Он вони зібрались багатоголовим натовпом на майдані, похмурі, уважні, встромивши нерухомі погляди в когось, що з запалом ентузіаста промовляв до них про далеке, прекрасне. І важко було збагнути їх, мовчазних, повних зловісного спокою. Куди линуть думки їхні, важкі, як товща землі, що виснажала їх роками — чи в літнє, повне липневого сяйва небо, чи в далеч рідних сторін, звідки вигнала їх недоля, чи, може, прикуто їх до місця й зрадливих обставин, що ховають у собі щось недалеке — або бажане, або страшне?..
З Пурикового двору метушливо чимчикує пристаркуватий поліцейський надзиратель. Він допіру повернувсь звідкілясь, і на обличчі йому застигла глибока тривога. Новий мундир, підперезаний тісно поясом, револьвер коло пояса збоку в чорнім шкуратянім кобурі на рябенькім шнурку, що спускався від шиї, свідчили про надзвичайність моменту.
"Дє-є-ло труда отзовьо-оться
На поколениях живи-их,
На поколениях живих",—
донеслось до нього й примусило його зупинитись. З провулка висипала на вулицю юрба босих, в картузах і без картузів, шахтаренят. Попереду, нав'язавши на палицю червону з дрібними жовтими квітами жіночу хустку й високо підіймаючи її вгору, поважно виступав Сашко.
Вгледівши надзирателя, співаки зупинились, урвавши пісню; пєрезирнувшись мовчки, вони ладні були драла дати, та, бачивши, що Сашко, ніби нічого не помічаючи, повернув вулицею проз надзирателя, стояли й мовчали.
— Ти що ж ото вигадав, чортеня? — укрив Сашка мокрим рядном надзиратель.— Кинь, зараз мені кинь, а то вуха обірву! А, яке! І воно туди ж...
— А ми хіба що, ваше благородіє,— виправдовувався Сашко, ховаючи за спину палицю з хусткою.— Наші кажуть: чого ти, Сашко, не ходиш з хлопцями з хлаком?.. Ну, ми й пішли...
— Поговори мені! — тупнув ногою надзиратель.— Кинь зараз палицю! Кому я. говорю!.. А, дак ти не слухать...
Сашко метнувся назад і, волочачи за собою "хлак", гукнув:
— Тікай, хлопці, до наших!
Вся зграя з реготом і галасом, знявши куряву, зникла провулком.
Коли надзиратель підходив до сходки, Сашко з товаришами вже сновигав поміж дорослими, уважний, заклопотаний, перешіптуючись з помішниками своїми.
— Хицуне, облиш! — гукнув надзиратель промовцеві.— Облиш і розійдіться, бо гірше буде.
— Та кому ми заважаємо? — відповів питанням Хицун.— Треба ж нам порадитись?
— Знаю... але все-таки розійдіться. їй-бо, гірше буде. Ви знаєте, я не ворог вам, тому... ну, розійдіться, краще. Навіщо отсе?.. А тобі, Хицуне... та й другим... порадив би не ховатись, а добровільно віддатись. Їй-бо... Я по совісті. Хіба мені приємно?.. Зараз приїдуть, а ви той... їй-бо, раю вам розійтись од гріха. А ти зостанься, краще, Хицуне... І інші, кого звелено арештувати.
Натовп загув незадоволено.
— Та не я, не я, голово садова!.. Я — ніщо, можна сказать. Самі винуваті: ні в шахту, ні з рудника. Так же не можна, хлопці. Ну, от... ну, от... ба... я ж говорив вам. От і діждалися. Самі ж знаєте, які тепера часи... по голівці не погладять. Он, їдуть... здобрійте!..
З-за шахти справді виїхало десятка півтора козаків з рушницями за плечима, а з ними й справник. Натовп захвилювавсь і замовк. Хицун стояв на дзиґлику блідий, як стіна, але не ховавсь.
— Ну, що ж... розходитесь,— звернувсь він тремтячим голосом до шахтарів.— Нас чотирьох заарештують, та й по тому. Право-слово... а то справді...
Мовчання. Брязкіт зброї й пирскання коней. Надзиратель пішов назустріч справникові. Вершники під'їхали й спішились. Справник витяг якийсь папір і щось шукав очима в нім. Хвиля тяжкої тиші.
— А хто з вас Хицун?.. Ли-твинов... Захаренко... м-м... Туркин? — підвів він зрештою голову й оглянув поверх голов натовп.
— Я Хицун, пане справнику.
— Ти? — скинув на промовця гострий погляд справник.— Ну, от і чудесно: виходь сюди з рештою... з тими, що я назвав,— вас буде заарештовано, а ви — гайда по домівках!
Хицун зник у натовпі й хотів вийти, але його не пустили. Почулись викрики, погрози.
— Та ви не галасуйте,— холодно-спокійно промовив справник,— і робіть те, що вам звелено. Не жартувати ж я приїхав з вами... Ну, дак не дасте мені зробити те, що треба? Ні?.. Попереджаю, що силоміць зроблю. Розходитесь, вам говорю!..
Між шахтарями знявся страшенний гомін і ремство. Махали руками, лаялись, насувались усією масою на козаків, що стояли, держачи за поводи коней, спокійно посміхаючись. Попереду метушились дітлахи, а Сашко чомусь уявив собі, що саме в сю мить годиться підняти "хлак", і високо замаяла над головами ряба жіноча хустка.
Справник стенув плечима, повернувся й кивнув до приїжджих головою. Хицун в'юном вився поміж шахтарями, благав, умовляв... Нічого не помогло...
. . . . . . . . .
Хицуна з товаришами було заарештовано, і справник, давши наказ надзирателеві, поїхав разом з козаками.
Довго дививсь надзиратель, як виблискували на сонці дула рушниць, потім ухопивсь за голову й шепотів тремтячими губами:
— Я... я ж казав... Навіщо було не слухатись?.. Я ж казав...
Віддалік лежало скілька чоловік шахтарів, розкинувши руки, а трохи ближче, міцно стиснувши свій "хлак", широко розплющеними застиглими очима дивився в небо Сашко.
1913