В бур'янах

Степан Васильченко

Сторінка 3 з 9

Хтось дуже томлений за тиждень раз по раз хропе й кидається. Винувато озирається: "Ото, господи". Вікна й двері поодчинені, і знадвору чути веселий гомін на уличці. Тяжка й гірка була та панська неволя, та не тільки ж те й робити людям, що плакати та журитись. Часом і співають, і жартують, і потанцюють, а надто молодь. Бо то треба було б умерти, щоб усе тужити, а народу — сила, не вмирати ж усім. Чути у вікно — на улиці регіт, раз за разом поривами. Дедалі дужче.

— Це, мабуть, притисся Перебендя з кобзою, піти послухати, що там вигадує старий дурень.

Кидає набік мінею, виходить із хати, за ним, як курчата за маткою, чередою гості. Посеред майдану — гурт людей, старі, діти, молодь, обступили кругом старця — то німа тиша, то шалений регіт. Ближче — чути тихий глухий старечий голос сипав якісь немічні жарти. Ще ближче — чути тихий веселий шум струн на кобзі, як живий вітер. Додає словами, аж гуцається:

Ой дівчина-горлиця

До козака горнеться,

А козак, як орел,

Як побачив, так і вмер.

Кінчив, витирає піт полою.

— Бач, старе луб'я, якої затинає! А вмирать! — хтось із старших в жарт докоряє старого. Винувато старий осміхнувся, пригнув ухо до поводиря, щось питає сліпий. Певно, які зібралися люди. Одкашлявся старий. Поважно нахмурив брови, по-новому зашуміли струни... Залунав зміцнілий голос. Урочисто, як святе письмо:

Ой, тисяча сімсот дев'яносто першого року

Прийшов указ од цариці Катерини

З Петербурга-города...

Всі старі обличчя розцвіли, очі засяяли. Перезирались, смутно хитали головами — багато з старшого віку людей добре ще пам'ятали, як руйнувала Катерина ту волю козачу. Запорозьку преславну Січ.

Мимохіть піднімались шапки на головах вгору і по-вовчому загорались очі. Зразу одчувалось, що тут під кріпацькими ланцюгами буяє сила — велика, могуча, що її не задушиш, що тільки стряхнеться вона, то розірве ті ланцюги, як нитку, а те горде панство рознесе, розвіє, як порох. Це ж люду, це ж миру, як моря, а панів тих — жменя. Як встане, як вигне спину... Та що й казати... Тільки зараз — цить...

Між старими тута ж вертяться діти, намагаючись угадати, чого це старі так затурбовані. Мало що розумів і малий Тарас Шевченко з того, що співав кобзар, проте і в нього ворушилось у грудях щось гаряче і завмирало чогось маленьке серце.

Вирядили кобзаря, погомоніли, почали розіходитися. Вертається до своєї хати і дід Іван з своїми гостями. Сідає, зітхнувши, за стіл дочитувати пекельні муки святої Варвари, Євстафія Плакиди. Цікаве життя, аж дух захоплювало. Тільки не ті вже думки в слухачів — видно по гарячих очах. Ще цікавіше. Сидять, як у якомусь сні. Хтось мимохіть перебиває читання.

— Що правда, то правда — мучили й тоді добре, тільки усе ж, мабуть, на палі не садовили.

— Не додумались, — одкашлянувшись, додав, мов прокидаючись од сну, хтось другий і засміявся.

— Або, кажуть, пекло! — раптом, одсунувши убік книжку, міняє тон сам читач. Святобливий вираз — як вітром здуло з його обличчя. Мов і не він.

Не на тім світі, на цім розвели його пани над нашими душами. Пан — гірше чорта, той не видумає на людину такої муки, як пан. Ну, вже як і їх попадуть у руки — не помилують. Народ терпить, а як терпець увірветься — хай тоді не просять — не помилують.

Раптом слухачі мов ожили, очі в усіх заграли. Один за другим:

— Діду Іване, а розкажіть про Коліївщину!

— Еге, про Залізняка та Гонту!

— Про гайдамаків, ви ж, кажуть, теж були в гайдамаках.

Дід замріяно:

— Еге ж! Гайдамаки! То були люди! — одсунувся далі од книжки, тряхнув чубом. Каже:

Хвалилися гайдамаки,

На Умань ідучи, —

Будем драти, пани-брати,

З китайки онучі...

І святе письмо лежить забуте, дід починає розповідати про ті часи, коли гайдамаки панів різали та палили, як ножі святили, як вирізували Умань. Слухали сусіди, німіли од жаху, чуб здіймався вгору.

А то чиї там оченята горять у кутку на припічку, як іскри? І не дише.

— Тарасику, і ти тута? Іди, сину, надвір гуляти, чого ти між старих затесався? Тобі ще рано таке слухати.

Тарас крутить головою: "Не хочу!"

Дід:

— Хай слухає, виросте — своїм розкаже дітям та онукам.

І не виходить до самого вечора. А вночі не спить, ворочається.

Мати:

— Чого не спиш, Тарасе?

— Мамо, гляньте: ніби щось горить у панських будинках?

Мати злякано до вікна:

— Де? Вигадуєш, нічого там не горить. То місяць... що це тобі в голову зайшло? Спи!

Перегодя знову:

— Мамо, а де тепер живуть гайдамаки?

— Які там гайдамаки? Наслухався, що старі говорять, а тоді щось йому увижається, не спить! Це, мабуть, ходив сьогодні до діда? Еге ж — ходив?

— До діда...

— Я ж так і знала. То ж дід теє розказує, що давно колись було, не тепер. Тепер гайдамаків уже немає. Половили та повбивали. Спи.

А на ранок в хлопця з насоняшничини рушниця за плечима, в руках загнута з лозини шабля. Ходить у бур'яні, рубає панам мечем голови з плечей. Підійде до коров'яка: "Ти пан Дашкевич?", — "Я! Прости! Не буду!" Летить голова з пліч. До другого: "Ти пан Висоцький?.." — летить голова. Стоїть будяк, чорний, аж світ отьмарює. "А це буде їх цар". До нього: "Проси! Не хочеш?" — і царева злетіла з пліч голова, як галка. Біжить Оксана, умита, чепурненька.

— Тарасе, що, ти робиш?

— Який я Тарас? Я — гайдамака!

— Що ж ти тут робиш?

— Не заважай! Бач — панам голови рубаю.

— І я! І я!

— Ну, добре, хай і ти будеш гайдамачка. На рушницю, стріляй. — Бере, цілиться в будяк.

— Бу-бух!

— Трах! бах! рубай! бий!

В бур'яні закипіла війна — тихий відгук далекої гайдамаччини.

— Оксаночко, я розкажу тобі казку.

* * *

Звенигородщина — співучий куток України, в ньому Кирилівка не останнє в цьому село. Тарас Шевченко ще змалку купався у тих віршах невідомих поетів, що звуть їх народними піснями. Батько сам чумакував, часто про того чумака, що занедужав у дорозі (співав), тітка — про сербина, що намовив дурну дівку отруїти брата. Обіщався сватать, а як отруїла, заспівав їй іншої:

Як же тепер сватать,

Що ти тепер гірше ката, —

Що ти тепер гірше ката, —

Отруїла свого брата...

Сестра Катря — на городі од початку до краю виспівує легенду про брата та сестру, що звінчалися, не впізнавши одне одного, потім виросли цвітами:

Підем, сестро, горами,

Розвіємось цвітами.

Ой ти зійдеш — синій цвіт,

А я зійду — жовтий цвіт...

Будуть люди цвіти рвать,

Будуть з нас гріхи знімать.

Прийде вечір — всі улиці в селі аж гудуть піснями: на одній — про ту Марусю, що з-за моря зілля бажала, на другій — про те, як підмовляють козаки з собою дівку, десь ще на одному — не то співають, не то вичитують тягучим голосом — сім загадок. Ранком вийдеш за село. Там, вибираючи коноплі, бабуся шамкає беззубим ротом баладу про лиху свекруху, що закляла невістку, і та стала тополею:

Не вибрала льону, не пішла додому,

У чистому полі заночувала.

До білого світу тополею стала...

Там чабан на горі про своє бурлацьке життя вигукує на весь степ:

Та нема гірш нікому,

Як бурлаці молодому.

А почнуть грати в селі весілля — ціле море пісень. Сумних і веселих, до танку — всяких... Ще до ладу говорити не навчившись, Тарас уже підспівував старшим, а було йому років вісім-дев'ять — з дівчатами на колодках витягував, якої не почнуть.

А часом коло воріт заведуть з Катрею, — обоє голосні — луна на все село іде:

Іще сонце не заходило,

Наступила темнота...

Ішов якось дяк од титаря, косоокий, величенний, старі люди казали — на запорожця скидається, спинився, слухає:

— Що воно ото за підголоска виводить, не розбереш — хлопець чи дівчина? — питає людей, що сидять на призьбі.

— То так виводить мій Тарас, — обізвався Григор Шевченко, що сидів у гурті. — Малий, ще оченашу не знає, а до пісень, як старий.

— Добрий співака вийшов би. Хоч би й до архирейського хору, — гомонить до людей дяк. — Треба вже, щоб до школи посилали хлопця, а не на улицю.

— Та це ж думка на цю зиму прохати вас, пане дяче... Він уже охотиться до книжки і до школи. Другі діти не хочуть, плачуть, а він уже набрид мені, щоб одвів у школу.

— А скільки йому на роки?

— Уже дев'ятий.

— Ого! Пора. Вже давно слід було посилати.

* * *

А восени сидить Тарас за граматкою між школярами в дяковій хаті, ляскає указкою то одного, то другого, коли одвернеться дяк. Лобатий, чуб білий, як пшениця, кучмою, лице смагляве, вилискує, як чобіт, а очі ясні та сині, як на росі льон. В школі тільки його й чути. Стрінувся якось на хрестинах із дяком Тарасів батько. — А як там, пане дяче, мій Тарас?

— І не приведи господи, що за гайдамака росте. Часинки не посидить тихо. Уже йому й достається од мене — не помагає. Нащо краще: кладу під різки, а він просить: звеліть придержати мене, а то, їй-богу, не влежу.

— Та він у нас і не такий уже розбіяка, як його уславили: як до нього добре — він удвічі добрий. Тонкослізний — що жалісне почує, зараз плакать. Ну й упертий, нема чого ховати, як стане коли на своєму, як тур. Ну, а як йому грамота, пане дяче?

— Грамота йому — в руку. Пам'ять добра. Коли б смирніший — кращого б і не треба.

— Та й я так гадаю, що грамоту він поборе: грамота ведеться в нашому роду. Що з нього буде, пане дяче?

— А що ж із нього буде: попа не вийде, а паламар вийде добрий. Щось вийде, а що — буде видно колись. Побачимо, який він буде в письмі.

* * *

Нудна була наука в тодішніх школах, нудна і тяжка, учили з-під різок, по церковних книжках, старим, довгим способом: буки-аз-ба. Проте малий Шевченко брався і до цієї науки охоче. Він одчував інстинктом, що за цією дяківською безтолковою школою десь далі ховається справжня наука — ясна, радісна... і цей чарівний світ, мов магнетом, тягнув до себе крізь убогі грати дяківської школи. Цікавіша для учнів ставала наука, коли після часословця і псалтиря в школі починали учити "скоропису" — писанню. "У сусіда хата біла", — напише дяк на таблиці, — переписуй! Було чисте свято. Для школяра Шевченка після довгої і нудної церковщини це була справжня утіха. Папір був тоді дорогий, а кріпаки бідні, отже, грамотіям залишались для науки стіни, ворота, двері для шкільного писання.

Одного разу, прибираючи дякову "світлицю", Тарас набачив у дяка грубий зшиток синього паперу. Ще раніш хлопець помітив, як дяк щось у нього вписував. Школяр почав розглядати написані рукою дяка псалми, щедрівки, пісні, вірші...

1 2 3 4 5 6 7