І замовкли співи й вигуки, поволі втихали дзвінкі бандури,— козацтво групами кидало Гасан-Башу й прямувало до куренів.
Незабаром опустів увесь базар, шинкарі замкнули шинки.
Пішли в свої курені й кошовий, і похідний отаман, його побратим Покотило й сотник Шах.
Кашовари дожидали січового товариства з готовою вечерею...
І засіло січове братство по куренях до козацької вечері.
А там і вечеря скінчилася...
Пішло козацтво на спочинок.
Тихо стало.
Тільки на Гасан-Баші на шинках шинкарі зиски облічували, а там і їх переміг сон.
Тихо. Тільки місяць сторожить із зірками.
Спіть спокійно, завзятці, бо завтра труд вас жде чималий.
Завтра треба вже почати в похід готуватися, за віру Христову воювати й бранців християнських із бусурманської неволі визволяти...
На другий день, як зірниця на східному небі зачервоніла, збудилася Січ, заворушилася...
Через ніч вилетів шум із козацьких голів, що його наробила було горілка та меди вчора на гулянні.
"До роботи, до роботи. Чорне море кличе нас!" — зазиває всіх одна думка.
Перш за все треба" чайки готувати, старі направляти, нові будувати.
— Мусимо мати сто чайок,— каже Богданко Ружинський, отаман похідний.
— Треба, треба сто чайок! — кажуть запорожці.
— А скільки готових на Січі? — питає Богданко.
— Готових,— кажуть йому,— буде не більш сорока, та й із цих половину направляти треба.
Стали оглядати готові чайки.-Яких п'ятнадцять потребували на-прави. То липові еподи діряві, то керми попсовані, то щогли поло-мані, то весел бракує, то нову обшивку очеретяну треба дати, І жваво забралося Запоріжжя до діла.
— Треба в Великий Луг іти, липини на еподи човнів шукати,— каже Богданко.
І яких дві сотні козаків із сокирами гострими подалися в Великий Луг.
У Лузі порозходилися малими гуртами по п'ять та шість молодців. Товстої липини шукають та здорової.
Зацюкали в Великому Лузі козацькі-сокири, понісся відгомін їх стукоту по Лузі, по Великому. Сполохана птиця з криком ізлітає з Лип, крилами тріпоче, собі нового захисту шукає.
Падають старі липи додолу. Віджили своє в Великому Лузі, а тепер козацтву послужать! По морі, по Чорному до слави понесуть воїнство християнське. ,
Попадали крислаті. Немилосердно обчімхують їх козацькі сокири з конарів та з гілляк і з віття.
Не цвісти вже їм цвітом медоносним, пахучим. Не будуть уже до них пильні бджілки прилітати, не будуть із їх цвіту запашного солодкий медочок збирати. Пошукають собі його в молодших лип.
Тільки пні сиротами зостали, біліються.
Нічого! З коріння пнів виростуть нові молоденькі липки на окрасу Великому Лугові, бджілкам пильним на пожиток. А потім на старі роки — на пожиток славному Війську Запорізькому.
Обчімхані з гілля липи повезли запорожці на Січ, щоб там над Дніпром чайки будувати.
Повезли, поскладали, й зараз майстри до діла забралися.
Обтесують їх на колоди довжиною на сорок п'ять стіп, а ішфи-ною на дванадцять стіп. Вирубують та випалюють заглибини. А другі приготовляють уже дубові ребра та дошки, а ще інші — керми та весла приготовляють. Інші щогли обтесують, готовлять. А бондарі бочки готовлять чималі, довгі на десять стіп, щоб було в чому запаси сухарів держати.
Кипить робота коло чайок не день, і не два дні, і не три дні.
Уже еподи готові, вже дубові ребра прибивають, а на них товсті дубові дошки набивають.
Вже й пов'язані туго вали з очерету, товсті, як бочки, прикріплюють до боків чайок, щоб чайки на воді держалися, не топилися в морі.
Вже й пов'язані туго вали з очерету на кінцях чайок, та й весел по обох боках — по дванадцять.
І два тижні не минуло, як сто чайок готових над Дніпром-Славу-тичем лежало. Тільки в Дніпро опу£тити їх — та й у дорогу на море!
Коли так теслі біля чайок трудяться, то інші козаки в Козацькій . Скарбівниці кулі виливають, бочки з порохом готовлять.
Інші коло пушок заходяться й самопалів та пищалів — чистять їх, направляють, що треба, шаблі гострять.
А кашоварам теж робота! Треба сухарів насушити на сто бочок, треба козацтву в похід пшоняної каші й саламахи наварити.
І два тижні не минуло, все готове було. Час у похід рихтуватися.
Гей, гей, у похід!
І знов загомоніли січові литаври на майдані січовому. Це похідний отаман Богданко Ружинський козацтво січове до перегляду взиває.
І зійшлося, зібралося лицарство на майдані. Богданко Ружинський, отаман похідний, перед товариство виступає, товариству кланяється, словами промовляє:
— Товариство славне та хоробре! Прийшов уже час, що нам у похід рушати треба. До походу все вже готовеГ4 Треба тепер до кожної чайки отамана обрати. Тож кожна сімдесятка нехай собі окремо стане й вибере отамана чайки своєї.
І розбилося козацтво на дев'яносто дев'ять гуртів та стали нараджуватися. Недовго тривав вибір, бо кожен гурт мав уже заздалегідь наміченого отамана.
По виборі отамана чайок похідний отаман знов голос забирає:
— Панове товариство, так значить рушаємо в похід завтра вранці. Думаю, не треба вам пригадувати, що в поході не вільно нікому пити ні вина, ні меду, ні горілки. Думаю, всі знають старі козацькі звичаї, знають, яка гостра кара жде неслухняного. І я запевняю вас, що строго придержуватимуся цих звичаїв, старих запорізьких законів. Хоч би виновник був найближча мені людина, хоч би побратим мій одинокий — не пощаджу його життя,— ладу й порядку берегти буду, безоглядної слухняності вимагати буду від вас! Тепер, товариство, нехай кожен про себе подбає, щоб у кожного було по дві пари штанів, жупан і шапка козацька.
— Є, є в кожного! — загуло козацтво.
— Як так, то й гаразд! Що в кожного є шабля та й по два пищалі, то я певен, і шабля нагострена, пищалі вичищені.
— Авжеж, авжеж,— батьку отамане! — загуло козацтво.
— Тепер кожен іди в січову пушкарню, там кожен дістане по шість фунтів пороху та куль. Потім у своїх курінних куховарів кожен дістане пшоняної каші й саламахи та тютюну,— говорив похідний отаман Богдан Ружинський та й поклонився товариству, відійшов.
Посунуло козацтво до січової пушкарні по порох та кулі.
— Треба, кажуть, цього цвіту козацького набрати, щоб було чим між бусурманами процвітати.
А потім у свої курені подалися з готовими горщиками. Курінні кухарі наповняли їм їх: у один горщик каші пшоняної, а в другий саламахи ще й сушеної риби окремо та кожному тютюну чималу папушу.
А похідний отаман Богданко Ружинський подався до кошового Клима Сокольського на розмову та по пораду.
— Ну що ж, Богданку, завтра з Богом рушаєш у похід по козаць-ку-лицарську славу,— каже кошовий йому на привіт.— А я старий уже на Січі зостану з невеличким відділом козацтва.
— Ха-ха-ха! Старий! — розсміявся Богданко.— Сорок літ ледве минуло, а вже старий! Сильний ти та дужий і молодого в кут заженеш! Та, правда, досвідом старий ти, батьку кошовий. От тому-то я прийшов до тебе на пораду.
— Ти, Богданку, до мене на пораду?! Лицарського досвіду відай більше в тебе, як у мене.
— Може, й так, а може, й ні! Та хай і так,— каже Богданко,— та в тебе все ж таки більше отаманського досвіду, як у мене, молодика. От до цього досвіду твого прийшов я по пораду.
— Богданку, хоч ти, як кажеш, молодик, та досвідом і ти вже старий. Одначе добре, що прийшов ти, бо як то кажуть: що дві голови, то не одна.
— Правда твоя, батьку кошовий: що дві голови, то не одна! Добре воно, коли більше голів думає й радить, хай тільки одна наказує.
— Так воно, так! — каже кошовий.
— І добре та й мудро завели на Січі, що в поході отаман необмежений пан, що в його руках життя кожного січовика. Так, так, Богданку! Від завтра ти могутніший від мене, хоч ти тільки похідний отаман, а я кошовий! Що я тут? Хочу щось доброго зробити, без волі січового братства нічого не можу. Скличу козацтво, говорю, представляю, що так воно треба й так! І, здається, вже все козацтво за мною! Аж тут виступить якийсь горлач і кричить: "Ні,— каже,— так зле, так не можна!" І вже сварка, колотнеча між козацтвом, а там і до бійки рвуться. Хочу я, щоб рішили по-моєму, а прихильники горлача: "Ні, ні! Не треба так, не можна!" І довго треба змагатися, говорити, заки пересвідчиш і більшість піде за тобою! А часом, коли в горлача є гроші й він підпоїть товариство, таки за ним підуть усі. І не одна вже добра думка пропала на Січі в горілці.
— Так, так, батьку кошовий. Так воно все є! Нехай би наймуд-ріші голови зійшлися, а й їх крикун, горлач потягне за собою. Разом і вони натовп! В кого більше хисту — цей 'поведе її, все одно, чи до доброго чи до злого.
А кошовий говорив дальше:
— От торік хотів я, щоб у.нас на Січі церкву побудувати. Не гоже, кажу, щоб ми, християнське воїнство, та церкви на Січі не мали. І гукає козацтво: "Треба, треба церкви!" Аж тут виступає п'янюга й забіяка Стецько Рудий та й кричить: "Не треба нам ніякої церкви, для козака всюди церква: й на суходолі, й на морі!" А другий піддає: "Бог всюди й увесь світ його церква!" На це кажу я: "Це правда, але Ж нема в нас навіть де богослужіння відправити, ба й священика нема!" А Рудий знову: "Не треба нам на Січі попа, навіщо нам його!" І так не вдалося мені. А чей же признаєш, Богданку, що треба тут церкви й священиків треба, бо й Бога забуде і здичіє Січ зовсім...
— Авжеж, що треба,— каже Богданко.— Я думаю, що як Господь всемогутній дозволить нам вернути щасливо з походу з великою доби-чею, то ми перепр'емо-таки твою спасенну думку.
Довго ще розмовляв князь Богданко з кошовим про різні важні справи, та як виходив, іншу думу мав.
"Гей, Оленочко, моя дорогенька, де то ти пробуваєш, чи живеш ти ще, чи згадуєш мене часто, так, як я тебе згадую? Чи, може, вже піддалася триклятому потурнакові Пшерембському? Е, ні, не вірю я цьому! Ти моя, моя, як була! Та чи найду я тебе, чи визволю з рук поту рнака?.."
VI
Погідна літня днина. Сонце припікає уже зранку. Пожовклий од спеки степ наче опустів. Не видно ні птиці, ні звірини. Усе перед спекою поховалося в холод у Великому Лузі.
Усе? Ні! Ось запорожці не спочивають, як звичайно в таку спекот-ну днину, по куренях, тільки метушаться біля чайок, А чайки вже готові. Щогли застромлені, вітрила напнуті. А на чайках бочки зі стріливом, бочки з сухарями. На кожній чайці чотири-п'ять гарматок. Є й квадрант на кожній чайці, щоб на широкому морі сторони світа знати, дороги не змилити.
Спускає козацтво чайки на Дніпро.
І засміявся, захлюпотів вдоволено сивовусий дід Дніпро на вид сотні чайок.