А як помру і поховають мене товариші на березі проклятої людьми і Богом Колими, пошлють вони писання ці, листочки мої і Маріїні, у село Пакуль, Дарині Журавській, так ними обіцяно. Мо', складеться ще життя її, і будуть діточки в неї, і онуки та правнуки, і прочитають вони послання наші з далекого минулого, і залишать слова наші слід у серцях їхніх, і життя прожить достойно поможуть.
Молоді роки свої найкращі поклав я на олтар великої ідеї визволення народу з-під соціального і національного гніту. Бачив багато несправедливостей навколо, і ранили вони совість мою чутливу. І вичитав я з книжок, розумними людьми написаних, що життя людське може бути інакше влаштоване. І побачив я світло попереду і пішов до нього. І був я не сам, а товариші мої нові біля мене. І пам'ятав я слова Христа з Євангелія од Матвія: "Я можу зруйнувати храм Божий і за три дні сотворити його". І вірив я, що це можливо і що храм новий буде інший. І бачився мені в мріях храм той новий, з небесної блакиті зітканий, сонцем наповнений, і люди в нім—як боги. І називали голови розумні сей храм майбутнього — соціалізм, і я називав.
Але спершу треба було старий храм зруйнувати. І вирощував я ненависть у душі своїй, як квітку. А тепер, на краю могили, думаю і переконуюся, що найбільша ідея, людьми в тисячоліттях вистраждана і виношена, — се любов. Чи не про цю таїну, яку Марія має відкрити для люду майбутнього стражденним життям своїм, казав їй у Пакулі Нестор, Семирозумом прозваний? Ні, не засумнівався я в праві нашому на протест і порив молодечий, ні. І якби довелося мені жити спочатку, я чинив би, мабуть, так само. Бувають епохи, коли кожна чесна і віруюча — у добро, у справедливість — людина мусить повстать супроти павутиння лжі. Але чи такий буде храм новий, возведений на попелищі за три дні, яким він бачиться нам у пристрасних мріях наших? І в що визріє ненависть, яку плекаємо в собі, щоб зруйнувати стіни храму старого? Чи не висіються зерна її на попелищі світу загиблого, чи не заглушать паростки любові, без якої не збудуєш світу нового, де б людям було щасливо? А може, життю новому, як колоску пшениці, треба вирости і дозріти і обов'язком нашого покоління перед історією було розпушувати землю, сіять і плекати? Чорнозем у степах, звідки я родом, формується століттями, але розливається ріка в годину гірку, і вода прибутна змиває його, і тільки глина безплідна, на якій ніщо не росте, застережливо волає до поколінь людських про руйнівну силу стихій. Чи не так з духовністю, культурою, устроєм життя народного?
І через те пишу, витомлений думками своїми: найістинніше, що було в житті моєму, — се почуття моє до Марії. Лишалася б хоч якась надія стрітися з нею, я витерпів би все: і холод, і голод, і цю безкраю ніч (живу в юрті, під постійною загрозою голодної смерті, запалюю свічку лише у ті хвилини, коли пишу, свічки — занадто велика розкіш для мене, та й купити їх нема де, навколо на тисячі верст мертва тундра). Але немає Марії на землі, і мене, вважайте, немає, лише тінь моя, та й вона невдовзі зникне. Можливо, я зустріну Марію на тім світі, цією ілюзійною надією і втішаю себе нині.
Дописую повість Маріїну, на півслові обірвану нею. А може, так і треба було — обірвати, бо потім то вже не вона, не Марія, була. Не Марія з щасливими, довірливими до світу й закоханими очима, якою пам ятаю ії. Дописую за спогадами товаришів її, які збирав по крихтах на етапах, у в'язницях і тут, на Колимі.
Як вивели засуджених у двір Лук'янівської тюрми, щоб відправляти на каторгу, не впізнали Марії товариші по нещастю. І не одяг казенний — "коти" на ногах, сірий тюремний халат — її змінив. Погасли очі Маріїні, назавжди зникла з них довіра і любов до світу. Бо вже знала Марія, що мене в Лук'янівській в'язниці надовго залишають. І не було мене ні в кареті тюремній, ні у вагоні, яким засуджених везли у мценську пересильну в'язницю. Ненависті її навчали довго й затято, як і кожного з нас. Але тільки той, хто умів пристрасно любити, уміє пристрасно ненавидіти. Між любов'ю і ненавистю борозна не така вже й глибока. Та, проживши уже чимало літ, і літ трудних, знаю: любов душу людську живить, як соки весняні дерево, а ненависть висушує душу людини, аж поки не вб'є її, і се правда.
А як везли їх до Мценська, в тюрму пересильну, у вагон, де жінки-каторжанки, занадився ходити жандармський капітан Владов. Супроводжував він партію засуджених до Мценська. І заговорював він жінок, на одвертість провокуючи. Відмовчувалися жінки, не хотіли на конфлікт із жандармами наражатися. І лише Марія відповідала капітанові різко й непримиренно. "А у вас, панянко, найменше причин мати зло на мене, — корив її Владов. — Ви добровільно вибрали каторгу, пожертвували життям своїм заради ефемерних ідеалів. Але ще не пізно вам покаятися, і суд розгляне вашу справу повторно". — "Невже б я принизилася до каяття перед вами, псами царськими?!" — пролунало з вуст Маріїних. Образився капітан: "Я чесно служив і служу державі своїй, коріння якої ви бездумно підриваєте!" — "Коли жандарм заговорює про чесність, мене, даруйте, починає нудити!" — "Я теж людина, і терпінню моєму — попереджаю — є край!" — "Хто не посоромився нап'ясти на себе жандармського мундира, той давно не людина, той мертвий душею!" — одрубала Марія. "Ви образили мою офіцерську честь і поплатитеся за це!" — "Вийдіть геть, капітане, бо я вас ударю, і лопне ваша кар'єра, яку успішно будуєте на крові народній!" Товаришам запам’яталися її палаючі ненавистю очі, застигле, наче витесане з каменю, обличчя, її міцно стиснуті вуста. Пізніше Марія вже не попереджала тюремників. У Томську вона дала ляпаса поліцмейстерові і поплатилася багатоденним карцером, ще й двома — доданими — роками каторги.
Але поки що привезли Марію у Мценськ. І схитнулася тут уперше її віра в тих, кого мала за апостолів життя нового. Тримали Марію з групою каторжан у тюрмі пересильній декілька тижнів. І налагодив Дмитро Домонтович добрі стосунки з тюремною адміністрацією, купуючи дрібні послабки для політичних обіцянками спокою та послуху. Приносив старший наглядач горілку для в'язнів. І випивали вони у гурті, бо не радість се — у Сибір на довгі роки простувать, а горе велике для кожного. І вибачали вони одне одному свої маленькі людські слабкості. І лише Марія не Хотіла, не могла вибачити хмільні веселощі товаришів своїх: "Якщо звинувачуємо ми царський уряд, що народ споює, то як можемо самі пити, користуючись із ласки тюремників?"! не розуміли її категоричності інші засуджені, і росла відчуженість Марії од світу.
І вбито було в ті дні царя в Петербурзі. І співав хор з політичних в'язнів у церкві тюремній панахиду по загиблому од рук революціонерів. Протестувала Марія гостро, маючи се за зраду ідеалів. Виправдовувався Дмитро Домонтович: "А чому і не побажати цареві спокою вічного?.." Мав-бо він розум гнучкий, розум політика. Пояснювали потім товариші Маріїні: "Співаючи по убитому, відчували ми те, що відчував народоволець Ємельянов, який кинувся на поміч конаючому цареві, хоч бомбу тримав під рукою, що для того ж таки царя призначалася". Не мені їх судити. А Марія судила і суворо судила.
І привезли їх по довгих тижнях і місяцях страждань на етапах у гірко знаменитий Пермський централ. І хоч була в'язниця переповнена нещасними, тихо в ній було, як у труні. Лише вечорами з кам'яних мішків долинали молитви, що їх виспівували перед сном на вимогу тюремників кримінальні. Першого ж вечора політичні в'язні заспівали "Марсельєзу". Набігло в камеру наглядачів, і обіцяв їм Дмитро Домонтович не порушувати заведених у централі порядків, якщо дозволять політичним тютюн і книжки. І пристали наглядачі на таку умову. Дмитро-бо міг із самим дияволом вступити у спілку, якщо це потрібно для справи. І множилися рубці на серці Маріїнім, і відгороджувалася од людей кам'яною стіною душа її почутлива.
І прочув про непримиренну каторжанку священик тюремний, і забажав розмовляти з Марією, сподіваючись настановити її на шлях істини: "Не дайте озлобитися, дочко, душі вашій у стражданні, які судив вам Бог за гріхи ваші, і порятуєтеся для життя вічного". Гіркий посміх ліг на змарніле у тюрмах обличчя Марії: "Не встигла я нагрішити, отче, бо не зазнала узвичаєних радощів людських, коротке життя моє було на волі". — "Бо сказав Господь: кесарю віддайте кесареве, а ви повстали, і це гріх страшний. І ще сказав Господь: любіть ближнього, як самих себе, а ви пропагандою соціалізму, у чужих чужинах намисленого, сієте в народі ненависть та розбрат, і це гріх не менший".
І одказувала попові тюремному Марія, і зосталося се в пам'яті товаришів: "Якщо Бог — се любов, то я була з Богом, поки ви душі моєї не затруїли. І я вас, отче, поважала 6, якби ви сьогодні в ім’я високих моральних засад християнства протестували супроти царських в'язниць і страт людей безневинних, чесних. Але якщо священик хрестом, що на нім розіп'ято Сина Божого, благословляє шибениці, тюремні централи, благословляє тиранію кровопивць народних, чи святіший він од наглядача в'язничного, од жандарма, од прокурора, од військового губернатора?! Ви, отче, такий же чиновник деспотичної держави, як вони, лише мундир на вас інший: чорний підрясник і камилавка на голові замість кашкета з кокардою. Та що ви знаєте про Христа?! Що ви знаєте про любов до ближнього, служачи в одній із найстрашніших темниць — Пермському централі, освячуючи іменем Христовим розстріли і карцери з негашеним вапном?!"
"Так, розстріли і карцери, — погоджувався священик. — Але вони для урозуміння бунтівників супроти законного царя, якого помазала на престол церква свята!" — "Ось повстане народ, і змете він з лиця землі царя вашого, а заразом і ваш церковний департамент! — уже пророкувала несамовито Марія. — І будуть церкви ваші в огні, і юрми людські танцюватимуть на іконах, і дертимуть ризи ваші золочені на онучі, і поведуть вас, товстопузих, по кроплених слізьми і кров'ю дорогах, якими ви нас сьогодні на каторгу ведете. І згадаєте ви тоді про чиновницькі гріхи свої, та пізно вже буде!"
"Зупинися, богохульнице! — загукав священик тюремний, відступаючи до дверей камери. — Від диявола злість твоя чорна!" — "Неправду кажете, отче.