тільки сльози закапали з очей. Вона проказувала всі молитви, які знала, а потім припала до землі й застигла...
Діти замовкли: Івашко і Марися злякались, як стогне та плаче мати.
Аж ось двері скрипнули і на порозі стала стара бабуся, сусідка Ганнина.
— Будьте здорові з святим вечором9! — промовила вона — вони її страх як боялись.
— От як у вас... Звичаїв старих не держите. Я хрещена мати, а хрещениця Марися мені куті не принесла ні на свято, ні сьогодні. Я ждала, ждала і розсердилась, дуже розсердилась.
— Бабусю, голубонько,— нема у нас куті, тому й не носила Марися...
— Еге! Так що ж, що нема? Так, може, у мене є?.. Треба було й так прийти.
— Вибачайте на цей раз: сором, такий сором ходити по чужих хатах... Ми ще до цього не звикли...
— Еге, не звикли... Тільки сердите мене... Злазь з печі! Чуєш, Марисю. Злазь і тягни дітей,— сердито говорила баба.
Марися й діти позлазили. Баба вийшла у сіни, внесла й поставила на столі горщик куті, паляницю і з п'ять пирогів.
— Як ти мені не принесла, так я тобі принесла. Сідайте, їжте... а спершу треба хреститися.
Діти хутко сіли за стіл і узялись їсти.
— Спасибі вам, бабусю,— заговорила Ганна.
— Що таке?
— Спасибі, кажу, що принесли...
— Я не тобі, не твоє діло мене вчить... То не твоє і не моє — боже, от чиє... Сідай коло мене... От що, знаєш Миколаївку?
— Знаю, бабусю..
— І дорогу знаєш?
— Знаю добре й дорогу, це від нас двадцять п'ять верстов шляхом.
— Добре, коли знаєш. Сьогодні вернувся мій Денис, він привіз з Херсонщини Петра Будька додому; коло Миколаївки на хуторі Будько продав коней і заробив силу грошей. Так йому бог дав. А дома у його жінка слаба. Він казав, щоб Денис прислав до нього на хутір дівчинку за няньку до дітей... от що. Марисі уже дванадцять минуло... Поміркуй, може, віддаси...
Ганна зомліла: жаль ухопив за серце; вона подивилась на Марисю, і сльози закапали з очей.
— Марисю,— говорила баба,— хочеш у найми? Хочеш за няньку стать?
— Хочу, бабусю, коли грошей мамці дадуть на хліб.
— Дурна! Звісно, дадуть... Дурна!.. Йди сюди. Марися наблизилась до баби. Баба перехрестила її й поцілувала.
— Дак як тоє, як хочеш — треба хутко, треба завтра йти... Прощавайте...
І пішла собі стара.
* * *
Цілу ніч Ганна збиралась, не спала та нищечком плакала. Воно, може, й чудно, але як не плакати бабі — дитину оддаючи у найми та ще вперше з дому виряджаючи? Перед світом збудила вона Марисю, дала їй шматок хліба за пазуху, одягла її у дві ситцеві спідниці, теплі панчохи, старенькі свої черевики, кохту на ваті і зверху стару, рвану кожушанку, на голову два платки наділа, а сама одяглась у свиту, бо кожуха не було — Степан забрав, як пішов.
— Що це ви, мамо, плакали?
— А плакала, Марисю...
— Не треба, мамо, я служитиму добре, догоджу хазяйці, а ви гроші візьмете та борошна купите.
Зібрались. Ганна повела Івашка і двох малих до сусідки — баби. Івашко став на порозі.
—г Марисю! А Марисю! Не йди... замелзнеш... не тле-6а.. — і заплакав.
— Да йди вже! Дурне, бач, кряка, як той ворон,— промовила Ганна, серцеві щось говорило: "не йди!"
"Може, й справді не йти?.. А їсти що? А чим дітей году вати? Попухнуть з голоду".
Надворі падав маленький сніжок. Сонця не було ще: тіль* ки на світ благословлялось. Вітрец північний потроху дмухав.
Вийшли. Коло церкви помолились богу й пішли за село.
Куди не глянеш — рівно-рівно. Небо заволокло хмарою білою, і не розбереш, де небо починається і де безбрежне снігове море кінчається.
Пройшли вже й могилу на третій верстві — степ далі ще рівніший і краю йому немає.
Літом степ чудовий, хороший, а все ж якийсь таємничий, а снігом вкритий — суворий, страшний...
Вже й потомились добре, а ще — як думалось Ганні — й половини дороги не пройшли. За могилою вітрець, що подихав нерівно, потрошку тепер кріпшав. Зірветься він звірюкою лютою відкілясь зверху, вдариться об землю й вихватнть велику купу снігу, підійме його трохи од землі й несе, несе... А зверху, з того доброго неба, пада пада сніг. Несеться вітер хуртовиною, забира з собою легеньки сніжок з землі, забира по дорозі й той, що пада з неба, й несе його назустріч подорожнім.
Ганна трохи втомилась, Марися ледве йде... От хуртовина налетіла на їх; змело з дороги чисто весь сніг, вдарило в обличчя, забило дух — і вони стали... Далі йти легше. Сніжку нема... Вони йдуть хутко. Другий стовп навіжений летить, забива дух, сліпить очі, ножем гострим ріже обличчя. Вони йдуть, розігналися трошки по рівній землі і зразу — шубовсть у снігову кучугуру. Марися зав'язла по плечі, Ганна впала. Перевели дух. Ганна стала витягать дитину, бере її за руку, тягне. Ледве-ледве витягла; вийшли на рівне місце, тут снігу тільки по коліна... Давно вже за панчохи набилося снігу давно вже Марися плаче... Стала, плаче...
— Мамо, мамо! Руки болять...
— А ноги як, чи чуєш ноги?
— Ні, мамо, не чую, боліли, а тепер не чую.
— Ну, одпочинем... Здіймай черевики.
Не змогла Марися зняти їх. Стягла Ганна, стала терти ноги: білі-білі, а пальці, як палочки. Тре снігом, красніють.
— Три, Маруси, руки снігом, сядь за вітром. Плаче й не ворушить руками.
Одтерла Ганна їй руки. Поїж, доню, хлібця.
— Не можу, мамо, хліб як кістка, не вкусю, замерз. Одпочили... А час не гаїться, час іде, а могили на половині
дороги не видно.
А хуртовина в'ється, гуде, виє, як люта звірюка. Аж темно стало...
Тягне Ганна за руку дитину. Тут і самій іти важко по глибокому снігу, проти вітру, а ще тягти її за собою! Сніг іде, фуга виє. От уже й могила... Більш половини одійшли, верстов вісім зосталось... незабаром і Миколаївка. Ще трошки сили... Вітер неначе затих, не так забива очі сніг...
— Мамо, чи далеко ще? — говорить Марися, ледве-ледве йдучи.
— Ось-ось, зараз. Бачиш могилу? От як перейдемо її, то й Миколаївку літом видно... Зараз буде.
Пройшли могилу... "Що ж це? Вітер повернув: то був прямісінько в обличчя, а тепер збоку. Що ж? Це вітер повернувся, чи ми зблудили? — думалось Ганні, і великий острах ухопив її душу...— Ні, то вітер".
Йдуть добре... Ганна тягне Марисю... Пройшли з годину, а Миколаївки не видно... Стали, слухають, чи не принесе вітер собачого голосу з села... Слухають, а він несе: у-у-у — так жалібно, так грізно.
— Мамуню, мамуню! Я боюсь! Хтось плаче...
— Ні, любко, ніхто; то тобі здається: то, Марисю, вітер. Марися дрижить від холоду і переляку.
"Може б, вернутися додому? — не раз западала така думка Ганні.— А їсти?.. А діти? А борошно? Де ж його взяти? Хіба ж бога немає? Треба йти".
І тепер стала вона й думала: "Повернуть хіба назад? Далеко одійшли, ближче йти... А як заблудились? Господи милосердний! Дай сили!" І вона пішла.
На часиночку вітер затих був — неначе дратував, і знову поніс сніг, б'є в очі, ріже, пече лице й руки, збива Ганну і Марисю то в один бік, то у другий.
"Я дійду... А Марися? Куди ж її веду? Дочку на смерть веду... Хіба ж на смерть? У найми йдемо. І чого це мені тая смерть прийшла в голову?"
— Мамо! Я не можу йти... не можу. Марися впала.
— Чого ти? Йди... Що ти, дурна, замерзнуть хочеш, чи що? От недалеко. Уставай, ходім.
— Не можу, я спати хочу.
— Йди, я тебе буду тягти за обидві руки. Поставила її Ганна позад себе, узяла за обидві руки
й пішла і її потягла.
Сніг по коліна... Марися пада, вже й не плаче, не говорить.
Подивилась Ганна навколо, як тільки на хвилину вітрець стих, і побачила, що біле місце на небі низенько. "Господи! То це ж сонце сіда!? Це вже й до вечора недовго... І куди ж це ми зайшли?.. Сонцю треба бути по ліворуч, а воно за спиною сіда... Куди ж це я зайшла? Кудись у праву сторону? Заблудила..."
Страшне слово у степу; нема страшнішого! Марися впала й не встає...
— Уставай, ледащо! Уставай, а то битиму, як ще ніколи не била!
Марися не озивається.
— Чуєш!?. Уставай зараз. Уставай. Уб'ю! — закричала не своїм голосом Ганна й кинулась до Марисі.
— Не можу, мамо,— ледве озвалась.
— Голубонько, дитиночко моя кохана! Доню люба! Устань, моя рибко, от-от вже й село... Послухай! Чи чуєш, собаки брешуть?..
— Чую, чую... Дайте руку, підведіть мене... я піду. Чутно, вітер доніс голос собачий. Марися підвелась, пройшла зо два ступні й упала.
"Недалеко... донесу",— думала Ганна. Взяла дочку на руки й понесла.
— Держись за шию кріпше, притулись до мене, та не спи.
— Ні, не буду... держусь.
Темніє. Мороз притиснув дужче. А вітер своє робить — не боїться й морозу.
Несе Ганна доню, йде й хитається. Раз упала... Упала й удруге. Нема сили, не може йти...
А вітер з снігом гомін несе... от і димку трошки приніс. Село вже за верству, не більше. Ганна схопилась, схопила Марисю й побігла... От ще трошки...
"Господи, господи! Дай сили!.. Немає... немає..."
Упала Ганна... не може нести...
— Марисю! Спиш?
— Ні, не сплю... А хочеться дуже... Мамо! Покладіть мене... Я дуже спати...
— Що ж мені робить? Покладу її й хутко побіжу до села, там люди дадуть помочі. Невже ж не донесу? Так близько?.. Ні, не донесу, немає сили...
Ганна зняла з себе спідницю, зняла один платок; спідницю розіслала, одкинувши Сніг, поклала Марисю, а платком накрила її...
— Зараз добіжу до села, Марисю! Не спи, одпочинь, а я зараз,— і побігла по снігу.
Марися щось говорить: "Тепло... сонечко... квітки!.." й замовкла.
Ганна по коліна й вище йде, пада, встає і знову йде...
— Це тому, що я богу не молилась... Буру молитися... Господи... господи... милосердний...
А сніг мете, вітер лютує,
— Господи... Що ж це я все — господи?.. Яка ж вона, тая молитва?.. От забула ж я її... забула... Вже недалечко... от брешуть собаки... Господи! Як же ж тая молитва? Як її звуть?.. Чи добіжу ж я?..— Знову упала.—Немає сили, немає... отче-наш... А! Згадала! А Марися ж що? Чи не заснула? Як засне — вмре... Що ж... Воля божа... як він, милосердний, хоче... От уже й загата... Слава богу! Слава богу!.. Ні, не загата, це гній... Далі, далі!.. У найми, у найми...— Знову стало на думці одно слово...— У найми... Я ж хотіла молитись?.. Господи-боже, поможи! — аж закричала Ганна і кинулась бігти; вона йшла коло млинів, от вона вже стала коло вікна якоїсь хати.
— Люди добрі! Хто в бога вірує — рятуйте!..
* * *
Через годину або дві чоловік з п'ять ішли поза селом і проміж ними Ганна ледве-ледве ноги волочила.
— Сюди, сюди,— каже вона.
— Куди ж сюди? Це у балку...