Де? Куди? — ніхто не знав.
. . . . . . . .
Нещодавно випадково зустрів я в однім південнім вокзалі пані з двома дітками, хорошими, як янголятка.
Блакитні очі її байдужним поглядом сковзнули по пасажирах, але раптом засвітились, зупинившись на мені. Я пізнав її, сю худу, виснажену пані, з таким молодим, але змученим смуглявим обличчям.
Підійшов.
— Ви, Ксаня?
— Я.
— Самі?
— Ось мої діти.
— Хто ваш чоловік?
Вона махнула рукою і, скрививши губи в усмішку, од якої мені занило всередині, тихо промовила:
— Принц... пригадуєте?..
Я чув від когось, що Ксаня вийшла за підрядчика по будуванню кам'яниць, людину сувору.
"Дайте-бо жить, мені, дайте-бо жить" — пригадалося мені і хотілося крикнути від болю, від обурення такою кривдою зрадливої долі...
Другий дзвінок. Прощаюсь.
— Ксаню, люба... Вибачайте... Але... навіщо ж ви тягнете далі сю комедію родинного життя, коли ще такі молоді, коли ще...
Знов махнула рукою й насупилась.
— Не треба, не треба. А ось гляньте, хіба се... жарт?.. Вона нахилилася й обняла діток. Гірка сльоза скотилася дівчинці на пальтечко.
Підвела голову й приязно глянула мені в вічі.
— Прощайте... Вам треба поспішатись: зараз третій. Стиснув руку й одійшов. В дверях озирнувся: дівчинка здивовано заглядала матері в вічі, а хлопець провожав мене ворожим поглядом.
Мати ніжно гладила його по голівці й з ясною усмішкою на устах про щось думала тихо...
1911