ні, не сюди.
Вітер затих, місяць білолиций засвітив, і люди знайшли Ганнин слід.
— Он де, он де...— кричить вона і біжить. Оддалі видно горбок снігу.
— Он там вона... Йдуть скоріше, прибігли.
— Вона, вона! — закричала Ганна, кинулась до Марисі й завмерла.
Марися лежала, як і лягла: рученята заховані у рукава, ніженьки підогнула під себе, очиці закриті,— а вид тихий, покійний-покійний; усміх на ньому сяє...
— Замерзла... царство небесне, вічний покій,— хтось сказав.
— У найми... у найми оддала! — заголосила Ганна.
1888 р. Лютого 25