Сльози одна за одною котились йому по вусах, по бороді.
— Знов "сирітка",— думав Гарасько. Він стрибнув з припічка й хотів бігти на вулицю, бо давно вже чув дзвінкі дитячі голоси.
— Ось на, Гарасю,— промовила Кольчина мати й наділа на нього стареньке пальто: ще вчора Гарасько бачив його на Кольці. Потім вона насипала йому в кишеню гостинців,— оріхів і пару цукерок,— а на голову наділа шапку.
— Подякуй же ти! — гукнув батько.— Поцілуй у руку.
— Спасибі,— прошепотів Гарасько й несміливо поцілував у руку Кольчину матір: потім вибіг з хати.
На вулиці світило сонечко; земля, злегка підмерзлая за ніч, потроху відтавала. Дзвінко, мов розбиті шибки, тріскався під хлопчачими чобітками лід на калюжах. Не переставаючи, дзвонили в церкві всі дзвони. Хлопці грались "в кота": вони позлізали на одну землянку й звідтіля, як з гори, котили крашанки. На Гараська вони ще звернули ніякої уваги.
Він підійшов до них ближче, витяг з кишені горішок і гучно розкусив. Хлопці навіть не глянули.
— Еге, а в нас мати померли,— похвалився Гарасько.
Колька зупинився, подивився на нього й промовив:
— А чиє ото ти пальто зодяг? Га?
— Це мені твоя мати подарувала,— відповів Гарасько.
— Подарувала,— перекривив Колька.— Ще й хвастатимеш! Геть, не заважай.
Гарасько стояв і дивився, як вони гралися.
На майдані, біля гойдалки, стояли купками дівчата я хлопці, молоді шахтарі. Хтось грав на гармонії, декотрі співали; дівчата лущили насіння, гойдалися. Гарасько хотів піти туди, та побачив, що до їхньої землянки під'їхала якась пишна пані з двома паненятами, хлопчиком і дівчинкою. Він побіг назад, додому. Пані вилізла з фаетона й пішла в землянку, щось наказавши дітям: Гарасько не зрозумів, що саме, бо такої мови зроду не чув. Він став біля землянки, витяг цукерку я показав паненятам. Ті зглянулися один до одного й засміялись. Гарасько теж усміхнувся й заховав цукерку. Довго він стояв, дивився на них і думав, чим би їх ще здивувати.
— А в нас мати померли,— мовив він.
Хлопчик і дівчинка зглянулися знов.
Коло фаетону почали збиратись цікаві: діти, дівчата, парубки. Всі мовчки витріщились на паненят аж тим стало ніяково, і вони, мов дикі звірята, озирались на всі боки.
— Ну, чого зібрались? — гукнув візниця на цікавих.— От іще народ!.. Гетьте собі!
Але ніхто не розходився.
Вийшла з землянки пані; її проводив батько Гараськів, без шапки, й ласкава бабуся.
— Твій? — спитала вона шахтаря, кивнувши на Гараська.
— Так тошно, мій! — відповів батько, вклоняючись.
— Сердешний!.. сирітка! — промовила пані й журливо поглянула на Гараська довгим поглядом.
— Я — Гарасько, а не сирітка,— буркнув Гарасько. Він боявся, що хлопці почують, як його назвала пані, й дражнитимуть сиріткою.
— Гарасько?.. Любий, любий хлопчик! — сказала пані, усміхнувшись, і торкнула Гараськове підборіддя рукою в м'якій рукавиці.— Ну, то на ж тобі на горіхи...
Пані витягла з великого гамана, що держала в лівій руці, п'ятака й дала хлопцеві.
Коли пані поїхала, Гарасько знову підбіг до хлопців і показав їм п'ятака. Хлопці прийняли його гратись "у котка", видурили у нього крашанку й писанку, потім продали йому за п'ятака десяток потовчених, напівоблуплених крашанок і виграли їх у нього знову.
Гарасько заплакав. Він боявся йти додому без п'ятака, щоб батько не бив. Почав казати, плачучи, щоб хлопці віддали п'ятака, але вони, сміючись, повтікали.
Смеркало. Перестали дзвонити до церкви. Всі порозходилися з майдану. Гарасько боявся, що ось-ось вийде батько й спитає, де дів п'ятака. Він побіг до магазину, сів у кутку біля рундука й гірко плакав.
— Ти тут, Гараську? — почув він Китьків голос.
— Ту-у-ут,— хлипав Гарасько.
— Чого ти сюди заліз? чого не йдеш додому?
— Не піду... Тато битимуть...
— За віщо?
— За п'ятака...
— Не битимуть. На, я одіграв у них. Та гляди, не загуби,— Китька витяг з кишені п'ятака, ткнув його Гараськові в руку й зник. Гараськові миттю висохли сльози на очах. За хвилину він опинився дома.
В землянці все було так само, як і перше, тільки з жінок зосталася сама бабуся. Якийсь старенький, присадкуватий дідок, лисий, з довгою бородою, в окулярах, читав над покійницею Псалтиря. Бабуся сиділа на дзиглику біля печі. Коли Гарасько вбіг у землянку, вона хутко підвелася, роздягла його, посадила, дала шматок паски й крашанку.
— Вечеряй, синку...
Прийшов батько: він знову десь напився. Підійшов до небіжки й почав хлипати. Дідок подивився на нього поверх окулярів, похитав головою й читав далі. Бабуся взяла шахтаря під руку.
— Ляж, засни, тобі легше буде,— прошептала вона.
— Легше? Не буде мені легше! — п'яними сльозами плакав шахтар, бив себе кулаком у груди й знов плакав.— Покинула!.. на кого?.. Мене й Гараська... Пропащі ми з ним!..
Гараськові теж плакать захотілося: шкода було матері.
— Ляж, ляж, голубе,— шептала шахтареві бабуся, заспокоюючи його. Він послухав і ліг, хоч і довго ще мурмотів, засипаючи.— Лягай і ти,— вдалася бабуся до Гараська,— час спати.
— А чого то пані приїздила? — пригадав Гарасько.
— Приїздила, серце, бо пані добра: як де почує про бідних, то й допомагає — чи грошима, чи чим там. Дала татові твоєму трохи грошей на похорон, завтра ховатимемо...
— Кого? маму?..
— Еге ж, завтра вже можна...
— Не хочу, не хочу! — плакав Гарасько, а бабуся сіла коло нього й тихо шептала йому про те, як гарно буде його мамі на тім світі у Бога, в раю. Вона бачитиме святих янголів і сама буде праведна: не знатиме більш ані горя, ні клопоту... Вона бачитиме й самого Бога, прохатиме його, щоб послав Гараськові, любому її синочкові, щастя й долю... І скаже милосердний Бог: багацько ти, страднице, набідувалася, набралася лиха на землі, та в Бога милості на небі багато: вволю твоє прохання, рабо Божа!
І заснув Гарасько під шепіт ласкавої бабусі, і снилася йому рідна ненька з ясними, срібнокрилими янголами.
[1] Невеличкий паровоз.— Прим. авт.