Перед іншими його обличчя відразу ж кам'яніло. Треба віддати належне: дисципліну він умів підтримувати. Вмів також налагодити забезпечення. Та яка ж разюча різниця між ним і фронтовим інтендантом, котрого змінив Кулик на його посаді! Той був простий, людяний, ніколи не підкреслював свого права на пошану. Шанували його не за посаду, а саме за людяність. А Петро Іванович ходив по землі так, буцімто ніде й ніколи не зникала над його головою золота табличка з повним найменуванням його посади. Ніби вона в повітрі над ним плавала. І хоч він був лише заступником Миколи Олександровича, та інколи здавалося, що й сам головлікар готовий витягнутися перед ним у струнку.
В поведінці Петра Івановича було чимало такого, що викликало недоброзичливі кепкування. Так, скажімо, головлікар ніколи не обідав на санаторній кухні. В селищі, де живуть працівники санаторію, є добра їдальня. Власне, доброю вона стала відтоді, як з'явився в нас Микола Олександрович. Під час обідньої перерви він щодня ставав у загальну черґу, нікому не дозволяв навіть піднести його тацю до столика. Тут же, поруч нього, сідали санітарки або кочегари, він розмовляв з ними як рівний з рівними. Напевне, оця звичка залишилася в нього із фронтових часів. Що й казати, любили його за це! Та й не тільки за це — Миколу Олександровича було за що любити. Я, грішним ділом, називала його аристократом, але то був духовний аристократизм, який не відгороджувався від народу — в тім, на мою думку, він і полягає, щоб навіть у дрібницях утверджувати ідеали рівності та братерства.
Але колишній робітник Петро одразу ж не погодився з отим панібратським ставленням до підлеглих, як він, мабуть, подумки називав побутові звички Миколи Олександровича. Не знаю, чи була між ними розмова про це, але Кулика більше не бачили в їдальні для співробітників. Він приходив на санаторну кухню і змушував обслуговувати себе з королівськими почестями.
І вже зовсім смішно виглядав початок його робочого дня. Від квартири до адміністративного корпусу метрів чотириста. Але Кулик мав тепер у своєму розпорядженні легкову автомашину. Отож він спершу вирушав до гаража, який містився не ближче, ніж кабінет, а звідти їхав на роботу машиною. Не дивно, що він так швидко розповнів — за черевом уже й власних черевиків не бачив.
Тепер, мабуть, зрозуміло, як мусила я себе почувати в компанії його родичів. І все ж не відмовилась від запрошення. Може, й справді Куликові щось відомо про мого Сергія?..
Двері нам відчинила сама Валерія Дем'янівна — молода, вродлива жінка, що також встигла передчасно розповніти. Треба віддати належне: уміють вони триматися — оці аристократи шлунку. Вишукана люб'язність, чарівна посмішка, солодкі слова...
... Я вчора поставила три крапки, а сьогодні продовжую. Трапляється ж отаке, не хотіла ж я, дуже не хотіла виводити на цих сторінках людину, з якою пов'язаний найважчий спомин воєнних часів! Зустрічалася з нею інколи — здебільш випадково, але ж ніяк не сподівалася, що побачу її на квартирі Петра Івановича.
Але спробую бути послідовною. Спершу впало в око вмеблювання. Шафи сяяли полірованими боками, горіхова гірка заповнена кришталевими виробами та китайською порцеляною. Великий килим, на якому стояв стіл зі стравами, був покритий целофановою плівкою — щоб гості його не забруднили. Це одразу ж видавало, як ставляться господарі до свого добробуту.
Звісно, добрими меблями тепер нікого не здивуєш. Але гірко помічати, що деякі люди вбачають в цьому ледве не якусь нову релігію! їм здається, що оті килими та поліровані меблі — найголовніша ознака сучасної культури. Якщо це справді так, то ти, Софіє, ще й досі лишалася на рівні предків, бо з твоєї хати не зникли навіть рогачі. Кулики це, безперечно, знали. І, звісна річ, я в їхніх очах не мала жодної вартості.
Але ж як розкішно був накритий стіл! У кришталевій вазі палахкотіла червона ікра — хоч ложкою її греби. Марочний коньяк, віскі, дорогі вина. Рідкісний балик, котрий ми видаємо хворим тоненькими пластівцями, тут лежав дебелими кавалками. Бляшанки з крабами — теж не абиякий делікатес! — стояли і на столі, й на буфеті...
Боже, невже Кулик ніскільки мене не соромиться? Чи, може, він гадає, що я не розумію, звідки це бралося?
Я вже хотіла обернутися й вийти, але зненацька в кутку біля вікна помітила знайоме обличчя. Та ще яке знайоме! Це ж він — Юрко, Юрій. Той самий Юрій Тихонович, про якого я намагалася ніколи не згадувати, але він час від часу ніби навмисне з'являвся на моїй дорозі.
Юрій Тихонович — це ж біль мій і сором мій тяжкий! Я потім зрозуміла, що то було не кохання. Нікого, окрім Василя, я не кохала протягом усього життя. А Юрій... То були хвилини відчаю, якогось запаморочення, хвилини, коли я почувала себе безмірно самотньою. Мені здавалося, що я рятуюсь від внутрішнього заціпеніння, — я таки справді змушена була рятуватися! — а Юрко допоміг. Але те, що потім сталося...
Ні, про це справді краще не згадувати!.. Юрій Тихонович підвівся з крісла і, наблизившись до мене, подав руку, на якій не вистачало трьох пальців. Орденські стрічки на його грудях пояснювали, де він дістав поранення. Цих стрічок у нього аж три поверхи. Але мені не треба пояснювати — ось у чому лихо!..
— Здрастуй, Соню.
— Здрастуйте, — сухувато мовила я.
— Я все знаю. Мені Петро Іванович розповів.
— Що ви знаєте?..
— Про Сергія. Тому й приїхав. Заспокойся, Соню. Якось допоможемо. Якщо фронтовики почнуть одне одного забувати... — Він знітився, обличчя почервоніло, але одразу ж на ньому з'явилася непроникна суворість. — Ну, то давнє. Потім, Соню, стільки було пережито!..
Саме оце ж мене й утримувало від остаточного вироку. Ми довго брели по кривавих дорогах війни, дуже довго! І цілком можливо, що Юрко встиг спокутувати свою провину. Бо те, що я про нього знала, сталося в перший рік. Але ж як він познайомився з Петром Івановичем? Що їх поєднувало?..
Мені здавалося, що про духовну спорідненість тут не йшлося. Попри всі вади Юрій був надзвичайно освіченою людиною. Перед ним почуваєш себе так, ніби ти ніколи нічого не вивчав. Він володіє феноменальною пам'яттю. Колись у Кінешмі, під час війни, Юрій у колі акторів, побившись об заклад, почав напам'ять читати "Фауста". Читав мало не до ранку. Міг би читати й далі, та всі поспішали на службу. Парі, звичайно, він виграв...
— Софіє Кирилівно! Юрію Тихоновичу! — защебетала господиня. — Сідайте до столу.
Я ще раз оглянула стіл та гостей. Всі вони почувалися так, ніби змалку звикли до царських делікатесів. Окрім мене та Юрія, тут були тільки родичі Куликів. Вгодовані, самовпевнені, вони трохи ніяковіли, але не переді мною, звичайно, а перед Юрієм. Це була людина досить відома — кандидат економічних наук, постійний автор столичних часописів. Що ж, писати він умів. Дивно, що й досі не став професором. А проте ось уже понад рік, як Юрій Тихонович Смоковський здобув посаду третього секретаря обкому.
Чому все ж таки вони мене не бояться? Ні, це обурливо! Невже Кулики певні, що я не розповім Миколі Олександровичу? Потім я подумала: Кулик уміє ховати кінці в воду. На сусідній базі є відомчий буфет, у якому інколи продаються оці делікатеси. Дивись, іще й квитанції приготував: 100 гр. кетової ікри, 200 гр. балика, 2 бляшанки крабів. Доведи потім, що тут цього добра було значно більше! Хіба ж ти важила?..
Я дуже люблю краби. Під час війни їх видавали в рахунок так званого сухого пайка. Люблю, що там казати! Черґовий лікар мусить брати пробу на санаторній кухні. Інколи на закуску хворим видається трохи крабів. Отож я, мов дитина, часом ловлю себе на тім, що мені хочеться попросити ще... А тут — бери, їж, скільки душа бажає!
Та навіть краби у цій хаті мене не вабили. Ми якось уже звикли до того, що за їжу нікому не слід дякувати. Предки наші щодня дякували Богові. Це ж не заправка машини пальним — це акт не лише фізичний, але й моральний. Тут споживається те, що колись було живим. А ми його змертвили. І треба справді володіти високим духовним правом, щоб, позбавивши життя якісь витворені природою організми, ти міг задовольнити свій власний. Всі ці істоти тепер беззахисні перед людиною. Але хто ж ти є сама, земна людино? Якщо ти володієш якоюсь великою метою, то природа вибачить тобі оцю згубну жорстокість. А якщо твоя мета полягає лише в тім, щоб наповнити власний шлунок — що ж тоді? Тоді просто всі здобутки наших рук — зброю, потужні машини — слід бачити лише як засоби в боротьбі за існування. Щось дике, тваринне... Жахливо!
Чи варто доводити, що насправді я була значно кращої думки про людство? Та все ж в отакі хвилини мимоволі тебе огортає смуток. Тягнемося до високого добробуту, але заради чого? Ось він, високий добробут. Та яка від нього радість? Щоправда, тут він крадений. А якби навіть не крадений, то хіба ж мені легше було б дивитися на оцих селянських дітей, що почали наслідувати гірші риси провінційного панства?
Сковорода відчував себе щасливим без оцих делікатесів. Спіноза відсудив велику спадщину, а потім, утвердивши своє право на неї, зрікся на користь сестри, яка з ним позивалася. Сам же заробляв на хліб важким ремеслом гранувальника алмазів. І був безмірно щасливий.
Петро Іванович, взявши мене за лікоть, повів у сусідню кімнату. Заговорив солодко, вкрадливо, — майже так само, як Макариха.
— Ви не хвилюйтеся. У нас із Юрієм Тихоновичем є спільний знайомий. Ми з ним уже розмовляли.
— Хто це? — дивлячись йому у вічі, підозріливо запитала я.
— Ну, це не має значення. Треба, щоб ви повірили. Я знав, що мені ви не повірите. Через те й умовив Юрія Тихоновича...
З болем подумала: невже Юрко розповідав цій людині про наші взаємини? Це було давно, дуже давно. Але ж навіть оте давнє не хотілося виказувати Куликові. Щоправда, тут ховатися ні з чим: Юрко був моїм першим чоловіком. Недовго — кілька місяців. І все ж він був перший! Для жінки це багато важить.
В цей час до кімнати зайшов Юрій. Петро Іванович багатозначно посміхнувся і зник за дверима. Юрій присунув стільця, взяв мене за руку.
— Давай поговоримо, Соню. Я приїхав сюди заради тебе. Треба ж колись поговорити. Скажи відверто: ти ніколи не шкодувала, що в нас так склалося?..
— Ні, Юрію.