Це правда, що він з князем Володимиром Мономахом радився, та не проти своїх, а проти поганих половців...
Та тут Гордій, а за ним його прихильники в крик:
— Тому ти обстаєш за ним, що він у тебе змалечку виховався. Бажаєш, щоб він став київським князем, тоді тебе тисяцьким зробить...
Зчинився крик і метушня. Коли трохи вспокоїлися, виступив старий Неон Яромирич, і каже:
— Бояри й мужі київські! Що нам втручатися в княжі справи! Ми вирішимо так, що коли наш князь уважає, що князь Давид говорив правду, то хай покарає князя Василька, а коли князь Давид говорив неправду, то хай прийме месть від Бога і хай відповість перед Богом.
Рада Яромирича подобалася всім, так і рішило віче. Сумний відходив з вічевого майдану Вишата з кількома приятелями:
— Так то все рішає нерозумна юрба. Скажи їй кілька влесливих слів, і вона на себе кайдани ухвалить. Та нам конче треба рятувати князя Василька. Піду до ігумена Печерського манастиря й до інших ігуменів. Чей же їм удасться переблагати Святополка.
І стали благати ігумени князя Святополка за князя Василька.
А Святополк каже їм:
— Це Давид тут причина, не я!
Побачив Давид, що Святополк хитається, готов пустити Василька, знову говорить своє:
— Василька треба осліпити! Коли не зробиш цього, а пустиш його, то ні тобі княжити, ні мені.
І доти вмовляв Святополка, поки цей не сказав:
— Роби, що знаєш! Я не прикладаю рук до цього. І вночі вивезли князя Василька.
Білгород — невеличкий городок, віддалений на десять верстов від Києва. Закованого привезли князя Василька на возі і зняли з воза, і повели в невеличку хатину.
Хоч як розпучливо боронився князь Василько, схопили його й осліпили. А сталося це вночі з пятниці на суботу.
На шостий день привезли його у Володимир. І посадили князя у Вакієвому домі, і поставили тридцять мужів стерегти князя Василька та двох княжих отроків.
Сам, самітний сидів князь Василько в кімнаті, а кругом нього темна, чорна ніч.
— Ні сонечка ясного, ні зір не бачити вже мені! — думав нещасливий князь. — Чому не вбив мене Давид, чому залишив мене на муку? Навіщо жити мені сліпому? Усі мої наміри пропали, все, що міг я доброго зробити для рідної землі, пропало.
Сліпий князь Василько сидів під сторожею в кімнатці та невеселі думи думав.
А Давид не вдоволився осліпленням Василька. Пішов ще на Василькову волость. Та не повелося. Зустрінувся з військом Володаря. Завзята була січа, і Володар побив Давида.
Утік Давид із недобитками у Володимир і зараз до Василька прохати, щоб відмовив Володаря від походу на Володимир.
І розжалобився Василько. Усе, що передумав на самоті, тепер говорив Давидові:
— Я, Давиде, не гніваюся на тебе. В усьому Божа воля. Я мав високі думки! Бажав я помститися на всіх ворогах нашої землі й збирав військо не проти тебе, Давиде, ані проти Святополка, тільки проти Польщі й Угорщини. Як прийшла до мене вістка, що йдуть до мене берендії, печеніги та торки, подумав я: Скажу я своєму братові, Володареві, та тобі, Давиде: "Давайте мені свою молодшу дружину, а самі собі пийте й веселіться!" І подумав я про польську землю: наступлю я на неї за літо й за зиму, знищу її й обороню землю нашу. Потім я хотів забрати дунайських болгарів і поселити в себе. Думав я теж проситися в Святополка й у Володимира на половців. Піду — думав я собі — на половців, або здобуду собі славу, або голову свою положу за рідну землю. А іншої думки не було в мене, ані на Святополка, ані на тебе, Давиде. У цьому кленуся Богом і його пришестям, що не подумав я нічого злого проти братів моїх. Та за високі думки понизив мене Бог і впокорив мене. Тож я не гніваюся на тебе, ти був тільки знаряддям у Божих руках.
Тривожився Давид, бо Володар підходив уже під Володимир.
Аж прислав він послів до Давида:
— Видай брата, Василька, то відступлю з-під Володимира.
І видав Давид Василька Володареві й іще благав Василька:
— Прости мені, будьмо другами, як колись були.
— Як буде щирість у серці твоєму, то будемо знову другами — сказав йому Василько на прощання.