Грізно подивився на нього Сидір Макарович, начальницьким голосом гримнувши:
— Я тебе у карцер посадю, за те, що...— та й зупинився, не знаючи, за віщо йому Калюжного у карцер засадити, а нагримати треба, як можна!..— Рота вже обідала? — питається далі.
— Так тошно, Сидоре Макаровичу, обідала! — випалив той скорохвацько.
Тут Сидір Макарович почав пирхати та супитись, почав плечима перебирати, дошукуючи все способу, про що б так побалакати, щоб знали вони, що ми.
— Дак що рота, ти кажеш, не обідала!
— Так тошно, Сидір Макаровичу, не обідала!
Сидір Макарович не постеріга, що ся одповідь цілком перечить першій — та чи й до того йому! І знову:
Ти, либонь, ще не почистив мені пояса? Так тошно, не почистив!
Пусти руку, я дозволяю так говорити зо мною... спро-чиала... не бійся!
Ллє москалик не пускав руки од козирка і тільки визвіряйся на начальника, як треба по субординації, та при-I,чухався, щоб чути останнє з начальницького запитання і неодмінно так і відказати — потверждаюче — коли питання потверждаюче,— чи відмовляюче — коли й питання відмовляюче.
— Я думав, що ти мені пояса вже почистив,— замислившись, каже Притика.
— Так тошно, почистив!
— Ну, йди собі! — закінчив Сидір Макарович, вичерпавши всі свої засоби, туману щоб напустити.
— Господе! — каже Пазька, що зачепила перша Сидір Макаровича,— Як у вас на службі строго!..
— —Не можна інакше... Дисципліна, устав! Дай їм волю тільки — тоді й сам нерадий будеш... траєкторія така вийде., й доторкнутися тоді не смій — паничі робляться, що ну! Ото за Яневича, за першого ротнього — чи торкнеш, чи не торкнеш — жалітись зараз — привчив їх так. Ну, той, чорт його зна... зараз визвіриться на тебе: "Галуни з тебе спорю!" — кричить. Овва! Так-то й спореш! Чорта пухлого... Та тепер здихались його: а то чиста з ним тобі рахуба — дисципліни нікоторої!
Незабаром кумпанія наша зовсім обізвалась проміждо себе і вже балакали, як старі та давні приятелі.
— Ну, Сидоре Макаровичу,— каже моторна Пазька,— купіть нам гостинця.
— А якого ж вам?
— Мені інджиру,— каже одна.
— А мені ріжків,— каже друга.
— Чому не купить, купимо, гроші в нас бряжчать! — каже Сидір Макарович, долонею по кишені вдаривши.-— Удовольню вас, любезні мої баришні. Хадьом! — 3 тим словом — одну руку бубликом Пазьці, другу Варці: — Паз-вольте вас узять попід руки!
Ті, звикши вже ходити "по-благородньому", просовують йому свої руки, і наш Притика з двома "дамами" попід руки повагом виступає по інджир та по ріжки. "Дами", йдучи проз ярмарок,, потиху заводять пісню:
Коли б мені сірий кінь, То б я сіла поїхала, Де милого знаю. Приїжджаю до милого —
Велять мені сісти, Дають мені бараболю. Нечищену їсти, А я на ту бараболю Скоса поглядаю — Сидить милий із другою,— Сама добре знаю. Із-за гори дим курить, Машина приходить — Кондух двері вщчиня, Сашінька виходить. Чорні брови та кучері Вони мене замучили; Чорні брови та глаза Ріжуть мене без ножа. Посіяла буряки, А вродила свекла. Коли б мені бог поміг Від батька до свекра. Коли б мені бог поміг Свекрухи діждати — Заставила б стару відьму Халяндри скакати: Скачи, скачи, стара відьмо, На курячій ніжці, Ой щоб знала, як годити Молодій невістці.2
II
Було б се не зовсім правда, коли б сказав я, буцім Сидір Макарович так-таки вже ніколи й не зазнав, що то таке гризота, що то таке нудота та розрада. Не можу гріха потаїти,— трапилось се і з нашим бравим Сидір Макаровичем, але додам, трапилось се з ним один тільки раз, одну разиночку — не більш, та й то на найкоротший час. Буває, бува, що й браву людину, котра доти жила щасливенька на заздрощі заздрісним людям, собі на добрий пожиток, бува, що й таку людину почина раптом щось гризти, почина щось їсти, мов іржа залізо. Сказав би, обкурено його або дання яке дано — звісно, без пригоди люди не живуть, усього буває... Так і з нашим Сидір Макаровичем одного осіннього ранку непевне сподіялось щось: чи то, може, ранок сьогодні такий — хмарно, мряка, що й на серці якось смутно, якось нудно. Не видко уже у Сидір Макаровича того любого усміху, що завжди грав на його губах, через що вид його вродливий так і пашів щастям з удоволеного незакаламученого життя. А сьогодні вже нічого сього нема! Він супиться, він морщиться, крекче, зітхає...
Господе, що се з ним таке? Мушу вже вам розказати, як сам знаю. Бачте, либонь, чи не сон йому приснився який погамий тільки Сидір Макарович раптом почув себе гірко < кривдженим, зобиженим, незадоволеним. Все йому остило, нгг попилось якимся сірим, прикро-сірим кольором.
"Чорт його душу батька зна, що за паскудство отак і на гніті жити,— міркував він того ранку,— тут снагу всю свою покладеш, служиш — із шкури як вискочиш! А що з того? Що-ще й до підхвебельства поки доскочиш... Чи то зводне чи то ротне вчення — так утну, що нехай і сам ротній умиється! Хоч серед ночі спитай: що таке є дисципліна? Крізь сон тобі викладу, не помиляючись: дисципліна состоїть... та що тут і казати... Або хоч прийоми: рушниця аж пищить у руках! І оттака правда в світі! Чи ж я міг думати, що отой миршавий "вольнопреділяючий" Убийвовк, що в зводі у мене був,— чи думав я, що тепер він в охвицери вискоче і мною командуватиме? Чорт його зна,. чого їм вже треба!.. Геограхвики там якісь... А який з його воєнний був? Ні маршировки, ні хвехтовки, було й рушниці до пуття не підійме,— ні "виду" салдацького!.. Шпак*, одно слово, шпак, та й годі! Було кажу йому: господин вольнопреділяючий, не скінчить вам юнкерського. Од вас так шпаком ще й тхне,— ну, де вам! Там треба таких — щоб тверда нога була, щоб "словесность" знав: що таке знам'я, що таке воїнська дисципліна, щоб і вийти знав перед звод по-молодецькій, а не по-шпаків-ській, на сміховище, та щоб і скомандувать зміг голосно, рівно, розлого: "Рота, стройся па-а-зводна?" А вам куди? Нехай мене пошлють — так, так! От, що хіба геограхвики... та се сама вже дурниця! Не таке вчили — і гарнізонку, й ротне, й арихметики усякі... Не сподівався! А тепер воно вже охвицер, а вам, Сидоре Макаровичу, дуля під самісінький нос. Тепереньки й потріпуватимемо тобою... А нічогісінько ж не зна — я певний на тому... і десятої долі за мене..."
Гірко-гірко стало йому. Яка кривда, яка зневага: сьогодні Убийвовк той прийде в роту уже начальником й загадуватиме йому! Аж сплюнув Притика спересердя й забув за гадками сумними, що звод його стоїть вже вишикований на дворищі й чекає. Не до зводу йому, не до служби йому,— нічого не хочеться робити.
Сердитий Сидір Макарович і лютує, і приска, і кричить на москаликів:
— Який ти в біса салдат,— кричить він одному,— чортова на тобі голова, свинячі вуха! Звод увесь з ноги збиваєш!.. Мужлай — за волами тобі ходити або свинарем, а не рушницю носити!
* Невійськових так військові дражнять.
І замислиться Сидір Макарович: що тепер за салдат став: мужик! Служба йому неволя — коли, каже, я вільний був або: коли я піду на волю! Духу салдацького катма — не встиг із служби вийти — дивишся — вже ярмаркує, весь у мужицькому геть чисто — й не пізнаєш, що на службі був.
— їх благородіє,— каже йому вістовий,— прапорщик Убийвовк казали, щоб ви занялись у школі та словесностю, а вони самі не будуть.
Гірко всміхнувся Сидір: "На наших плечах виїжджатимуть їх благородіє, загадувати — будуть здорові — видко, а бувати в роті — не сподівайся. Та й толку якого, коли й буватиме. Закладе руки назад себе: "Командуй, Притико, зводом! Командуй кругом! Звели марширувать під барабан!" Боятиметься сам вбрехатись: багацько до сина навчились у юнкерському. Побачимо от, як вліті доведеться вашому благородію та командувать зводом у лагерях, побачимо тоді, які ви спритні будете..."
Гірко йому, а з тим тут же трішки й розважа себе: згадує він, що слава російського вояцтва на його, Притичиних, плечах спочиває, що він, він "робе" з мужика салдата, а ті паничі, що їх роблять охвицерами за геограхвики, тільки так, лихий вже його й зна навіщо,— задля видимості хіба тільки... О, як би хороше, як би любо було, коли б вище начальство та дізналось, на свої очі щоб побачило, що от він,— ундер-цер — усе так добре знає, так щиро службу пильнує, а той паничик і за ехврейтора — то б не здатний!
І лине він крилатою думкою із Шполи у Житомир. Літо. Муштра полкова. Прапорщик Убийвовк, як почується яка команда, знай, усе питається у свого ундер-цера, у Макаровича: "А де стати мені, а що скомандувать, а коли зробити те, а коли те?" — "Оттам, ваше благородіє!" — одказує, знай, жвавий Сидір Макарович. Скінчилася муштра. Полковник дякує за пильність, але тут же й вирікає дещо. "Треба з жалем завважити,— каже він,— що в деяких ротах ундер-цери краще своє діло знають, ніж панове охвицери. Сумна річ, дуже сумна! Замість щоб самим бути для всіх зразком,— вони тільки через те ще так-сяк муштру сповняють, що позад їх стоять ундер-цери й підказують їм! Гай, гай!.." Тут він якось ненароком, мовляв, кинув очима туди, де стояв прапорщик Убийвовк та Притика. Убийвовк якось непевно потоптався й похнюпив голову. "Найбільша ж моя дяка,— додає полковник,— ундер-церам — спасибі, ундер-цери, спасибі!"
А то друга картина, не зменш утішна. Рота стоїть в струнку "на інспекторськім". Перед нею ходить генерал, ходить, розпитує: "Сколька правіянту тебє дають на день?" — питається у "молодого". Молодий .мовчить — чи не знає, чи, може, злякався. "Гаспадин прапорщик, сколька?" — обертається генерал до прапорщика Убийвовка. "Два хунти... два хунти... два хунти..." — якось напружуючись, мов вагу норочаючи, тягне прапорщик Убийвовк. Генерал робить нетерпучий рух. "Сколька? Ундер-цер!" — "Два хунти 25 з половиною золотника мукою, хлібом три хунти, сухарями два, ваше превасхадительство!" — мов ножем одтяв Сидір Макарович. Далі в мріях своїх він уже не знає ніякого впину, не вдовольняючись таким, вельми можливим скутком і що раз, то більш буяє химерною думкою.
Ось-ось має об'їздити лагері вище начальство. Його, Сидора Макаровича, звод зараз за передньою лінією. Він, Сидір Макарович, вже попіклувався про те, щоб коло кожного намету по приспі було понасаджувано квітів, зілля усякого — його звод квітує, немов садочок той,— і ніде більш нема сього, тільки в нього... Та у нього ще тільки "дневальному" на лінії є затишок — він казав зробити з соломи плетінку, настромити на віху, щоб дневальному було куди сховати голову від спеки.