Чому? Тому, що воно не таке примітне. Стіну швидше обмацаєш. Швидше різноманітні фарби вбачиш. А повітря не таке позначне, одначе міцніше заліза й каменю. А потрібне настільки, що й дихнути без нього годі. От ми в дрібницях помиляємося: і найслабшу речовину за дійсне пошановуємо. Чому? Тому що стіна грубша і для наших очей густіше бовваніє, як уже мовлено, а повітря притаємнене, і здається, що в ньому жодної сили немає, хоч воно кораблі гонить і моря зрушує, дерева ламає, гори крушить, скрізь проникає і все з'їдає, саме цілим залишаючись. Бачиш, що природа не така, як ти мислиш. У ній те сильніше, що непоказніше. А коли щось настільки заслонене, що його ніякими чуттями не торкнеш, у тому найбільша прихована сила . І коли ми в повітря майже відмовляємося вірити і маємо його за ніщо, начебто в природі його не існує, хоч воно шумить, гримить, тріщить і цим дає знати про буття своє, тоді як ми можемо пошановувати те, що зовсім очищене від будь-якої речової оболони, приховне від усіх наших чуттів, звільнене від усякого шуму, грюку та змін і блаженно пробуває у вічнім спокою та спокійній вічності. Зіпсувавши напочатку око розуму нашого, ми ніяк не можемо увійти в те, що одне найбільш варте нашого пошанування і любові навік-віки. Збудися ж нині думкою своєю! І коли подув на твоє серце Дух Божий, то ти маєш побачити те, чого від народження не бачив. Ти бачив досі саму лише стіну, що бовваніє зовнішнім своїм. Тепер зведи очі свої, коли вони осяяні духом істини, і поглянь на неї. Ти бачив одну тільки тьму. Тепер уже бачиш світло. Все тепер по двоє бачиш: дві води, дві землі. І все живе зараз у тобі, розділене на дві частини. Але хто тобі розділив? Бог. Розділив він тобі все надвоє, щоб ти не змішував пітьми зі світлом, брехні із правдою. Але оскільки ти нічого не бачив, окрім однієї брехні, начебто стіни, що закриває істину, для того він створив тобі небо нове, нову землю. Тільки він творить дивну істину. Коли побачив ти новим та істинним оком Бога, тоді ти в нім усе, як у джерелі, як у дзеркалі, побачив те, що завжди в ньому було, а ти ніколи не бачив. І що є найдавніше, те для тебе, нового глядача, нове є, бо тобі на серце не сходило. А тепер ніби все наново зроблено, тому що воно тобою раніше ніколи не бачене, а тільки чуване. Отже, ти тепер бачиш двоє — старе і нове, явне і таємне. Але озирнися на самого себе. Як ти раніше бачив себе?
Клеопа. Я бачив (признаюся) одну явну частину в собі, а про таємну ніколи не думав. А коли б згадав хтось, як то часто й бувало, про таємну, то мені дивно було б шанувати те, чого нема, за буття та істину. Я, наприклад, бачив у себе руки, але мені й на думку не спадало, що в цих руках сховано інші руки.
Друг. Так, ти бачив у собі одну землю й порох. І ти досі був на землі земля та попіл. Коротко сказавши, тебе не було на світі, тому що земля, порох, тінь та нікчемна порожнеча — все те одне.
Лука. Адже ти із Єремії доказав, що людиною є не зовнішній образ, але серце її. Як же Клеопи не було на світі? Адже Клеопине серце завжди було при ньому й тепер є?
Друг. Стривай! Стривай! Як ти швидко забув — двоє, двоє! Є тіло земляне, а є духовне, сокровенне, таємне, вічне. То чому не бути двом серцям? Бачив ти й любив боввана та ідола в тілі своїм, а не істинне тіло, сокровенне у Христі. Ти любив сам себе, тобто пороховій, а не сокровенну Божу істину в собі, якої ти ніколи не бачив і не вважав її за буття. А оскільки не міг промацати, то й не вірив їй. А коли тілові твоєму хворіти випало, ти відразу ж у відчай упав. То що це таке? Чи не старий ти Адам, тобто старий міх із ветхим серцем? Сама ти тінь, порожнеча і ніщо з таким своїм серцем, як тіло твоє. Земля в землю пішла, смерть до смерті, а порожнеча люба порожнечі. Душа худа і голодна, попіл, не хліб істинний їсть і пиття своє із плачем поза раєм розчиняє. Слухай, що про таких до Ісаї говорить Бог: "О Ісає, знай, що попелом є серце їхнє. І зваблюються, і жоден не може душі своєї збавити...". "Пом'яни це, Якове та Ізраїлю, що раб мій ти є..." "Це-бо забрав, як хмару, беззаконня твої і, як сутінь, гріхи твої. Повернися до мене — і збавлю тебе..." Один старовинний живописець зобразив на стіні якісь ягоди настільки реально, що голодні пташки, які мають з природи швидкий зір, билися об стіну, вважаючи ягоди за справжні. Ось чому такі серце ковтають і насититися не можуть! Покажи мені хоч одного з таких любопрахів, який має задоволення в душі своїй. Любов до тіні є матір голоду, а цього отця дочка — смерть. Який же рух таких сердець? На те тільки й рухаються, щоб непокоїтися. Чи бачив ти по великих садах великі, круглі, на зразок альтанок, пташині клітки?
Лука. Доводилося бачити в царських садах.
Друг. Вони залізними сітками обтягнені. Безліч пташок — чижів, щиглів — безперервно в середині їхній колотиться, з одного боку в другий б'ються, але ніде пролетіти не можуть. Ось точне зображення сердець, про які ти вище розповідав, що вони в різні боки, як блискавка, мечуться, мечуться і мучаться, зачинені в стінах. Чи є що таке вузьке і тісне, як видимість? Через це називаються "рів". Що за діло, здається, пролетіти крізь стіни на волю духу? Але як же нам знову вилетіти туди, чого за бутнє не вважаємо? Адже ми давно, з самого дитинства напоєні цим лукавим духом, засіяні цим зміїним сім'ям, зайняті вселеною в серце єхидною, щоб саму лише грубу видимість, останню п'яту, зовнішню тьму любити, гонитися [за нею], насолоджуватися завжди в усьому. Чи так? Так! Завжди в усьому... Ах! Де ти, мечу Єреміїн, що спустошує землю? Мечу Павлів? Мечу Фінеесів?..25 Заблукали ми в землю, обійнялися з нею. Але хто нас збавить од неї? Чи вилетить, як птиця, серце наше із сіток ії? Ах, не вилетить, тому, що серцем її наше серце зробилося. А коли вже серце наше, голова наша і ми в неї перетворилися, то яка надія в попелі? Чи може порох, що в гробі лежить, устати, і сісти, і признати, що ще й невидимість є, є іще й дух? Не може... Чому? Не може встати і стати перед Господом. Чому ж? Тому, що цей порох не може прийняти в себе цього сімені. Якого? Щоб вірити, що є над те ще й те, чого не можемо обмацати та аршином виміряти... О сім'я благословенне! Початок спасіння нашого. Можемо тебе й прийняти, але будеш у нас безплідне. Чому? Тому, що зовнішність любимо. Ми до неї звикли. І не допустимо до того, щоб могла згнити на зерні вся зовнішня видимість, а залишилася б сила в ньому одна невидима, якій звіритися не можемо. А без цього новий плід ніяк не може бути... Так нас заправили наші вчителі. "Ось я їх полином нагодую і водою отруйною їх напою, бо від єрусалимських пророків безбожність пішла для всієї землі" (Єремія, 23)26.
РОЗМОВА 5-ТА ПРО ТЕ САМЕ: ЗНАЙ СЕБЕ
Особи ті самі.
Філон. Звідсіля, гадаю, старовинна приказка: "Такий дурний, що до двох порахувати не вміє". Але ми і досі одне тільки в усьому світі порахували тому, що нічого іншого в ньому не бачили.
Клеопа. Чи не ліпше б тобі сказати, що нам сама тінь була видна. Нічого нам не було видно. Ми хапали на воді одну лише порожню тінь. А тепер схожі на жителя глибокої Норвегії, який після шестимісячного зимового мороку бачить ранок, що ледь-ледь розвиднюється, і все живе, що починає трохи бовваніти.
Друг. Коли не будете заплющувати та відвертати очей, тоді побачите все живе освітлене. Не будете подібні до крота, що в землю залюбився. А так лише ненароком прорився на повітря — ах! — яке воно йому бридке! Припіднімайте очі й приноровлюйте їх дивитися на того, котрий каже: "Я світло для світу"27.
Усе, що ми досі бачили, що воно таке? Земля, плоть, пісок, полин, жовч, смерть, тьма, злість, пекло... Тепер починає світати ранок воскресіння. Перестаємо бачити те, що бачили, вважаючи всю видимість за ніщо, а зупинивши очі на тому, що було від нас заслонено, а тому і зневажено. Ми досі безплотної невидимості не вважали за потрібне ставити число істотності і гадали, що вона мрія та пустош. Але тепер у нас навпаки, видимість є травою, улесливістю, мрією і квітом, що зникає, а вічна невидимість є її головою, силою, камінням основи і щастям нашим. Послухаймо, що говорить до нас нова та істинна людина і що обіцяє: "І дам тобі, — каже, — скарби, що в темряві, та багатства заховані, щоб пізнав ти, що я — то Господь, який кличе тебе за йменням твоїм. Бог Ізраїлів"28. Тепер міркуйте: чи подобається вам перехід, чи будете, як раніше, у видимій землі вашій, чи очистите серце ваше для прийняття нового духу? Хто старе серце відкинув, той став новою людиною. Горе серцям затверділим...
Лука. Через те зм'якшити серце і сокрушити важко. Закореніла гадка схожа на дитя, що виросло у велетня. Важко, зрештою, боротися.
Друг. Але що нам забороняє в цьому житті міркувати й розмовляти, а вжити для цього хоч би вільний час? Новий дух може раптом, як блискавка, облискотіти серце. 600 тисяч покликано було піти пішки в обітовану землю, але чому тільки двоє в неї увійшли?
Лука. Таки двоє. Син Науїн та Халеб29.
Друг. Ось чому! Тьху! Як може то бути, чого бачити годі? Ось яка пустош! "Для чого, — заговорили невдоволено, — вводить нас Господь у землю цю, щоб упасти в брані?" Тому, коли руки й ноги згубити, то що в нас буде? Не хочемо ми цього. Де це водиться, щоб те було, та ще й сильне, чого не бачиш?.. Дай нам повернутись у нашу стару землю. Не подобається нам той, котрий у пустош виводить... Чи чуєте ви думки цих старовірців? Ось шістсот тисяч дурнів! Уявіть собі ветхі каді, наповнені поганим квасом. Чи можна цим скотам щось умовити? На їхню гадку, годі Господу мати своє буття, коли він захоче чистий бути від усілякої видимості. Коли того нема, чого не бачать, так і Бога давно не стало? Вода суперечна! Сім'я зміїне! Серце невірне! Рада лукава! Чи не це є не сповідуватися Богові і не визнавати імені його? Не таке було в серці сім'я тих двох щасливих спадкоємців. "І дав Господь Халеву кріпость. І навіть до старості пробув у нього, [щоб] знайти йому на висоту землі. І сім’я його отримав у спадок, щоб бачили всі сини Ізраїлеві: добро ходить услід Господа30. "І всі, хто зневажає мене, не побачать його, — каже Господь. — Але раб мій Халев за те, що з ним був дух інший, і він виконував накази мої, то я введу його до того краю, куди він увійшов був, і потомство його оволодіє ним"31.
Клеопа.