотила возика під ожеред, пішла з серпом, вишукує, де трава густіша. Перепілки підпадьомкають, місяць ховається за хмаркою, і від того хмарина починає світитися.
Роса... Гарно жати по росі, трава соковита... Гарна трава. Стисне Варя у лівій руці жмуток, підсуне під нього серп, придивиться, а стинати — жаль...
Кожен кущик — окремий світик. Ось деревій... Скільки у нього ще імен: і ріпкою його звуть, і білоголовником, і заячою травою. Варя знає: рани від тої травки швидше гояться. Буркун... І з тютюном його змішують, і як ліки вживають. І на сіно він добрий. А ось — кмин. Старі люди кажуть: буде у сіні кмин, буде молока вдосталь. Тимофіївка, лисохвіст, метлиця — скільки їх, таких наче звичайних, а насправді таких непростих, таких загадкових. Трави — це і справді не двічі по два...
Та хіба тільки трави? А оте просто-таки неймовірне, як казка, досі ще не бачене машинне доїння?
Лютневого хурдельного вечора батько приніс новину: казав йому хтось із сусідів, що колгосп їхній купив доїльні апарати, уже в коморі стоять...
Аж приснилися їй оті апарати. Ніби заходить вранці до корівника, а там, у глибині,— фіалковий серпанок, і миготять, світяться у тому серпанку дивні прозорі трубки... Наче це уже не ферма, а сяючий від скла і металу цех...