— Хоч зараз!
І розповів, до кого звернутися, куди йти. Поле, де Варі сьогодні працювати — розкидати гній,— не так і далеко від її домівки.
Вийшла з контори — землі під собою не чує. Ет, якби можна було не йти, не бігти, а, як у сні, відштовхнутися від стежки і — навпростець. Сказати мамі, порадувати, а потім — вила на плече і — в поле.
Вона таки не йшла — бігла. Уже недалеко від своєї хвіртки стрілася знайома доярка:
— Куди це ти так?
Похапцем, ковтаючи слова, розповіла про все. Хотіла вже прощатись — нащо час марнувати — та доярка спинила:
— Ну й гаряча... Зажди. Скажи мені, ти і справді дуже хочеш працювати на фермі?
Варя аж розсердилася: питає таке!
— Ну, добре, добре, не гарячкуй. От що я тобі скажу: голова наш іще не знає, що нам потрібна буде нова телятниця. Підеш?
— Телятницею? Боже... Та я...— поглянула недовірливо, зітхнула. — Жартуєш. А я й повірила.
Та доярка і не збиралася жартувати. Не минуло й години, як вона й Варя говорили з бригадиром...
Додому Варя прийшла аж увечері — просто-таки знесилена від щастя. Підійшла до дзеркала, знову узяла той календарний листочок. Ну і день! Ну просто тобі другий день народження...
Минуть роки, і вже не учорашня школярка Варя — відома по всій республіці Варвара Савельєва завжди святкуватиме в цей день.
3
Прийшов син бригадира з фотоапаратом. Клацнув. "Завтра, — каже, — матимеш знімок". І приніс. Варя довго роздивлялася: все, як є, — і хлівець телячий, стінка біла-білісінька, сама недавно підбілювала, і плямисті її телятка, і огорожа, і навіть віялка колгоспна за огорожею — і ту видно. Посередині — вона, Варя: у чорних чунях, у бурках ватяних. Жакет на всі гудзики застебнутий. А на обличчі — усмішка щаслива-щаслива...
Щаслива?
А насправді, в житті щаслива вона чи ні?
Подумала, і аж досадно стало — лізе ж отаке в голову, стільки роботи, а вона...
Подякувала за фотокартку, загорнула у папірець, сховала: вдома буде час, роздивиться краще.
Хлопець пішов, а Варя за цеберки і до свиноферми, там вона брала гарячу воду, холодну наношувала іще зранку. Притягла воду, тепер можна і по молоко. Принесла два відра, почала напувати. Кожному теляткові, після того, як нап'ється, обов'язково треба вимити мордочку теплою водою. Вимити та ще й витерти сухим чистим рушничком. Телятка — як діти, не витри дитині губенята, зашерхнуть, а там, гляди, і вавка яка прикинеться. А у телятка і волоссячко може повилазити.
Зараз Варі уже легше, зараз — нове приміщення. А до цього намучилися. Дали їй на самому початку двадцять п'ять малесеньких — усі як е молочняки. Теляток дали, а телятника спеціального колгосп ще не мав, нашвидкуруч обладнали колишній інкубатор. Для кожного з підопічних зробили окремий станочок.
Як вона раділа... Ходила по тому хлівцю, роздивлялася, і все, ну просто-таки все хотілося погладити, поторкати руками. Стіни — чисті, тільки-тільки потиньковані, підлога гладесенька, без щілин. Не втерпіла і нову, добре вистругану підлогу іще й помила...
Відтоді мила її щодня. Вичистить, повиносить гній, вимиє чисто-чисто, щоб аж блищало, підожде, поки висохне, і тільки тоді починає стелити солому. Старанно стелить, а потім, коли закінчить, іще й сама ляже, покрутиться, перевернеться з боку на бік: чи не твердо буде теляткам.
От і сьогодні — вимила, натрусила соломи, лягла на мить і замислилась. Знову чомусь згадалася фотокартка, і оте химерне, аж дивне оте питання знову вигулькнуло: "Чи щаслива? Чи справді вона, Варя, щаслива?.."
Хотіла відмахнутися — де там. Мов цвях засіло.
Схопила цеберки, побігла по вечірнє молоко, а в голові — одне: "Чи справді?"
Принесла молоко, а коло телятника — татко. Цілий возик трави привіз. Кормів у колгоспі не вистачає, а у батька — відгул. Вчора обходив свою дільницю і понад насипом під лісосмугою гарної трави нагледів. Узяв сьогодні зранку косу, возика...
Яке це щастя, що в неї такий татко...
Вхопила сапетку і — руками, руками. Вил Варя не визнає — руками і швидше, і чистіше виходить — і травинки у возику не залишиться.
— Ну, коли ж ти сьогодні додому підеш? — буркоче татко. — Може, тут і ночуватимеш? Що у тебе за робочий день: в шість ранку ти вже тут і увечері тебе не докличешся...
— Прийду, прийду, куди дінуся...
— Та тобі коли б дозволили, ти б тут і ночувала...
Пішов батько, поторохтів колесами старенький возик — годувальник їхній окупаційний: скільки це разів мандрував з ним татко на мінку і з мінки, а, бач, і знову пригодився...
Пішов татко, і всі, хто працював на колгоспному подвір'ї, теж пошабашили. Телята уже вляглися на пухкій соломі. Тихо... Уже наче все зроблено, що треба було зробити, а от і справді — так би і не йшла звідси зовсім.
Присіла, поклала голову на руки і знов — укотре — та ж думка. І чому їй весь день про це думається? Щастя... Чи щаслива вона? Чи по-справжньому щаслива?
Мабуть-таки, ні...
І не тільки тому, що при всіх її заробітках у сім'ї їхній все ж таки дуже й дуже сутужно і з харчами, і з одягом. Все це, ясна річ, важливе, але зовсім не головне.
А що ж головне?
Що?
...Прийшла на ферму — тільки-тільки світає, і одразу Ж за роботу. Треба встигнути почистити, понапувати телят теплою водою — впоратися, поки не прийшли важити. Встигла...
Важили телят раз на місяць, і завжди у Вариних був добрий приріст. Цього разу теж її вихованці додали по вісімсот грамів, а деякі й по кілограму на добу.
Тільки поважили, побігла по концентрати. Клопоту вистачало, і все ж таки до обіду викроїла більше години вільного часу.
Ворітця — на защіпку і щодуху до корівника.
Тут уже вона не вперше і все одно завжди, як вдихне отих особливих, молочних, трав'яних п'янощів, аж трішечки наче зомліє. Гарно... Корови повільно повертають великі голови, уважно вдивляються вологими лагідними очищами.
Прибігла вчасно — якраз доїння. Підійшла, стала за спиною доярки, дивиться, як мелькають невтомні руки, слухає, як видзвонюють у цеберці молочні цівки. Гарно... До чого ж гарно...
Просить:
— Дайте, я спробую...
Котрась усміхнеться, встане зі стільчика:
— Ану, спробуй.
А інша й скривиться: і так тут, мовляв, ніколи. І тоді Варя йде до Андрія Яковича. Старий завжди привітно її зустрічає. Хоч і не дояр — скотар, але й доярські премудрості добре знає. Поговорить, покаже. Присяде Варя з дійницею і — ось вони, довгождані хвилини! Уже і з-під її пальців дзенькають у лункий цебер пружні струмені.
Здоїть, вийде на сонечко і аж очі заплющить — гарно! Гарно жити на світі! Але...
Але все це — тільки на хвилинку: вона — не доярка. Зараз їй знову треба повертатися до свого телятника.
Ну й що? Хіба їй там уже стало недобре?
Ні, працювати телятницею їй подобається. Але...
Ну вже й лихо з оцим "але"! Глибоко-глибоко, десь аж там, у самісінькім серці, затаєно від усіх, живе воно і живе, не гасне. То розгортається у справжню жагу, і тоді дівчина просто-таки не знаходить собі місця, то примерхає до ледь помітного вогника. Коли ж засвітився він?
Десь аж із самого початку жевріє, та вперше сяйнув, запалахкотів — отам, уночі, під тополею, під комунарською тополею...
Подивилася на годинничок — ще встигне заскочити до контори.
Ось вони, двері кабінету. Вкотре вона вже сюди йде, а рішуче поговорити, поставити категоричну вимогу все якось не вистачає духу. Просить, а їй відмовляють, просить — відмовляють. І все одно вона піде. Знову піде...
— Можна?
— Заходь-заходь... З чим прийшла? Якщо у доярки проситися, то ми з тобою уже про це балакали.
Мовчки кивнула, опустила очі.
— Слухай, дівчино, — голова аж устав. — Не розумію я тебе й квит! Ну чим, чим тобі погано зараз? Сама ж просилася? Просилася. Що ти за людина... Все тобі треба чогось і треба... Працюєш добре, на правлінні ми тебе відмічаємо, в районі на нарадах перший секретар завжди про тебе згадує, у приклад тебе ставить. Мало тобі цього?! Ну чого, чого ти ще хочеш?!
Глянула спідлоба, нахмурилася і, знову опустивши очі, проказала тихо, ледь чутно:
— Багато чого...
Так і пішла — знову ні з чим.
Весь день працювала, а подумки все говорила і говорила з головою. Переконувала його, доводила: їй треба, їй просто необхідно стати дояркою. Телятницею їй подобається працювати, але ж вона може більше, набагато більше зробити...
Ні, вона таки ще не раз поговорить з головою і поставить нарешті питання руба.
Вийшла з телятника — поночі. Надворі вже холодніє. Осінь... Уже осінь. За роботою не помітила, як і літо минуло. Роботи — море: уже в неї не двадцять п'ять теляток, як було на початку року, а сімдесят чотири.
Осінь. А вітер уже сніжком пахне. Ще день минув, ще один вечір...
Сніжок, сніжок за вікнами... Та й ранній він цього року. Від першого снігу завжди у Варі святково на душі, а от сьогодні — не лише від нього. Сьогодні — оце тільки-тільки — зважилася-таки на рішучу, вирішальну розмову. Ні, вона вже не пішла до голови, говорила із зоотехніком.
Розмова була коротка, дуже коротка: не переведете в доярки — розрахуюся зовсім. Зоотехнік спершу і слухати не хотіла, довго пояснювала, що вона, Варя Савельєва, природжена телятниця, що у неї неабиякий талант саме до цієї роботи. Багато говорила. Варя слухала уважно. Та, вислухавши, повторила те ж саме, чим і почала розмову: не переведете — зовсім піду.
І зоотехнік здалася, пообіцяла умовити голову і перевести.
Пішла кожна у своїх справах, зоотехнік — до контори, Варя — в телятник. Дивно, спокійно і навіть радісно було на душі — ні, Варя не дуже вірила, що зоотехніку вдасться умовити голову, не чекала легкої перемоги, то уже врешті не так важливо — рано чи пізно, а все одно голова згодиться; важливо було інше — сама Варя уже вирішила, зважилася: або—або. І ніяких доріг назад. От так.
Увечері до телятника зазирнула зоотехнік:
— Ну, все. Вітаю з новою посадою. Буде у тебе, красуне, аж дванадцять корів. Справишся?
Варя нічого не відповіла.
ПІСНЯ П'ЯТА
1
І знову покотилися дні за днями. Третій рік минає, а Варі здається, наче усе життя ходить і ходить на вранішнє, денне та вечірнє доїння.
Дванадцять корів дали їй одразу: чотири в одної доярки взяли, чотири в другої та ще й чотирьох нетелів привели. Прийде додому — і одразу спати. Вставати рано... Влітку нічого, іде разом із сонечком, а взимку — темно, глухо...
Важко було? І важко, і водночас легко — уперше в житті відчула: оце вже вона і на своєму місці.