Формула Сонця

Микола Руденко

Сторінка 6 з 60

Я дивилася на нього жалісно, благально, в моїх очах, мабуть, стояли сльози, бо Сергій не витримав мого погляду, відвернувся до вікна. Він стежив за рудим шершнем, що настирливо гудів над квіткою каштана. Згодом шершень залетів у вікно, закружляв над головою солдата. Той зняв пілотку, замахнувся нею, але шершень уже гудів над головою слідчого. Слідчий узяв зі столу згорнуту газету і так само незворушно, як він ставив свої запитання, ляснув себе по лисині. Збитий шершень упав на розгорнуту справу, яка лежала на столі. Це, мабуть, була справа Сергія. Потім слідчий узяв цього комашиного лева за прозорі крила і жбурнув у вікно.

Ця незначна подія допомогла позбутися гніту, ми всі якось пожвавішали, навіть Сергій посміхнувся. А солдат, для якого слідчий був зараз головним начальником, ховав свою посмішку за неприродним пересмикуванням щік.

— Н-ну, продовжимо, — лукаво прищурившись, сказав слідчий. — Добра ґуля вискочила б на моєму муходромі, якби він устиг вжалити. Це звір серйозний... Ну, Серґію батьковичу, що ви нам скажете?..

Відтак, ніби щось пригадавши, наказав солдатові вийти за двері й чекати його розпорядження. Солдат з підкресленою чіткістю виконав наказ слідчого.

А Сергій тим часом замкнувся. На мене він не дивився, ховав очі, а коли ми випадково зустрілися поглядами, в його зіницях світилося щось гнівне, осудливе, наче Сергій хотів крикнути: "Чого ти прийшла сюди? Тобі не місце тут, мамо!"

В обличчі Сергія не було нічого від Марини. Тому й не дивно, що ніхто не міг підказати Серґієві: ця жінка — твоя рідна мати. Найбільше я боялась Макарихи, яка знічев'я цікавилася родоводом сусідів аж до сьомого коліна. Але й у неї не було сумнівів, що Сергій — мій син.

Упродовж десяти років, які проминули від першої появи Марини і до її загибелі, ми зустрічалися з нею разів зо три, не більше. Розмова між нами якось не складалася, хоч ні вона, ні я не мали одна до одної недобрих почуттів. Це були випадкові зустрічі, одна із них сталася в річковому порту, в залі для пасажирів, де я застала Марину з простягнутою рукою, в яку люди кидали мідяки. Марина вжахнулася, довго плакала, але від мене не взяла ні копійки.

— Все одно проп'ю, — простогнала вона, припадаючи обличчям до підвіконня.

Марина тоді була твереза, допомогла мені зустріти приятельку, провела нас до трамвая. Коли ми чекали на пароплав, у якому їхала приятелька, Марина чомусь пригадала свого першого чоловіка, що був рідним батьком Сергія. З кожним роком, запевняла Марина, в обличчі сина з'являлося все більше і більше рис, які робили його схожим на батька. Сергійкового батька звуть Гордієм, після війни він працював десь у райкомі, але де саме — Марина не сказала. Він нічого не знав ні про неї, ні про Сергія, мабуть, гадав, що вони загинули. Гордій був удруге одружений, Марина не хотіла йому нагадувати про себе, та, власне, вона й права на це не мала. Не дочекалася чоловіка з фронту, а сина віддала чужим людям. Пізніше, коли Сергій підріс, Марина вирішила, що йому в нас краще, ніж було б у мачухи, тому й мови не заводила про його рідного батька. Це лишалося на її совісті, мені досить було того, що не ховаю Сергія від рідної матері. Так я тоді вважала, через те навіть Василеві не розказала про цю розмову з Мариною. Я була певна, що Василь почне розшукувати Сергійкового батька, якого війна розлучила з сином. Совість не дозволила б Василеві жити спокійно, а мені був дорогий його спокій.

Сергій дивився на слідчого, як на ворога. Відчуваючи, що я домагаюсь того ж самого, чого домагався слідчий, Сергій і до мене поставився насторожено. Великі карі очі Сергія несли в собі той смуток, який приходить після тяжких внутрішніх борінь і вже лишається назавжди. Може, потім і промайне в очах якась хвилинна радість, але смутку вже не позбутися довіку. Мені ще важко було осягнути, що Сергій щиро, безкомпромісно вважав себе вбивцею. Я бачила лише нещасний випадок, мені здавалося, що так повинен думати й сам Сергій. Слідчий знову запитав:

— Куди поділися порвані стропи?

Сергій підвів голову. Лише тепер я помітила, як запали його щоки. Вони були неголені, заросли чорною щетиною. Широкий монгольський ніс — далека спадщина татарського панування — видався мені іще ширшим, ніздрі начебто збільшились.

— Яке це має значення? — буркнув Сергій. — За кран відповідаю я,

ніхто більше. Аварія сталась у мене. Чого ж ви ще хочете?..

— Заарештований! — похмуро кинув слідчий. — Вам належить

відповідати, а не ставити запитання. Відповідайте: куди поділися порвані

стропи?..

— Їх замінили, — ухильно відповів Сергій.

— Хто?..

Сергій мовчав. Я добре знаю, як важко йому присилувати себе до неправдивого слова.

— Я сам, — зрештою відповів Сергій, уникаючи мого благального

погляду.

— Коли ж ви встигли? — обурено вигукнув слідчий. — Під цеглою

лежала мертва людина, а ви в цей час міняли стропи. Дивно, дуже

дивно. Тоді скажіть, куди ви їх поділи?

— Це моя особиста справа.

— Хто бачив, коли ви їх міняли?

— Ніхто не бачив.

Слідчий безпорадно розвів руками, мовляв, подивіться на цього дурня, йому добра бажаєш, а він сам собі лихо чинить.

До мене слідчий не звертався. Напевне, я була потрібна тут лише для того, щоб розчулити Сергія, викликати ті почуття, яким належало зломити його впертість. Або, може, не маючи іншого виходу — хтось же мусив відповідати за смерть людини! — слідчий хотів застрахувати себе на той випадок, якщо суд заперечить звинувачення. Тоді я справді могла б засвідчити, що ніхто не силував Сергія брати провину на себе. Навпаки, слідчий домагався її спростування. Але спростувати її він також міг лише при наявності переконливих доказів. Отож виходило так, що головним доказом у цій справі поки що лишалося зізнання самого Сергія. А він уперто свідчив проти себе. Слідчому це було зрозуміло так само, як і мені.

— Ви давно дружите з Яковом Грицаєнком? — запитав слідчий.

— З дитинства.

— Це правда, що вони з виконробом у цей час пили горілку?

— Я цього не бачив.

— Але інші бачили.

— То в них і питайте.

Я не знала Сергія таким, яким він був зараз. Це зовсім інший Сергій! В нього був лагідний, аж занадто м'який характер. Про таких кажуть: хоч до рани прикладай. Звідки ж взялася оця їжакувата зухвалість? Я мимоволі потягнулася до його колін, мені хотілося обхопити їх руками, припасти до них головою, щоб виплакати всі болі, всі муки мої. Та я своєчасно опанувала себе. В очах Сергія з'явилось щось схоже на мовчазний наказ: "Зупинися, мамо!" — і я знов опустилася на стілець. Слідчий уважно глянув на мене, мовби оцінюючи, яку владу мають над Серґієм мої сльози, і спроквола, долаючи якісь вагання, підвівся за столом. Виглянув за двері, покликав солдата.

— Мені треба зайти до прокурора, — кинув він солдатові, а той

мовчки хитнув головою.

Пізніше я дізналася, що це було порушення процедури допиту, слідчий не мав права залишати нас удвох із Серґієм. Та, мабуть, у нього були якісь свої міркування. Напевне, він сподівався, що його відсутність допоможе мені розбудити в душі Сергія ті спомини, які кличуть до рідного дому — туди, де кожна грудочка землі, кожна стеблина обзиваються до тебе рідними голосами.

Зненацька подумала: а чи не вплинула на Сергія трагедія, що сталася в нашому хуторці? Він таки ж був не байдужий до Ганнусі — доньки Макарихи. Скоїлося незбагненне й страшне — Ганнуся наклала на себе руки — повісилась на горищі. Макариха звинувачувала в тому Сергія — буцімто він її занапастив. Ніхто не повірив Макарисі — всі гадали, що Макариха сама в тому лихові була винна. Та чи немає зв'язку між поведінкою Сергія під час слідства й отим лихом? Може, якось усе це поміж собою в'язалося?

Слідчий вийшов, солдат відвернувся до стіни. Тепер я могла дати волю своїм почуттям. Я впала на груди Сергія, мої сльози котилися йому на руки. Мені здалося, що він також не утримався від сліз. Та коли я підвела очі й побачила його обличчя, що нависало наді мною, сліз у Сергія вже не було, його погляд здавався мені надміру тверезим, як буває в людини, що встигла про все подумати і все вирішити.

— Синку, навіщо ти так? — прошепотіла я. — Це ж неправда!..

— Правда, мамо.

— Ти ж не винен, я це знаю.

— А хто винен?.. Тітки Марини немає. Де ви її поховали?..

Лише тепер я почала розуміти, що Сергій не просто бере на себе чужу провину — він справді вважає себе винним. Я поставила йому те саме запитання, на яке він не відповів слідчому:

— Куди ж поділися порвані стропи?..

Сергій обережно вивільнив свої руки, посадив мене на стілець і спокійно, тоном старшої людини, яка хоче, щоб її нарешті зрозуміли, сказав:

— Я інакше не можу.

Смуток, яким були переповнені його очі, відступив кудись у глибину душі, брови метнулися вгору, губи ворухнулися, ніби Сергій щось іще хотів сказати, але так і не сказав. Тепер він здавався цілком спокійним. Та я бачила, що це не так. Я дивилася на його стрижену голову, на бліде, виснажене обличчя, і серце моє краялося від болю. Як йому можна допомогти? Той суд, що був десь зовні, що походив від людей, від держави, його не лякав. Сергій про нього просто не думав. Отже, його слід боронити від самого себе. І якщо ця оборона матиме будь-який успіх, то лише в такому разі можна подбати про оборону юридичну. Раніше я цього не розуміла — думалося, що перед самим собою він не відчуває провини.

— Де ви поховали тітку Марину? — перепитав Сергій.

— У нас поховали...

— А Надійка як?.. Хвилюється, мабуть. Скажи їй, нехай забирає Якова від матері. Бо добра їм не буде. Обов'язково скажи. Вона все зрозуміє. А стропи... Хто ж Якова мусив навчити, коли не я? Він і сам мало не загинув...

Я подумала: що ж це — відчуття провини переплітається з турботою про товариша? Чи, може, то були намагання боротися зі злом засобами добра? Друзі побачать, що за них страждає невинна людина, це рано чи пізно розбудить їхню совість, вони й самі стануть чистіші та чесніші. Та я, грішним ділом, не вірила, що Якову дуже болить за долю його друга. І хоч Макариха, його мати, не раз приходила до мене, щоб висловити свої співчуття, але ж я добре знаю ціну її бідканням.

Сергій дивився на мене ясними очима, навіть посміхнувся з тим лагідним смутком, який свідчив про внутрішню заспокоєність.

— Не можу інакше, мамо.

Більше він нічого не сказав, а я не допитувалась.

1 2 3 4 5 6 7