Ми йому потрібні... Ми за нашого генія все віддамо, все — і життя, і маєтності!..
— Віват-Наполеон!.. На погибель Московії! — пролунали з усіх боків бурхливі вигуки, що розбудили навіть сонного поміщика.
— На бога, панове, не треба війни: одна шкода господар— —ству! — буркнув він, не розуміючи, що й до чого,
Навіть пані Доротея, перейнявшись загальним збудженням, вигукнула:
— Віват, віват Наполеон! Иєх жне!..
У вітальню вскочила вичепурена гарнесенька покоївка з кирпатеньким носиком і пікантними губками; лакей за нею ніс на таці нові фляжки.
Почалася загальна жвава розмова; захоплені вигуки, перебільшені надії, перекори й навіть прокляття злилися в хаотичний гамір.
Серед бурхливого пожвавлення ніхто й не помітив', як появився коло дверей зали новий гість; то був юнак років двадцяти, який міг вразити будь-кого своєю стрункою постаттю й надзвичайно гарним обличчям. Росту він був вище середнього, широкий у плечах і в грудях; але атлетична будова тіла пом’якшувалася стрункістю ліній і гармонійною пропорційністю. Риси його обличчя були витончені й сповнені шляхетності та гордості. Крізь прозору білість шкіри вид-нівся ніжний рум’янець незайманих сил. Світле, попелястого кольору волосся м’якими хвилями відтіняло високе, мов із мармуру виточене, чоло; гарно окреслений ніс, з тонкими рухливими ніздрями, був сухорлявий і мав посередині характерний типовий горбик; голубі, великі очі сяяли полиском енергії і разом з тим були сповнені невимовної чарівності, а брови, темні, низько окреслені й пригнуті до пере-" нісся, надавали їхньому виразу демонічної зосередженості; та цьому демонізмові трохи суперечили чуттєві губи, опушені темними лініями вусиків, вони вабили до пестощів, поцілунків і екстазів кохання...
Перша помітила нового гостя Доротея й видивилась на нього, зачарована силою його чудової вроди.
— Хто це? — звернулась Доротея до свого сусіда, не одри-ваючи очей од красеня.
— Де, пані? — примружив очі варшав’як.
— Та онде коло дверей... обійняв за талію Казю... В синіх шальварах і венгерці.
— А-а! — процідив побляклий зальотник.— Бачу... Непоганий, хвацький хлопак... мабуть, колега Казин, абощо... Та я його вперше бачу... я ж сам нетутешній.
— Пане Янчевський! — звернулась тоді до другого сусіда Доротея, нахиляючись до столу.
— Га?! До послуг пані! — схопився той і підійшов ближче.
Під час попередніх дебатів Янчевський кілька разів поривався виголосити орацію, але, бачачи, що збудження сперечальників не дасть йому змоги висловитись до кінця, замовк і в бурхливому гаморі не брав ніякої участі,
— Хто той юнак, що онде стоїть поруч з Казею? Оно, обняв його? — спитала пошепки Доротея...
— Обняв? — перепитав Янчевський, вдивляючись туди, куди показала пані.— Так, обняв... бестія! О! Яке нахабство! Пся крев! Ось що таке ця модна едукація! 4 Старопольський потоптано гонор... Гинуть добрі звичаї, а заводиться якась ганебна легковажність... І все це йде од вільнодумців — безбожних французів... О, не доведе се до добра, не доведе!
— Та що вас, пане, так збентежило? Звідки цей потік обурення?
— Звідки? А от полюбуйтесь, пані добродійко! Той шельма, той юнак, що обіймає так запанібрата шляхетного сина, є не хто інший, як хлоп, бидло.
— Невже? — навіть одсахнулася з подиву Доротея.
—■ Як маму кохам! Се підданець господаря — Янко Кар-мелюк...13 Я його знаю дуже добре! Пан Пігловський узяв його до двору за козачка й примусив учитися, щоб охітніше було паничам братися до науки... Ну, я це допускаю: таких хамських колег беруть іноді, щоб замінити панську спину, коли паничеві треба дати канчуків, бо наука не йде без дрюка... Ну, я нічого не маю проти: і наука задоволена, і панська спина ціла... Але, проше пані, щоб хлоп обнімав шляхтича і з’являвся серед благородного лицарства як рівний... це вже содом і гоморра!
— Невже?.. Я не можу опам’ятатись... Щоб такий шляхетний, такий красень... у всьому і в манерах... і був хлоп?
— І був, і буде, пані добродійко... Pura veritas! Щира правда! А манери звідки? За кордоном набрався — і квит!
Не повіривши Янчевському, Доротея підійшла до господаря й спитала в нього про Кармелюка.
— Щоправда, пані, мій хлоп,— відповів той, самовдоволе-но усміхаючись.— Дуже здібний і розумний... і вигляд має, як бачите, справжнього шляхтича; але його трохи розбестили сини... Забувається... після закордону поводити себе не вміє... забув, хто він... Та ми нагадаємо — і напускне скоро мине...
— Пречудовий,— сказала Доротея,— а мати такого раба— сущий скарб. Я ось своєму скільки разів казала,— вибери більш порядного, трохи обчисть, обтеши, щоб приємніший був для послуг; але мій лиш очима лупа... Його ж тепер тільки до миски тягне,— зітхнула із страдницьким виразом пані.
— Хіба? — посміхнувся господар.— То вип’ємо, щоб знову ми стали сильні.
— В боротьбі за ойчизну! — виправила Доротея.— I, наливши в пугар мальвазії 5, цокнулась з господарем за здоров’я Наполеона й за відродження Польщі.
Найближча молодь підхопила цього тоста, і в вітальні знову спалахнув гамірливий захват.
II
Бенкет був у розпалі, коли попросив слова пан Фінгер.
— Панове! Всі ми п’ємо за успіхи всесвітнього переможця й твердо віримо, що колос Московії впаде й на уламках його спалахне наша зоря... Але обміркуймо серйозніше наше становище. Під час війни,— а скільки вона триватиме, один пан біг відає,— все московське військо опиниться на півночі, а ми залишимось тут тільки з своїми кулаками... А що тоді заспіває підлий, схизматський народ? Ми ж поховали давно його привілеї й договірні пункти, що дарували їх під час заселення наших займищ і4, то боюсь, що хами це згадають... Чи не постаратися нам залучити їх на наш бік, повернувши їм деякі права,.або принаймні... давши хоч надію...
— Ой правда! — прокинувшись од викриків, застогнав поміщик, що був задрімав.— Не треба війни, війна сплюндрує нас. —1 тепер грошей катма!.. Всі продукти впали в ціні: корець пшениці — п’ять злотих, гелетка 6 кукурудзи — двадцять грошів, корова, і добра корова — два таляри... а коли ще хлопи збунтуються... Погибель одна, шановне панство, погибель!!.
— Е, хлопи — пусте,— сказала Доротея.— На них вистачить лози.
— О, я їх! — погрозив кулаком її чоловік.
— На шибеницю! — підхопив Казя.
— Всіх не перевішати,— обізвався, блиснувши очима, Янко,— і пан маршалок правду каже.
Янчевський аж підскочив у кріслі від цього зауваження хама; Фінгер кинув у його бік презирливий погляд, а господар мовив багатозначно:
— Янко!
Нарешті підвівся Янчевський і, зробивши заспокійливий рух рукою, набрав імпозантної пози.
— Орація, орація! Ціцерон говоритиме —-— тихо! — пролунали поклики з усіх кутків салону, і товариство нашорошило вуха.
— Мосціве панство! — почав урочисто пан Янчевський.—
Tempora mutantur сказав стародавній філософ і сказав справедливо. Пан маршалок допомагав нам завжди упокорювати підле бидло, а тепер клопочеться за його права. Ха-ха! Та коли скаженому коневі попустити віжки й вийняти вудила, то він понесе і розіб’є повіз... Завважте, що й благородна скотина розіб’є,— а коли свині дати волю, то, як відомо, вона перериє весь світ. Але хлоп ще гірше свині... Хлоп — це ж гадюка, панове добродії, гадюка! — підкреслив він.— То коли цій гадюці попустити, щоб у неї поодростали вирвані з корінням отруйні зуби, то...
— Проте ці гадюки своєю кров’ю пана годують...— зауважив глухим од хвилювання голосом Кармелюк.
Промова цього Демосфена викликала в нього таке обурення й роздратування, що він не міг себе стримати й необачно озвався.
— Цо-о? — вигукнув Янчевський, не збагнувши у захопленні від своєї промови, звідки почулося це зухвале заперечення.
— Мовчати! — прошипів, тупнувши ногою, господар.
Алоїз підійшов до Казі й шепнув йому щось на вухо.
— Отже, мосціве панство,— знову почав Янчевський, ие діждавшись відповіді на свій вигук.—Хоч війна є двуликий Янус і збитками мені самому не до серця, але хай Перун усіх уб’є, аби ойчизна жила! І хоч на весь час війни підуть од нас не тільки москалі, але й усе наше шляхетне лицарство,— воно полетить на поле честі під розпущеними крилами і наших, і французьких орлів,— а проте побоюватися нам бидла безглуздо... Замість усяких прав, йому треба буде подвоїти порцію канчуків... Канчуки, канчуки й канчуки!!! — підніс наприкінці грізно і руку й голос Янчевський.
На свою голову! — вирвалося у Кармелюка, який аж зблід, і на лихо, при загальній тиші, це почув господар.
—^ Геть! На стайню! —навіть позеленів од злості Піглов-ськии і затупотів ногами.
— Батьку! На бога! — спробував був стишити батьків гнів Алоїз.
Та той розлютився ще дужче:
— На стайню! Забув, шельмо, хто єси? То я нагадаю!.. Закатую!!! —вже з хрипом кричав він, не звертаючи уваги на слова сина.
Кармелюк зробив був енергійний рух уперед, але нараз опустив руки, наче підстрелений, і з похиленою головою вийшов геть...
Кармелюк поволі посунув уздовж двору.
Сутеніло. Теплий весняний вечір дихав пахучою прохолодою; з саду чути було несміливе, ще невпевнене тьохкання соловейка... Та ні оті ніжні тони заходу сонця, ні прозорі контури тополь, ні пристрасні зітхання співця кохання — не відбивалися на душі Янка нічим; йому здавалося, що він з душної лазні провалився в ополонку й дубіє від холоду, а серце, немов на ножі, б’ється і з кожним ударом ронить цівку гарячої, пекучої крові...
"На статтю! Закатую!" — звучало йому барабанним боєм у вухах, стукотіло в скроні, надривало мукою груди... "Раб, раб! Хлоп, бидло!"—хтось з огидним хихиканням нашіптував йому у вухо і заглядав каламутними, налитими кров’ю очима в обличчя...
У дворі стояв гомін... Лунали й гульливі голоси, й верескливі викрики, і навіть молодецькі пісні, та Кармелюк нічого не чув і йшов машинально без думок, без бажань, поки не наткнувся на сіни челядницької... Він увійшов у чорний морок за дверима й спинився... З хати челядницької чути було звуки сопілки, а часом — гудіння бубна... Трохи опам’ятавшись, Кармелюк згадав, що він ще не бачив своїх давніх знайомих, і ріщуче одчинив двері.
На нього так і війнуло димом згірклого сала, капусти, житнього хліба й людського поту, але всі ці запахи забивав задушливий чад від махорки, що плавав бурими хвилями по просторій хаті.