Бачили ми його війська вчора в полудень, значить, завтра вранці, а найпізніше ополудні буде тут. Куремса з татарвою їде від Звягеля. Десь недалеко від наших селищ буде битва.
Мати і сестра кинулися до приїжджого з наїдком та медом, але старі посадили його між себе і стали розпитувати про військо, зброю, коней.
— Король творить суд над татарськими людьми на всьому пограниччі,— розказував Давид. — Дарма підносять йому повинну, він карає відступництво смертю, і кати рубають голови віроломним.
— Се погано! — озлобився Копрій. — Захистити нас нема кому, та топір на наші голови вигострений. Гей, біда вбогому у світі!
Замовкли всі. Безумовно, князь, чи пак король, не мав права карати людей за се, що окупили даниною безпеку, якої не давала їм оружна сила держави. Проте кожний відчував, що такий окуп — се зрада вітчизни та віри та що кара за се повинна бути.
— Дивно мені! — обізвався Глухар. — Завсіди казали всі, що Данило благородний і тямущий володар, який знає світові лад. Видко, не про полюддя йому йдеться, а про щось друге.
Та тут вмішався Ярослав.
— Я скажу вам, у чому річ! Король карає не як володар, а як меч усієї землі, на якій ми всі. Якби так усі татарські слободи взялися за оборону після торішнього погрому Куремси, чи гадаєте, що був би Ахмат їхав сюди за грошем? Кажете, що король не дає нам опіки. А чи Куремса оборонив ті голови, що попадали від топорів? Ні! Зрадникові кожний є ворогом. Він — як терня. Кожний бажає його мати на плоті, та вирубує у саду чи в полі.
— Що ж нам, бідним, робити у такій скруті? — бідкалися деякі з учасників наради.
— Еге ж, на печі печуть, на лавці січуть! — говорили інші.— Руський топір чи татарський зашморг — се все одно!
— Ой ні, батьки! — розгарячився Ярослав. — Руський топір є в наших руках, і ми повинні ним орудувати самі. Що робити, питаєте? Боронитися, берегти себе та своїх ось так, як я щойно казав. Не пхався б Куремса у наші землі, якби так уздовж усієї границі були скрізь вартові гуртки ратників та сховки для людей та худоби.
Сим разом зрозуміли старші, що молодечий ум краще визнається у небезпеці та більше привик радити собі у скруті, чим їх сиві голови, звиклі до давнього, незрушного ладу дружинної держави.
Перше всього вислано посланців у всі присілки та дворища, які належали до Чабрівської волості, щоби ставали на другий день досвіта кінно та оружно на рать вітати короля та йти з ним у бій, якщо буде треба. Усі старші та жінки й дівчата принялися ладити харчі на дорогу. Ярославові приказали батьки давати усьому лад, а за се обіцяли дарунок. Дуже нерадо обняв Ярослав уряд сотника, сим разом уже з припоручення громади, але після розмови з Оленою набрав і до сього охоти.
— Не хочу я такого парубка, — казала Олена, — що лише за запаскою дибає. Ось бачиш, не було б у нас весілля без боротьби у Вовчому Вивозі, не буде й тепер життя, якщо ти сам не подбаєш про його безпеку. Добре буде у селі жінці Ярослава Судиславича, та куди краще жінці сотника усієї волості.
І хоч молодець не розумів, чому саме він повинен брати на себе стільки труда, як довго сього бажала громада, та вмить зрозумів те, що було написане у карих очах.
Глаголять стяги! Сині, золотом шиті прапори мають над головами раті, сурми грають велегласно, бряжчить упряж коней та зброя мужів. По просохлій дорозі суне полк за полком у ясних латинських шоломах з блискучими щитами на лівому плечі, попереду воєводи у дорогому наряді виграють баскими кіньми, блищить золото, жемчуг і сталь. Ось галичани, підгіряни, теребовельці, перемишляни, ось рать із Белза, Володимира, Луцька, сотня за сотнею їдуть наче на яке лицарське ігрище в Австрії чи Угорщині. А за ними друга хвиля ратників, одітих уже тільки у шкіряні каптани та кожухи, у клепанях, без пер та самоцвітів. Багато їх, та далеко їм до того блиску, який ловить зір та полонить серце. Проте се саме ядро всього війська. Се подоляни, які, живучи у постійному сусідстві з татарами, звикли ховатися від очей під непоказним одягом, але знають усі прийоми та способи ненависного ворога. Вони вже не раз давали про себе знати пограничним військам Куремси, не одну волость, забрану татарами, освободили від косооких наїзників. І тут, саме серед них, на сивому коні, в окруженні воєвод та прибічників їде сам король Данило. Над ним лопотить великий стяг князівства, той самий, що бачив колись погром над Калкою та торішню перемогу над Куремсою. Ось знову рушив Золотий Лев з-над Дністра, щоби дати знати свої гострі кігті ворогові. Перед ним летить тривога, з ним іде сила, за ним слідкує слава, нев’януча слава руського племені від Дунаю до Дону. З-над згарищ-попелищ здійнявся Лев до походу, і задрижали Схід і Захід, бо показалося, що з усіх країв, які потоптала орда, одна тільки батьківщина сього Золотого Лева заховала міць та розмах до боротьби та перемоги.
Глаголять стяги! З хат вибігають молодиці, діти, старці і, здіймаючи руки, благословляють сивоглавого, але ще кріпкого володаря. Володаря? Ба ні, се не людина, се земля, з якої виросли всі, втілилася у сьому могутньому витязеві, що під синьо-золотим прапором іде мечем значити границі своєї займанщини[26]. Поруч нього, справа, їде чорноризець ієромонах Василій, а зліва — воєвода Мстислав, муж рослий, дебелий, тугий, ніби тур.
— Люди, а де ваша молодь? — спитав грімким голосом воєвода, побачивши на обійсті Глухаря, Копрі я та кількох інших старших кметів.
— Ждуть край села, достойний воєводо! — відповів Копрій. — Вони теж зібралися на рать!
— А де ваш боярин?
— У хаті! Він окремо від нас.
Прибічники Данила поїхали далі за володарем і звістили йому почуте. Левина голова короля повернулася до Василія.
— Хай бог боронить, щоби і тут прийшлося творити суд, як там, у Бакові, або торік у Погоринній, — сказав неохоче. — Не люблю я проливати крові земляків.
— Писано є: якщо твій ближній согрішить сім разів та скаже тобі "жалую", прости йому! — відповів монах. — У твоїй руці меч і ласка, тобі рішати про долю людей, не кому другому, бо тобі влада дана ім'ям господа…
— На зрадника нема ласки! — вмішався Мстислав. — Чи гадаєш, преподобний, що князь чи церква остоялися б, якби так не зрубали голов відступникам. Ні ногати не бачили б ні ми, ні ви, та мусили б хіба йти сіяти татарам жито. На мужикові стоїть держава, князь і церква, якщо його не стане, будівля завалиться.
— Іменно завалиться, якщо не стане мужика, — відповів король, — але, як гадаєш, Мстиславе, чи мужика має держати у послусі тільки страх?
— Де нема вірності, любові до князя, там мусить бути страх!
— Ні, Мстиславе! Ми вимагаємо від мужика вірності і послуху, а що даємо йому за се? Тільки драчки, більш нічого. А прийде татарва, то ми полишаємо його на божу ласку, бо сили в нас нема побідити неслихані полчища хана. Ні, ми не маємо права карати його за се, що даниною забезпечив своє злиденне життя.
— Слава королеві! — загуло в сей мент до двохсот молодих голосів збоку.
Данило оглянувся і побачив сотню кінних ратників, уставлених вздовж дороги. Біля них вимахували ратищами ще і піші та кричали щосили. Спинився король і спитав:
— Хто ви?
— Ми рать Чабрівської волості! — виступив наперед Ярослав. — І якщо твоя воля, милостивий, то підемо з тобою!
— Хто ж ти?
— Я Ярослав Судиславич, син померлого дідича сієї землі.
— То ти боярин Чаброва?
— Ні, милостивий королю. Боярин ось там!
По той бік шляху стояв гурток ратників з Ратибором на чолі. Боярин кланявся з покорою і саме брався виголосити промову, коли впало питання:
— Чому не ти на чолі громади? Не злюбила тебе, чи що?
— Не злюбили ми себе взаємно, милостивий, — відповів Ратибор. — Боярин за князем тягне, мужик — за безпекою.
— То ти був збирщиком полюддя?
— Я!
— Ага! Так, видко, ти не по правді розділяв дань…
— Ба ні, милостивий королю, — вмішався Мстислав. — З Чаброва не випливло від Батиєвого походу ні ногати. Торік боярин прислав гроші у Луцьк, але опісля перестав.
— Що люди дали, те і прислав, та, крім того, Чабрів — се татарська слобода, і тому ми не йдемо заодно зі собою! — оправдувався боярин.
— Ах так! Ну так розглянемо справу ближче, і горе винному! — зморщив брови король.
Боярин навскач поїхав попереду у дворище, щоб зладити для короля та дружини гостину, радий, що він перший сказав за собою слово, а вину скинув на смердів. Але Данило кивав головою, їдучи, і говорив до Мстислава:
— Треба діло розслідити! Тут щось неясне. Не може бути, щоби така численна рать приймала мене у татарській слободі. Бо навіщо татарським людям раті? Вони безпечні від наших ворогів, а від мене не обороняться криком та лестю.
— Гм! Треба буде вислухати одних і других! — порадив Мстислав.
— І я так гадаю! — закінчив князь.
КНЯЖИЙ СУД
На майдані, перед дворищем, заставлено столи та лави для короля та прибічників, а боярин зі срібним дзбанком на срібному підносі вітав князя білим хлібом та солодким медом. Лавор з цілою ватагою рабів та рабинь виносили з кладової м’ясиво та розставляли на столах, а ратники відтикали бочки меду і пива. Та король не взяв із рук боярина кованого золотого кубка.
— Доки суд не очистить рук, годі вірити устам! — сказав і засів на лаві, а поруч нього ієромонах та воєвода. Прибічники утворили круг, один відрізок якого заповнювала чабрівська рать. Військо за сей час проходило далі шляхом на Вовчий Вивіз. За подолянами їхали вози короля та дружини серед пішої челяді. Кілька рот піших копійників та лучників замикало похід, та заки вони ще надійшли, дія біля дворища була уже скінчена.
Данило покликав боярина і Ярослава та добру хвилю приглядався до обох.
— Я тямлю Судислава Соломирича! — шепнув воєвода Мстислав. — Сей молодець безумовно його син, се просто двійник його тридцять літ тому.
Король кивнув головою.
— І я бачу, що в ньому грає благородна кров, — відповів. — А ось сей — то чорний клобук, або половчин. Гм! Всіляке буває на світі!
Опісля повернувся до боярина.
— Боярине! Ти був збирщиком полюддя і тіуном твого господина у волості. Правда?
— Так!
— Чому, отже, від повороту Батия у степи не приносив ти повинної?
— Я мусив платити за громаду данину баскакові, щоби спасти її від загибелі. Торік, після погрому поганого Куремси, я послав дань у Луцьк, сього року ще не зібрав нічого.