А самотності не навчилась долати. Здається вона мені такою карою, що померти легше, ніж її витримати. Ніби ж є люди навколо тебе, багато людей, а ти наче посеред океану в дірявому човні гойдаєшся, ногою ступити нікуди. А може, й Надійка те ж саме відчуває? Та ні ж бо, у Надійки є чоловік. Люди на те й одружуються, щоб від самотності врятуватись. У молодості цього не розумієш, а як прийдуть зрілі роки, то й страх перед самотністю з'явиться.
Мовчки голублю Надійку і роздумую: чи вийде щось добре з того, коли Яків до прокурора піде? Ну, скажімо, повернеться до мене Сергій, та чи разом з ним повернеться в хату радість? Чим він допоможе Надійці, яку Макариха поїдом їстиме? Іще одне життя загублене, іще рана в його душі. Йому легше самому перестраждати, ніж людські страждання бачити.
А Надійка відірвалась від мене, тихо покликала:
— Якове!
Тримаючи в руці налигача, Яків вивів із кущів корову. У нього вигляд людини, яка приготувала себе до страти.
— Ви з матір'ю не сперечайтеся, — каже Яків. — Вона любить
наперекір усе робити. Кажіть їй нехай Надійку додому забирає. Раз на
тиждень кажіть — цього й досить. Тоді вона все навпаки зробить.
Дивлюсь на Якова і сльози на очі навертаються. Недобре про нього думала, мало до зрадників не зарахувала. Звісно, він боїться. Та чого він боїться більше — частку життя в'язниці віддати чи волю материнську порушити? Мабуть, в'язниця йому не така страшна, як рідна мати.
Нарешті з думками збираюся і кажу:
— Нічого не робіть без мене. Прийду на квартиру, там усе й обговоримо.
— Коли прийдете? — питає Надійка.
— На тому тижні.
Вони переглянулись, Яків сердито корову смикнув, — мабуть, нелегко далось йому оте рішення. Кожен із нас недоречного слова боявся, бо могила поруч, мертва Марина в ній лежить. Попрощались вони зі мною та й пішли з коровою кудись до лісу. Яків за налигача веде, а Надійка лозиною підганяє. Додому, напевне, не скоро повернуться. В лісі їм легше дихати, ніж удома.
А я постояла на могилі й рушила до своєї хати. Незчулася, як і вечір надійшов.
Згадала про зошити Сергія. Я ж, мабуть, іще не казала, що Сергій, наслідуючи батька, також щось писав. Отож у моїй хаті існувало дві схованки для писань, хоч вони, оті писання, й не були схожими. Та, власне, й не могли бути.
Виклала Серґієві зошити на стіл, їх багато, вони різні — і товсті, в твердих обкладинках, і тоненькі, учнівські. Обкладинки Сергій для них сам склеював. Вибрала товстий, у ситцевій обкладинці. Колись мені Василь ситцю набрав, шматок залишився, а Сергій його для зошита використав. І знов перед моїми очима попливли спогади. Я гнала їх від себе, боялася спогадів, бо після них знов до самотності доводилось повертатися, тоді вона ставала нестерпною. Розгорнула навмання, побачила якісь формули та розрахунки, перекинула кілька сторінок і почала читати. Сторінки написані квапливо, нервово, наче Сергій боявся, що зникне та хвилина, коли йому світ почав відкриватися. Мабуть, виписав чорнило із авторучки, продовжував олівцем — спершу чорним, потім червоним.
І саме тоді, коли я читала, до моєї свідомості почала пробиватися думка: адже ж оці мої сторінки, — те, що я зараз пишу, — по суті є наслідуванням Серґієвої звички записувати все, що відбувалося з ним та з його душею. Хоч він мені й не показував своїх записів, але я бачила, що він просиджував над ними по кілька годин вечорами. Часом мені таки вдавалося заглянути через плече, отже, я знала, що то були роздуми про бачене та пережите. Сергій, здається, не читав Сковороди, а проте ніби з далекої минувшини почув його заклик: "Пізнай себе". Тепер, бач, і я навчаюся отієї мудрої науки...
Тут я дозволю собі дещо виписати із Серґієвого зошита. Я розуміла, що знайомство з Юрієм Тихоновичем та Ніною не могло не знайти свого відображення в нотатках Сергія. Я не помилилася: він приділив цьому знайомству чимало сторінок.
Ось вони.
VI. У БУДИНКУ ВЧЕНИХ
Я звик відвідувати лекції в Будинку вчених. Не всі вони однаково цікаві, але це ж так само, як і кіно: треба переглядати все, бо наперед не можна дізнатися, що тебе схвилює...
Нещодавно мене зацікавила лекція на тему: "Деякі проблеми сільського будівництва". Я й сам будівельник, люблю свою професію. Міське будівництво мені добре відомо. А як будуються на селах? Цього я не знав.
До лекції лишалося зо дві години. Поблукавши трохи у скверику, я зайшов до вестибуля Будинку вчених. Тут уже зібралося чимало слухачів. Здебільшого це були студенти та пенсіонери. Я нерідко задумувався, чому саме ця категорія людей найчастіше відвідує лекторій. Спершу впали в голову матеріальні причини: і ті, й ті мусили заощаджувати копійку, а театр коштує недешево. Та, мабуть, не лише в цьому справа. Студенти тут поповнювали свої знання — адже ж із лекціями інколи виступали відомі вчені. Що ж до пенсіонерів, то вони, скинувши з себе вантаж життєвих клопотів, тепер також робилися студентами. Раніше в них для цього просто не вистачало часу.
Мою увагу привернуло велике людське коло посеред вестибуля. Люди, щось там розглядаючи, жестикулювали, сперечалися. Протиснувшись поміж двох молодиків, які сперечалися найголосніше, я побачив великий макет нового села.
У зеленій долині текла річка. Обіч неї підіймалися вгору заасфальтовані вулиці. Солом'яних стріх не було й близько — всюди стояли котеджі з мансардами та верандами. Цвіли сади, чистоту повітря охороняли високі тополі, вухо вгадувало витьохкування солов'їв. Словом, це був той благословенний світ, який одразу ж мене зачарував. Мені було неприємно чути скептичні зауваження одного із хлопців, які сперечалися:
— З пап'є-маше легко виготовити. А як воно насправді — того ми не
знаємо.
— Поїдь у Ксаверівку, — заперечував другий хлопець. — Там побачиш в натурі.
— Бачив. Ксаверівцям держава допомогла.
— І тут допоможе.
— Ну, десяткові сіл допоможе. А решта?.. Ти одного не розумієш:
зараз молодь село кидає. Хто на Донбас, хто на Урал. А там, дивись, і
старих до себе переманюють. У нашому селі стільки хат позабивано... То
для кого ж будувати?..
— З такого села не втечуть. Бачиш, який тут палац культури?..
— Не тільки через те їдуть, що по селах культури бракує. Хліб нині
механізатори виробляють. А що ж іще?.. Ну, буряки. Так їх же не всюди
сіють. Навіть картоплю вже і саджають, і збирають машинами. Робочих
рук лише там не вистачає, де нової агротехніки не дотримуються. Та не
може ж так бути вічно!
— То що ж ти хочеш — щоб люди під соломою жили?..
— Ні, Богдане. Я трохи інакше думаю. Хто не збирається села кидати, той сам для себе побудує. А це так не робиться. От, скажімо, я. Хіба
ж я знав, що до політехнічного мене приймуть? Одне діло мріяти, друге
— екзамени скласти... Тепер уяви: я ще в шостому вчуся, а колгосп мені
хату ставить. Виходить, заради хати я мушу від інституту відмовитись. А
якщо в мене талант? Ну, покликання. Розумієш?.. Ні, Богдане! Це нереально... І так у кожній сім'ї. Наперед не можна визначити, хто в цій хаті
житиме. То навіщо ж її ставити?..
Я вслухався в цю суперечку — й поволі мої симпатії почали схилятися на бік скептика. Мені здавалося, що він висував переконливі арґументи. Потім я подумав: хто легко захоплюється, той так само легко розчаровується. Хоч я й закінчив сільську школу, але села по-справжньому не знаю. Хуторець наш стоїть на пісках, колгоспників тут немає, бо це — приміська смуга, люди здебільшого в місті працюють. А в життя підгорецького колгоспу я не дуже вдумувався. Бачив, що там є позабивані хати, але їх все ж таки незабаром купували — або військові, що виходили у відставку, або ж ті, що не боялися їздити на роботу автобусом.
Але ж там, де вироблявся великий хліб, село, напевне, переживало саме ті труднощі, про які казав майбутній інженер. Я картав себе за те, що народне життя проходило повз мене. Справді ж бо, чого заслуговує той, що не відає якими клопотами живуть сільські трудівники?..
Незабаром слова скептика загубилися в загальних захопленнях. Село на макеті всіх чарувало, людям дуже хотілося, щоб наші села були саме такі. Якщо ж повірити скептикові, то виходить, що ми поки що не маємо права про це мріяти: адже ж процес перетворення селянства на робітничий клас та інтелігенцію триватиме десятиліттями. І доки він не завершиться, не слід нав'язувати колгоспникам оцих величних проектів. Тут одним владним помахом зміталося з лиця землі старе село і замість нього будувалося нове. Крок рішучий, масштабний. А чи правильний він у своїй суті? Чи проекти не перетворяться на прожекти? Може, й тут відбувається те ж саме, що відбувалося з костюмами, які мені купувала мати: щороку доводилося дбати про новий, бо із старого я швидко виростав. Отож вона й купувала дешевенькі — лише на випускний вечір придбала справжній. Я ще й досі інколи його зодягаю, бо до армії не встиг зносити...
Лекції чекав з нетерпінням — хотілося дістати відповідь на запитання, котрі мене хвилювали. Та ось по той бік макету я помітив біляву дівчину з довгим волоссям. Вона ніби крадькома дослухалася до суперечки, яка все ще тривала поміж студентами. Тепер хлопці розмовляли тихіше, їй було погано чути, тому дівчина перебігла на наш бік і опинилася поруч мене. Студенти відійшли, але дівчина лишилася. Незабаром вона звернулася до мене:
— А вам як здається? Добре це чи погано?.. Я відповів:
— Не знаю. Вона засміялася:
— Дивний збіг... Я теж не знаю... Красиво, дуже красиво! Але ж як
це для людей обертається?.. — Перевівши подих, запитала: — Ви де вчитесь?..
— Я не вчусь. На крані працюю...
— А-а...
Дівчина була зодягнена в сукню вишневого кольору, її голівка сягала мені до плечей. Коли вона стояла по той бік макету, чомусь виглядала значно вищою. Може, тому, що все в ній було гармонійне — і руки, і стан, і обличчя.
— Ви на лекції будете? — запитав я. Запитання видалося мені безглуздим: чого б вона сюди прийшла, якщо не заради лекції? А проте
дівчина відповіла:
— Ні, я вже її чула.
Обернулася й легенько, пружно випурхнула із вестибюля. Правду кажучи, я пошкодував, що не наважився призначити їй побачення. Гарне в неї обличчя, дуже гарне! Воно ніби осяяне ранковим сонцем — свіже, рожеве, ясне. Очі трохи примружені, в них було щось лукаве чи навіть глузливе.
Лектор говорив вільно, без конспекту.