Татарщизна й другі політичні заколоти та бурі взагалі припинили розвиток духовного життя українського народу, тим-то й театр український припізнився проти театру європейського трохи чи не на сотню літ. Першу звістку про вертеп ми маємо з 1591 року. Ґалаґан подає звістку , що Ізопольський бачив у Ставищах екземпляр вертепу з датою 1591 р. Розвиток шкільної драми починається вже з початку XVII століття. 29-го серпня 1619 року виставлялася на ярмарку в Кам'янці "Трагедія, альбо Образ смерти пресвятого Іоанна Крестителя, посланника Божія" на 5 дій. Написано її було південноруською мовою, інтерлюдії ж до цієї трагедії, видимо, було написано властиво на те, щоб потішити ярмарчан; через те можна з певністю думати, що написано їх було вже зовсім чистою тогочасно українською мовою. Таким робом, в той час, коли Англія вже мала Ше-кспіра, Франція — Мольєра, Україна ледве тільки знайомилась з театром маріонеток та шкільною драмою.
Але прищеплена до здорового, життєдайного дерева, щепа зацвіла одразу буйним цвітом. На той час Україна шпарко взялася до освіти свого народу. Унія, єзуїти, а також соцініанство та інші раціоналістичні течії, що зна-жували до себе українську молодь, прокинули серед громадянства релігійну, а також почасти і національну самосвідомість. Почали ширити всі засоби самооборони, а зних найперше, яко противовагу єзуїтському впливові, рідну освіту. Київські "братчики" засновують власну братську школу для дітей, "да не от чуждаго источника піюще ко мрачно-темним латинянам уклоняться". Уло-жено було колегію, звичайно, на зразок польських колегій. Шкільна драма, що виробилася в католицьких колегіях під впливом боротьби католицтва з лютеранством, а також під впливом відродження науки й штуки у Західній Європі, знайшла собі цілком відповідний ґрунт у школах українських: тут була теж пекуча боротьба з католицтвом і добре озброєними вояками його — єзуїтами. "Шляхетна молодь студентська в колегіумі Київо-Могилянськім" повинна була виробляти в собі ту силу та еластичність елоквенції, що давала таку владу єзуїтам. У своїм "Перлі Многоціннім" Кирил Транквіліон-Ставровецькій каже, що "с той книгі святої можуть студенти вибірать вірши на свою потребу і творити з них орації розмаїтиї часу потреби своєї хоч і на комедіях духовних" [Посилання на сторінки праці П. Житецького — в тексті у круглих дужках. — Упоряд.].
Такі були "практические занятия" тогочасних студентів. Професори колегіантські писали самі комедії або трагедокомедії духовні, які "через шляхетну молодь" бували "репрезентовані". Ці духовні комедії й трагедокомедії не обмежувалися лише геть релігійними сюжетами. Живе життя одбивалося в них живим малюнком, а життя тогочасне давало багато зразків і для найгорійших трагедій: нові звичаї, що, як завжди буває, виявляються на перші рази у комічних формах, заходи католицтва проти православних, неправдиві відносини сильних, що "ґвалтовними нападами" одбирали в безпритульних і луги, і млинки, і землю, і добро: ґвалт і безправ'я, стверджені російським урядом, і нарешті, воля й незалежність, крів'ю добуті батьками, що нині ламав та нищив російський уряд.
Було про що писати...
1 всі ці мотиви справді одбиваються в драмах тогочасних професорів-драматургів. Автори їх відносилися цілком свідомо до своєї літературної діяльности: вони вірили в силу слова і ним хтіли гоїти пекучі рани тогочасного громадянського життя. "Комиков свойственная должность сицевая — еже учить в обществе нравы представляя". Уже "в драмах Варлаама Лащевського та Георгія Кониського, — каже д. Житецький (30), — ми бачимо сучасне авторам українське життя, до якого обоє відносяться з тверезим та чесним реалізмом. І ці зміни однієї теми другою свідчать нам про бажання кращих репрезентантів української драми внести ясний світ думки у громадське самопізнання". Таким робом, в тій "школьній драмі" ми бачимо початки історичньої драми і живої комедії — сатири. Треба додати, що ці твори, особливо "Милость Божія" та "Воскресенье Мертвых" Кониського, — бодай і написано їх важкою, не виробленою ще словено-українською мовою, — визначаються таки справжньою художньою красою. На той час вони повинні були просто зачаровувати глядачів. В дійсности так воно і було: українська публика страшенно вподобала нову втіху — театр. Такий видимий поспіх трагедокомедій, "репрезентованих у Київо-Могилянськім колегіумі", принажу-вав авторів до літературної праці. Житецький налічує аж цілих 15 видатнійших шкільних драм.
Ще більшої ваги набуває для історії розвитку української драми не сама шкільна драма, а інтермедії, що додавалися до неї, та вертепна драма. Ці речі писалися вже не книжною українською, а простою тогочасно народ-ньою мовою. Уже піїтика Георгія Кониського (1746—47 р.) і піїтика другого невідомого автора одностайно зазначають, що комедії треба писати "словами шуточными, низкими, обыкновенными, иначе слогом простым, деревенским, "мужицким". Щодо змісту, то теж між самою трагедокоме-дією та інтермедією була значна ріжниця: трагедокомедії писалися на мотиви поважні, переважно рілігійні, сучасне життя тільки вривалося в них, інтермедія ж спеціально висміювала далеку від ідеалу дійсність.
В той час як шляхетство українське тішилося шкільною драмою, народ теж не лишався без театру. Народний театр — то був вертеп: лялечний театр, який виставляли мандруючі по Україні студенти академії, аби "скудних подаяній нищетним образом вимирковувати". Дію дра-
матичну, що одбувалася в цьому театрі, як відомо, було пристосовано до свята Різдва Христова. Вона ділилася на дві частини: перша розробляла церковно-релігійний сюжет, друга складалася з малюнків сучасного життя і зв'язана була з першою лише святочним настроєм з приводу великого свята, про яке згадували у перших двох явах дієві особи. "Треба було, — каже Житецький (102), — тільки урвати ту нитку, і ми мали б народню комедію, цілком вільну од церковно-релігійних мотивів". Вертепна комедія мала великий поспіх в народі аж до 60-х років минулого століття: вертепну драму виставляли в київських "балаганах" на Подолі, і на вистави ці збиралися величезні юрби простого люду . Правда, що ці сцени вертепної комедії не мають цілости, зв'язку, однієї інтриги, яка дає і рух, і психологічні моменти комедії, всі вони мають розрізнений і випадковий характер, але вже й в тому тексті, що дійшов до нас, ми маємо героя, осередок п'єси, — той герой, цебто запорожець, — ідеал народний.
Треба додати до того й те, що текст вертепу не був чимсь постійним, — це була річ рухома. Самими випадковими формами своєї дії, не зв'язаної одною спільною інтригою, він давав великий простір експромтам, натякам і взагалі "остроумію" тих, що балакали за ляльок. Через те він міг дошкуляти і таким владарям, як Петро І. До того переконання, що текст вертепу був річчю рухомою, приводить нас ось яка думка: у тім тексті, що дійшов до нас, нема нічого образливого для самого Петра І і для його уряду, а тим часом Петро І озброївся всіма силами на вертеп і почав його перееліджувати.
Вертепну комедію було офіціально заборонено. До цієї справи радо причинився хитромудрий Феофан Про-копович. Бідкуючися ніби за долю бідних студентів академії, що примушені, "вимірковуючи собі харч" вертепною комедією, ганьбити своє духовне звання, він таки дійшов, чого хтів: митрополит київський Іосаф Кроков-ський, вволяючи його волю, заборонив учням духовної академії ходити з вертепною комедією. А річ була зовсім не в тім: Петрові геть не до смаку були ті вертепні комедії, що висміювали й круті розпорядки Петрові, і урядо-вання Української колегії, заснованої Петром, яка не вважала на стародавні козацькі вольности й привілеї*. Запопадливий Феофан Прокопович постеріг бажання свого потентата й поспішив погодити цю справу і заробити ласки царевої.
Таким робом, ми бачимо, що уже в першій чверті XVIII століття в Україні цілком витворилися зародки світської драми і комедії; вони були вже зовсім достиглі, сама тоненька стеблина єднала їх тільки з матернім деревом, ще хвилина — і вони б одірвались; впала б овоч на добру землю і проросла б новим здоровим зелом... Але...
Ще в 1744 році на славу приїзду в Київ цариці Єли-савети Петрівни [виставлено] драму "Благоутробіе Марка Аврелія чрез учеников академія Кіевская всенародно торжествует"; ще у 1749 році Георгій Щербацький друкує "трагедокомедію, нарицаємую "Фотій" — і край. Творчість колишніх українських Афін замирає. Професори академії вже не складають ні драм, ні трагедокомедій, шляхетна молодь не "репрезентує" їх... А вертеп, який видерто силоміць з рук людей, "в науці і штуці добре знал их", переходить до рук балаганщиків, застигає навіки в одній закам'янілій формі і волочить своє злиденне життя лише по ярмарках.
Через що ж перервався зріст українського театру? Чи ж всохло джерело життя?
Перелиньмо думкою в минулі часи.
Ще до Петра 1-го Україна так-сяк жила своїм власним внутрішнім життям. Київ вважався "русским Парижем", Київо-Могилянська Академія питала наукою не тільки на всю Україну, — вона постачала людей наукових і на всю Росію, од неї "вся Россия источник премудрости почерпала и все свои новозаведенные училищные колонии напоила и израстила". Але починаючи з Петра 1-го, починаються і злигодні Київо-Могилянської Академії, а разом з нею і української науки та штуки. Завзятий гнобитель всього вільного, самостійного українського, Петронаважився знищити будь-які ознаки особистого духовного життя України. Перш за все кинувся він на мову, на "малороссийские примрачные речения". У 1720 році видано закона Київо-Печерській Лаврі "вновь книг никаких, кроме церковных прежних изданий не печатать. А и оные церковные старые книги с такими же церковными книгами справливать прежде печати с теми великороссийскими печатьми, дабы никакой розни и особого наречия не было" . А у 1766 та 1772 році рішуче вже загадано було Київо-Печерській друкарні лише передруковувати московські видання слово за словом.
Політику Петрову щодо вольностів "України, як відомо, провадили й далі його нащадки". На деякі хвилини перепадали Україні більш ясні дні, а там знову починалися "утиски та всякії кривди й обіди".