Кіт не бачив ще такого —
І будинки, й дерева —
Все кудись іде від нього.
На полицю кіт заліз —
Там приємно, м'яко, сухо —
І заснув під стук коліс...
Втім беруть його за вухо!
Це з'явився провідник.
— Де квиток? — Квитка не маю.
— Як же ти сюди проник,
Неотесаний гультяю?
Кіт мовчить, а той на зло
Причепився, як оскома.
— Ти куди? — Та я в село!
— А! В село? Так ти вже дома!
І жбурляє він кота
Крізь вікно посеред поля,
Просто в золоті жита,
В тихе степове роздолля.
Кіт не вдарився, та лиш
Трохи походив у житі,
Перед ним з'явилась миш,
Мабуть, щонайбільша в світі.
Kiт Мартин знепритомнів
Від огиди і від жаху.
Він пролежав кілька днів
Біля степового шляху.
Вставши, кіт побрів туди,
Де — почув — співали півні.
До села чи слободи
Йшов, як люди йдуть мандрівні.
Він здаля уздрів село,
Стайні, трактори, солому...
Ну, а що там з ним було,
Ми розкажемо потому.