І вже Не було між братами незгоди — обидва разом і на ворогів ходили.
Аж тепер уже міг Ярослав "піт утерти з чола" дружини і про добро української землі подумати...
Каже Мстислав Ярославові:
— Брате, як ти можеш спокійно терпіти, щоб Червенські городи в чужих руках залишались?
— Думав уже я про те. Треба піти походом, відіобрати їх назад. Тепер це не важка справа. Мечислав — то не Болеслав.
І пішли обидва брати походом на Червенські городи.
Багато бранців вивезли з собою з походу.
— Що ж ти думаєш робити з ними, з бранцями цими? — питав Мстислав Ярослава.
— А що? Осаджу їх на ріці Росі по городках, що їх побудував ще наш батько для оборони від степовиків.
Жили так обидва брати в згоді та в любові, аж тут 1036 р. прийшла до Ярослава невесела вістка:
— Мстислав на ложі смерти, на ловах занедужав.
Поїхав Ярослав до брата, а Мстислав уже вмирає:
— Прощай, Ярославе, — каже — от і знов усі землі збереш під своєю рукою, бо в мене нікому їх передати. Не дав Бог діток.
Засумував Ярослав, жаль йому Мстислава, як брата і як князя доброго.
Плакали за Мстиславом усі, а вже найбільше жалувала за ним дружина, бо добрий був він для неї, все віддавав дружинникам, не жалував ні худоби, ні напитків, ні наїдків.