Голос добре поставлений, мова соковита, образна. Час від часу пересипав лекцію влучними дотепами, публіка сміялася. Потім несподівано — якоюсь однією фразою — повертав розмову на серйозне, сміх одразу вщухав. Лектор був уже немолодою людиною, але й нестарий. Орденські колодки, жести й міміка — все це доповнювало враження, викликало довіру до його слів. Загалом же я відчував, що публіка його знає і шанує.
Він стверджував, що ми зараз переживаємо велику технічну революцію. Царська Росія була селянською країною. Вона на півтораста років відстала від Заходу, де селянство вже давно перестало існувати. Щоправда, не в усіх західних країнах цей процес завершився остаточно. Але сучасне фермерство становить порівняно невеликий відсоток. Якщо ми хочемо мати дешеві продукти, то й нам слід сприяти зменшенню кількості робочих рук у колгоспах. Адже ці руки будуть використані в інших галузях економіки, отже, зрозуміло, що це приведе до загального збагачення народу. Таким чином виходило, що зменшення сільського населення — процес безумовно проґресивний. Лише люди, котрі не володіють економічною освітою, бідкаються з приводу того, що сільська молодь потягнулася в промисловість та в науку...
Я чомусь не вловив отого переходу, котрий приводив до висновку: наші села якомога швидше мусять стати такими, як Нова Семенівка. Моїй уяві малювалося село, котре я бачив на макеті, застереження скептика невдовзі забулося.
Та ось лектор заговорив про вічні, невичерпні сили землі. З його слів виходило: земля родить тому, що це її природна властивість — вона просто не може не родити. Звідси він перейшов до критики вчення Юстуса Лібіха про спадну родючість ґрунтів. Звісно, він спершу віддав належне Лібіхові: не хтось інший, а саме Лібіх є засновником агрохімії. Проте, встановивши, що рослини беруть з ґрунту зольні речовини, Лібіх, на думку лектора, висунув неправильне положення про необхідність цілком повернути в ґрунт все винесене з нього врожаями.
Саме це положення й критикував лектор. Арґументами він себе не обтяжував — головним арґументом було посилання на академіка Лисенка.
Колись ми з батьком намагалися зрозуміти, як земна куля нагромадила на собі ті енерґетичні ресурси, котрі зробили можливою появу сучасної цивілізації — і ось до якого висновку прийшли. Сама Земля нічого не родить — ось у чому справа! Щоб вона почала родити, мусив створитися тоненький прошарок, який зберігає в собі сонячну енерґію. Прошарок цей називається гумусом. Він створився внаслідок перегнивання рослин, тварин та комах. Органічне в ньому змішується з неорганічним — і тоді Земля починає родити. Якщо гумус рівномірно розподілити по материках, то його товщина становитиме всього лише три сантиметри. Отже, казати про вічні, невичерпні сили Землі можна лише тоді, коли ти не розумієш різниці поміж гумусом (сонячним породженням!) і власне Землею. Лектор, напевне, був далекий від землі (тут уже з маленької літери) — вона для нього вся була однакова. Властивість родити він виводив із суто земних сил — без будь-якого зв'язку з тією підготовчою роботою, котру в мільярдах років на нашій планеті проробило Сонце.
Я подав йому записку такого змісту: "Чому Ви гадаєте, що Ю. Лібіх помилявся? Хіба закон збереження й перетворення енерґії не поширюється на землеробство?"
Лектор на моє запитання не відповів — попросив залишитись.
Коли всі розійшлися, він, помітивши мене в залі, запитав:
— Це ви подали записку про Лібіха?
— Я.
— Ну, то йдіть сюди.
Я піднявся на сцену, Юрій Тихонович (так він потім назвався) посадив мене навпроти себе й поставив кілька запитань: хто я, звідки, в якому інституті навчаюсь. Довідавшись, що я — робітник, він зауважив:
— А я гадав, що ви — майбутній агроном.
Потім почав пояснювати: фізичні закони не можна поширювати на суспільство. А Лібіх саме це й пробував зробити.
Я заперечив: закон збереження й перетворення енерґії охоплює всі процеси природи. Землеробство — процес, безумовно, енерґетичний. Гумус можна порівняти з акумулятором, який зберігає в собі сонячну енерґію. Немає жодного акумулятора, котрий міг би лише віддавати — без поповнення.
Юрій Тихонович осудливо посміхнувся:
— Так ми дуже далеко зайдемо. Звісно, землю треба удобрювати.
Але ж акумулятор — це грубо, вульґарно.
— Хіба ж хліб — не енерґія?..
— Хліб — це хліб, — стомлено зітхнув Юрій Тихонович. — Земля
його родила й родитиме.
Мені б належало навчитися витримки, яка допомагає добре зважувати слова. Говорив я, мабуть, запально, плутано. До того ж мої переконання нагадували березневий струмок, який не здатний віддзеркалити неба, — він вирує, піниться, руйнує землю і нічого, окрім ярів, не створює.
В цей час двері відхилилися, до зали заглянула та сама дівчина, з якою я розмовляв у вестибюлі. Мені здалося, що вона якось особливо подивилася на мене. Але то була тільки одна мить. Дівчина перевела погляд на Юрія Тихоновича і мелодійним, майже дитячим голоском запитала:
— Тату, ти скоро?.. Юрій Тихонович відповів:
— Зараз, Ніно. Зачекай, ми дещо з'ясуємо.
— А тут можна?
Юрій Тихонович запитливо глянув на мене і, не помітивши у виразі мого обличчя будь-якого заперечення, хитнув головою:
— У нас таємниць немає.
Дівчина пройшла через залу й сіла біля вікна. Мені стало якось неспокійно від того, що в залі з'явилася така слухачка. Проте відступати було запізно. Намагаючись не дивитися на дівчину, спробував зосередитись.
Ми сперечалися хвилин десять. Юрій Тихонович уже не приховував того, що наша суперечка його стомила. Він невдоволено запитав:
— Що це вам дає?.. Ви ж не агроном.
Вийшов він разом з Ніною, а я на якусь мить затримався в залі. Перед тим, як зачинити двері, Ніна озирнулася, наче хотіла мене запам'ятати.
Довго мене переслідувало запитання: "Що це вам дає?" Всі ми їмо хліб — і робітники, і вчені. Все ж звідти починається — від колгоспної ниви. То хіба ж про неї належить думати лише агрономам?..
Наступного вечора я слухав іншу лекцію. Вийшовши з Будинку вчених, зненацька побачив Ніну. Вона стояла біля щита з театральною рекламою. Помітивши мене, відразу ж рушила назустріч.
— Я знала, що ви й сьогодні прийдете, — сказала вона просто й
подала мені руку. — Мене мучить совість за вчорашнє. Це я винна.
Розумієте, тато поспішав... У нас були квитки в театр. Словом, вам доведеться приймати нашу спокуту. Запрошую на каву.
Для мене це було надто несподівано, я розгубився. Спробував було вигадати якусь причину для відмови, але Ніна не дала й слова сказати — вхопила мене за руку й потягнула за собою.
По дорозі вона сміялася, щебетала, а я почував себе телепнем, що силкується вигадати якийсь дотепний експромт, але розуміє: слід було готувати цей експромт принаймні за тиждень.
Не стану описувати подробиць, — скажу тільки, що в сім'ї Юрія Тихоновича мене прийняли як давно знайому людину. І сам господар, і його мила, трохи огрядна дружина були привітні, намагалися вгадати моє найменше бажання, а я, не розуміючи, чим зумовлена така гостинність, незграбно вклонявся, набридливо дякував і взагалі тримався, мов ідіот.
Потім батьки залишили нас удвох з Ніною. Не знаю, чия це кімната — її чи батькова — але вона була заставлена книжками від підлоги до самісінької стелі. Звісно, я відразу ж почав розглядати книги, принаймні, хоч таким робом можна засвідчити власну інтелектуальність, але Ніна швиденько увірвала це моє захоплення, котре, правду кажучи, було схоже на втечу.
— Я вас не таким уявляла, — сказала вона. — Ви так цікаво сперечалися з батьком... Він потім весь вечір про вас згадував. У нас дома про такі речі не розмовляють. А тут він чомусь не міг утриматись.
— Не розмовляють? — здивувався я.
— Музика, поезія... Але не філософія. І не політика.
— Хіба це можливо?
— Розумію. Вам здається, що неможливо. Але це так... Ідеологічні
суперечки стомлюють батька на роботі. Адже ж він секретар обкому з
питань ідеології... Коли ваш останній автобус?
— Он як! — вихопилось у мене. — А я й не знав.
Глянув на годинник. До останнього автобуса лишалося сорок хвилин.
— Дозвольте, я вас проведу, — сказала Ніна. — Мені теж пройтись
хочеться.
Ми вийшли. Я все ще не знаходив теми для розмови, — мабуть, тому, що дуже силкувався її знайти.
Ніна почувала себе вільно, невимушено, ніби ми були знайомі з дитинства. Говорила вона, а я лише інколи вставляв якусь репліку, що здавалося мені доречною.
— Я люблю батька, — з якоюсь тугою в голосі мовила Ніна.
Але... Ви гадаєте, він інакше думає, ніж ви? Про Лібіха він казав те, що в довідниках написано. Я вам потім покажу.
— То чому ж він... — почав я, але не встиг закінчити. Ніна засміялася.
— Наївна ви людина, Серґію. А проте... Ви мені сподобались. У вас є цільність характеру. Такі люди інколи здаються смішними. Дон Кіхоти двадцятого віку... Тато в мене не такий... О-о, він дуже багато знає! Його серед ночі розбуди — він вам одразу ж, навіть не протерши очі, почне читати лекцію на яку завгодно тему. Ходяча енциклопедія... Ну, та досить про це. Окрім Лібіха, що вас іще цікавить?
— Окрім Лібіха? — я засміявся. Ніну теж розвеселив мій сміх. — Знаєте, мені б хотілося сказати щось дотепне. Але, хоч убий, дотепним бути не вмію.
— Я це помітила... Та ви не журіться. Гострослів'я — це товар дешевий. Приємно інколи — мов шипучка. А там дивишся — газ вийшов, піна впала... І вже ні вино, ні вода... Так ви на крані працюєте?
— На крані.
— Музику любите?
— Не знаю. Може, й люблю. Просто я про це ніколи не думав.
— Про музику не думали? — з докором глянула на мене Ніна. Вії в неї довгі, трохи підфарбовані. Це їй пасувало — підкреслювало виразність очей.
— Ні, не про музику. Про свою любов до неї... Взагалі подобається вгадувати, що хотів композитор висловити звуками.
— Заради цього й слухати не варто. Тоді краще ребуси розгадуйте.
Та я вам не вірю... Якщо хочете, це теж космос!..
Про музику я думав так само, як і вона, але чому ж я зморозив оту дурницю?..
Перед тим, як мені треба було сідати в автобус, Ніна потиснула мою руку й мовила:
— Давайте дружити. Просто заходьте додому. Або дзвоніть... У мене збирається цікаве товариство. О-о, там ви й філософів зустрінете! Скільки завгодно.
— Ви ж казали, що вдома у вас про філософію не говорять, — нагадав я.
— З батьком не говорять...