І тепер кожний, ніби зрадівши, поспішав переговорити у своїх дрібних буденних справах.
На жаль, однак, і цю приємну довільність було швидко порушено, бо з їдальні покликали до вечері. Обоє господарів зосереджено й заклопотано порядкували, розміщаючи гостей за столом. Але гості збились попри стінах і чекали, не зважуючись сідати першими. Господар оглянув усіх і жартома розвів руками. По обличчю йому пробігла лукава посмішка, і він, раптом спинившись на Горошкові, що стояв похмуро ліворуч від нього, глузливо скривився і, раптом схопивши мідного підноса з-під самовара, тричі подзвонив у нього і врочисто оповістив:
— Ласкаве товариство! Чергове засідання білої ложі бурякового пуп'янка й вівсяниці оголошується відчиненим! Просимо всіх зайняти місця.
І далі тепліш звернувся до Савлутинського:
— Ну, прошу вас. Починайте, голубе мій!
Професор ґречно вклонився й сів до столу. Слідом за ним посунули й інші. Професор уважно й трохи звисока дивився, як усі сідали, і десь у кутках пухлих губ ледве помітно крилась йому посмішка. Але його перебила Ганна Іванівна, що підійшла до нього з Тосею під руку й сказала:
— А вам дозволите даму?
— Прошу! Дуже радий! Сідайте, будь ласка.
І він велично встав і підсунув стільця. Тося, почервонівши, щось промурмотіла в подяку, але, сівши поруч, поглянула на нього великими блискуче-синіми очима, що, не криючись, зазирали йому, здавалось, у саме серце, сяючи великим щасливим захопленням.
— Ну, це чудесно,— сказав про4Ьесор, уважно оглядаючи свою сусідку і почуваючи, як вона під його зором раптом пройнялась нестримним нервовим тремтінням. Однак вона швидко пересилила себе до такої міри, що спромоглася сказати:
— Бачите! Нас ніби сама доля зводить бути поруч. Професор гостро й спостережливо спинився на ній.
— Особливо коли ми самі тої долі шукаємо.
Тося кинула на нього тривожно-зляканий погляд і збентежено відповіла:
— Ну, що ви. Отакої!
І затихла, бо вже на чільнім місці за столом господар вистукував виделкою й закликав гостей до страви. Тося відчула, як над її вухом сусіда похилився й спокусливо, по-мефістсфелівському, тепло й інтимно запитував:
— Ви що більш уважаєте: портвейн чи мадеру? На мою думку, вам, як дівчині ще молодій і нічим не зіпсутій, личить більше мадера. Солідні дами — ті можуть починати й з портвейну. Я гадаю, що вам можна налити?
Тося не сперечалась, але й не давала згоди; проте професор і не питав тої згоди, а мовчки й упевнено налив у келих. Тим часом господар з чільного місця викрикував:
— Ласкаве товариство! Щоб добрі боги почули нас і були уважні до наших благань, випиймо життєдайного цього нектару! Нехай щасливі будуть наші воли й корови, нехай родитиме в нас на ланах, і в садах, і на городах! Нехай же наш рід множиться й панує на землі!
Його тоста підхопили численними вигуками, чарки задзвеніли, пішов тихий, урочисто-стриманий гомін за столом. Всі взялися до страви. Але незабаром господар знову задзвонив у тарілку й проголосив:
— Товариство! Я бачу, що на наших ланах дуже сухо. Це нікуди не годиться — треба їх зросити. Ваше слово, товаришу професоре! — звернувся він до Савлутинського. Той захитав головою, але гості дружно й шумливо пристали. Професор велично звівся.
— Ну, скажіть, будь ласка, що це господар чинить над нами таке насильство? Я просив би вас протестувати проти такого насильства й зазіхання на нашу волю й незалежність.
Гості шумливо закричали:
— Просимо! Просимо говорити!
Професор зачекав, доки всі вгамувались, і почав знову:
— Але коли говорити тоста, я б запропонував, товариство, випити за культурне відродження, за виявлення тої, кажучи мовою селекціонера, виявлення тої стандартної етнічної лінії, що ще безперечно збереглась у нашого народу, це значить, відважності, благородства, ясності світогляду.
Директор тільки лукаво покрутив головою й посміхнувся собі в бороду, але гості підхопили тоста гучним ревом. Професор сів і, повернувшись до своєї сусідки, турботливо поспитав:
— Ну, а ви чому ж не п'єте? Я думаю, що вам конче потрібно випити!
І він рішуче цокнувся і, взявши келишка, подав його в руки Тосі. Та взяла келишка і, слухняно дивлячись великими здивованими очима, тихо поспитала:
— А чому ж мені саме?
— Бо ви жінка. І ви мусите родити отаких відважних прекрасних синів і дочок.
— Отакої. А як я не можу?
— Мусите!
Тося захлиснулась вином і закашлялась. Але, заспокоївшись, вона глумливо поглянула на професора й грубо поспитала:
— Ви часом не з духовних?
— А що вас так цікавить?
— Ви так багато любите говорити. Мовби ви який місіонер,— сказала вона грубувато й чмихнула від сміху. Але професор тільки насупився й уїдливо зауважив:
— Але ви, мені здається, нічого не мали б проти, щоб записатись у дияконіси до такого місіонера.
Тося тепер зважилась однак підхопити той удар і одверто розсміялась:
— Ой, який же ви самовпевнений. Так, мабуть, у всьому?
— Це зовсім не погано. Це теж наша властивість, коли хочете.
Однак Тося насмішкувато зміряла його очима і додала:
— Не думаю, щоб увесь люд наш був ото такий.
— А розуміється. Уперті, здібні й відважні. Тільки це в нас занехаяно довголіттям нашого рабства.
Тося тільки знизала плечима. А тим часом з другого бок> стола трохи скісно тепер сюди перехилявся Горошко й крізі гомін гостей викрикнув:
— А все-таки, як це ви можете відродити якусь вдач> в людини?
— Ну, що ж, товаришу, коли біологи засобом селекції удовжують та поліпшують властивості тварин чи рослин, тс чому народ не може в собі розвинути властивості в моральних та розумових?
— Діло таке, а як, як конкретно це зробити? Га? — кричав Горошко.
— Що значить конкретно? По-моєму, в народу повинна бути насамперед воля до культурного життя.
На який час розмова за столом стихла, і гості мимоволі заслухались, а коли професор стих, знову роздратовано вихопився культурник і, протерши свої окуляри, закричав:
— Товаришу! Це ж схема! Це страшна схема! Розумієте? Як це так можна, отак штучно розписавши на підставі абсолютно ненауковій,— говорити про запровадження цього в життя?! Це страшно абстрактно! І зовсім не життєва справа!
Професор поглянув на нього зневажливо і сказав поволі:
— Товаришу! Ви просто не знаєте історії культури!
— Що значить не знаю?
— Ну, розуміється, може, ви там якогось Ліперта й читали, але це нічого не дає. Я розумію, що ви не зазирали, якими глибокими повноводними й таємниче-прекрасними шляхами йшов культурний процес серед люду і як ми мало знаємо про нього. Але нам відомо, що певне мужнє зусилля народів, захоплення якоюсь сильною ідеєю, певне вольове зусилля родило великі події.
— Це надто загальні місця.
— Можу вам навести й конкретні. Хочете?
— Товариство, без суперечок! — прокричав господар, проте його не слухались.
— А мені страшенно подобається,— сказала, лагідно сміючись, Орися, що сиділа напроти професора поруч з Гамалі-єм.— Це, виходить, виводити нових людей, як, скажемо, породистих поросят,— так же виходить?
Орися голосно засміялась, але професор цілком серйозно прийняв її слова.
— А що ж ви думаєте, люд так і далі буде розмножатись? Дурниці. Чому, властиво, ми мусимо розводити породисті рослини, тварини і нехаяти справу з розмноженням роду людського? Нехай собі й далі розмножуються усякі, вибачте, луїтики, дегенерати, йолопи... Дурниці! Можливостей на землі не так багато, і людським матеріалом нема чого розкидатись!
— Та що ж то ви — насильно й механічно будете парувати? — поспитала Орися й ніяково опустила вії. Вона тепер розхвилювалась, і щоки їй почервоніли, а тонка лінія окреслювала обличчя незвичайно м'яко і красиво, і професор мимоволі замилувався з неї. Тим-то на її запитання він вражено відповів:
— Навіщо механічний добір, скажіть, будь ласка! Нічого цього не треба. Треба тільки свідомості й добровільності. Людина мусить спізнати в собі етнічні основи і потім свідомо шукати собі відповідної пари. Ось де має коріння Сократове й Сковородные: "Пізнай самого себе". Розумієте?
— Ну, я з вами не згодна,— жартома заперечила Орися.— Це, значить, я закохаюсь у когось, а потім вийде, що в нас не однакова етнічна природа, і не можеш брати шлюбу. Ні, ні, та ж ваша теорія не годиться. Я цілком серйозно...
— Заждіть, заждіть, будь ласка! — м'яко обізвався професор.— А припустім, ми от з вами маємо споріднену етнічну природу? Значить, ми мусимо з вами побратись.
— А як я не хочу? —капризно заявила Орися.
— Що значить не хочете? Мусите, коли ваша ласка! Втім, Орися, густо зашарівшись і сміючись, кокетливо
хитала головою:
— Ой, горенько! А як я все-таки не хочу? Що ви зробите? Справді ж бо?
— То ми вас видамо за нього,— раптом устряв Сахно-вич.— Авжеж, перший взірець селекційної людини виведе наша станція.
Дівчата обоє зайшлися голосним сміхом, тоді як директор тільки посміхнувся собі в бороду.
Орися вдячно й тепло поглянула так, як і завжди дивилась, коли він якось просто і ніби байдуже розв'язував найскладніші селекційні проблеми.
Але Сахнович уже встав і, цокаючи виделкою, знову попросив уваги: до столу саме подавали смажених качат з червоною капустою й яблуками; гості мимоволі прислухались.
— Я п'ю,— сказав він,— за виявлення в нас мужньої й прекрасної основи, п'ю за те, щоб перші спроби нового розмноження цих нових еліт було впроваджено на нашій селекційній станції!
Спочатку на обличчях гостей застигло втомне напруження, але тепер воно вмить розірвалось у гучний розгонистий регіт. Десь завзято й відважно цокали шклянки, полився гомін, нестримний, як молоде піняве пиво, що раптом вискочило з пляшки. Ледве чи могла б придумати кращу приправу до качки Ганна Іванівна. Але найщиріше сміялася Тося. Вона навмисне двічі цокнулася з професором, а відчувши, що її десь обійдено увагою, підкреслено крізь сміх сказала:
— Я теж вітаю... і бажаю... якнайбільш еліт вам.
Але професор повернувся до директора й, велично повівши рукою, зауважив:
— Я протестую, Михаиле Ісайовичу! Ви повернули мої думки зовсім не в той бік. Тут мене далеко не так зрозуміли, і зрозуміли погано. Товаришка ось хоче від мене мати якісь еліти. А коли я не згоден?
Тося вся зашарілась і кинула гнівний погляд, але стрималась і приснула соромливим сміхом:
— Ну, ну. Заждіть. Колись закаєтесь.
Сахнович подивився на нього лагідно й добродушно і, взявши за руку, сказав:
— Вікторе Петровичу! Я ж вас люблю, як відважну, дотепну й талановиту людину.