Ось де наша больова точка. Втім, ти її ще не відчуваєш, треба пережити з моє, щоб відчути. Аби вирватися з шор несправедливого суспільства, самих слів про справедливість не досить, а неправедні вчинки наші множать неправедність у світі, і неправедність та не зникає безслідно, вона формує грунт для майбутнього. Замкнене коло, з якого я ще не бачу порятунку. Гірко, гірко признаватися, сестричко, що мріяла віддати себе народові, а віддала усе, що в мені найкращого, найчистішого, тому ж таки Мислицькому…"
І плакала Дарина, і казала далі: "Не подумай, що я приїхала, аби застерегти тебе чи відмовити від обраного шляху, боронь Боже. В очах твоїх нині та ж щаслива, рожева пелена, крізь яку і я дивилася на світ у твої літа. Лише життя може тебе протверезити. А може, це вже я зістарилася духом, хто нас розсудить? Ні, спершу так і було — фіктивний шлюб. Мислицький довіз мене до столиці і передав братові. Потому ми зустрічалися з ним на вечірках, рефератах, у гуртках, столичне життя вирує. Я любила слухати, коли він виступав. Він здавався таким розумним і мужнім, справжнім революціонером, вимагаючи негайного оновлення світу! Тоді він переконував нас, що Росію легко збурити шляхом організованих селянських бунтів. Що буде потім — ніхто особливо не замислювався, та й сам Мислицький, мабуть. Головне — роздмухати пожежу, звершити кривавий суд над існуючим злом. Малося на думці, що після соціальної катастрофи світ водночас стане добрим і настане царство правди й справедливості. Втім, пізніше я зрозуміла: самолюбному Мислицькому бачилося, що збунтований народ саме йому доручить вершити страшний суд і саме на його долоню покладе ключі від раю земного, а він уже вирішуватиме, перед ким одчинити ворота раю, а кого послати до пекла. А поки що ми з ним пішли в народ. Працювали у Тверській губернії, це було зручно для конспірації, папери ж засвідчували, що ми чоловік і жінка. І настав день, коли я сказала, що люблю його. Мабуть, я щиро це сказала. Ми стали чоловік і жінка уже не фіктивно. Але незабаром із села довелося тікати, Мислицький не визнавав конспірації у розмовах із селянами, полюбляв ефекти, голосне слово, милувався собою, а за це доводиться платити. У Петербурзі ми оселилися в одній квартирі. І ось десь за рік спільного життя Мислицький почав говорити про вільну любов, право на яку, мовляв, дають наші переконання, наша жертовність в ім’я народу, наша вищість над темною, несвідомою масою. Боже, як я ненавиджу відтоді, коли тваринні інстинкти, моральний розклад особистості маскують дзвінкою революційною фразою! Я надіялася, що це лише теорія. Потім виявилося, що давно настав час практики… На заняттях недільної школи Мислицький зазнайомився з молоденькою курсисткою, недавньою сільською вчителькою. А задурити голову жінкам він умів, вбираючись у личину втаємниченого, відчайдушного революціонера, який щохвилинно ходить по тонкій линві над проваллям… Одне слово, курсистку він звабив, запевнивши, що наш із ним шлюб фіктивний. І — покинув, коли та призналася, що чекає від нього дитину. Курсистка прийшла на зібрання нашого гуртка. Того вечора — іронія долі — Мислицький виступав з рефератом про жіночу емансипацію. Курсистка підвелася, перервала доповідача і гукнула у вічі йому: "Ви, Мислицький, не маєте права виголошувати святі слова про революцію, свободу і любов, бо ви негідник, ви одурили мене, ви убили мене!" І курсистка стрелила в себе. Пробач, я знову плачу, це було жахливо… Вона стрелила в себе, а треба було стріляти в нього, підлотника. І ось я порвала з усім, чим до того жила, поїхала в Пакуль. І ніколи, ніколи я вже не повернуся в той світ. Мабуть, ти дорікнеш: особисте горе затьмарило для мене високі суспільні ідеали, в ім'я яких ми жили й боролися. Але все це складніше, принаймні для мене, тепер, сьогодні. Звичайно, розумом осягаю: не всі у нашому середовищі такі, як Мислицький, більшість людей, що присвятили себе революційній роботі, чесні й моральні. Але якщо таких навіть одиниці, про яке царство правди й чистоти може йтися завтра, коли вони справді захоплять політичну владу і поведуть наш неграмотний, не звиклий до демократичних свобод народ за собою? Ось що мене мучить. Я болісно роздумую: невже те, чим ми займаємося, ці постріли, ці динаміти, цей заклик до страшного суду над усім сущим — єдиний шлях служіння нашому народові? Земство відкриває школу в Рогощі, я там учителюватиму. Батько погодився, що так буде краще для нас обох. Не можу ж я сидіти склавши руки, користаючи з праці рабів наших учорашніх і нинішніх. Трагедія в тім, що історія не дарує для нашого покоління особливого вибору: або ти паразит на тілі народному, або борець з несправедливістю. Соціальна байдужість у всі часи якщо не примножувала, то підтримувала зло. Батько мені нещодавно у хвилину відвертості казав: "Ви, молоді, з любові до народу сотворили релігію новітню. Але це все ілюзії, за які вам або вашим дітям доведеться тяжко розплачуватися. Народ — він теж різний, не з кісточок рахівниці, а з живих людей складається. І матеріальні потреби навіть великих мас людських не можуть замінити Бога в душі. Але, мабуть, ваші поривання — це чесніше, аніж марнування життя на примноження маєтностей і чинів, як робило моє покоління". Батькові нашому останні події теж багато в душі перевернули. Напиши йому…"
А як від'їхала Дарина, пішла я до канцелярії Лук'янівської в'язниці, назвалася нареченою Івана Коляди, попросила побачення з ним. І посадили мене та Івана по різних кутках кімнати, а посередині ходив жандарм, очей з нас не зводячи. І не знала я, що сказати Іванові, бо сама в наречені напросилася. Але дивився він на мене ніжними очима, уперше так дивився, і танула моя ніяковість, і добре мені було. І обіцялася я відтепер, допоки із в'язниці його не випустять, приходити до нього на побачення. "Навряд чи випустять мене з в'язниці,— гірко посміхнувся Іван. — А якщо й випустять, то в далекі й холодні краї оді-шлють". — "Якщо дозволите, якщо згоду дасте, я поїду з вами хоч на край світу, і ніщо мене не зупинить!" — вигукнула я. Але нічого не відповів на ті мої щирі слова Іван Коляда, а лише попросив приносити книжки, що їх передаватимуть мною наші спільні друзі. Хотіла запитати я, кого з друзів має він на думці, але про друзів жандарм заборонив розмовляти. "А про що ж можна розмовляти?" — запитала я, вдаючи наївне дівчисько. "Про любов можна…" — вискалив зуби жандарм. "Про любов не розмовляють, любов сама про себе говорить". Отак я сказала, дивлячись на Івана. І він дивився на мене вдячними очима.
Зняла я квартиру на Лук’янівці, щоб до в’язниці, де Іван, ближче. І прийшов до мене увечері Дмитро, книгу Іванові просив передати. Була книга груба, в шкіряній обкладинці, розважальний роман, перекладений з французької. "Дивуєтеся моєму смакові? — усміхнувся Дмитро. — Не дивуйтеся, у шкіряній обкладинці пилки для металу. Івана треба визволяти з тюрми, йому загрожує шибениця, у Києві оголошено воєнний стан. Перед Великоднем я ще принесу паску. У ній теж дещо буде, те, на чім Коляда спуститься із стіни, коли перепиляє грати. Страшно?" — "За Івана, не за себе", — відповіла я. "Даруйте, але неправду кажете. Немає людини, яка б страху не знала. Страх — цемент, який утримує держави й цивілізації. Так було і так буде завжди". — "Але я справді не боюся, аніскілечки!" — Я була щира, а він мене не розумів. "Як ви, дитина власне, можете не боятися, коли навіть мене часом наздоганяє страх? Але революція — це не палкі промови біля вогнища перед наївними селянами, революція — це кров і смерть. Смерть, можливо, мільйонів, в ім'я щастя майбутніх поколінь". І суворе, немилосердне до себе й до інших було лице його.
І настала ніч, коли Іван мав утекти з Лук'янівської в'язниці, перепилявши грати. На березі Дніпра чекав на нього човен, яким Іван мав пливти до Кременчука, а там уже пересісти на чавунку. Я сиділа на призьбі, під стріхою хижки знайомого Дмитрові рибалки, прислухаючись до кожного поруху літньої ночі. Сьогодні, коли пишу ці рядки, лише вітер крижаний стугонить за дірявими стінами карцеру, на який я одвічно приречена кровопивцями народними за свої протести супроти тюремної адміністрації, за свою нескоримість. І вже віри не йметься, що колись була та ніч — вищебечували солов'ї в садах на Подолі, лагідно плюскотіла в березі дніпровська хвиля, потім заспівали перші півні. Аж тоді торохнула в темряві підвода. Кіньми правував Дмитро. Я кинулася назустріч — Іван лежав на возі! "Скоріше, скоріше! — Дмитро нервувався. — Поки розвидніє, тобі треба бути нижче Києва". Ми з Іваном мовчазно стояли одне біля одного, зніяковілі, наче діти, які щойно зазнайомилися. Нарешті Іван узяв мене за руки, і я прихилила голову до його грудей. Серце Іванове калатало. І мені подумалося раптом, що отака зустріч у нас із ним перша й остання. І хотілося мені заплакати, сльози тамують біль жіночого серця, але я не дозволила собі плакати. Як не дозволяю нині і вже давно. Я відсторонилася од Івана, подала торбинку з харчами: "Хай вам щастить. Повідомте якось, бо я хвилюватимуся…" — "Обов’язково, через товаришів. Спасибі вам. За все… — Голос Іванів перервався, як струна, занадто напнута. По хвилі додав: — Я так багато маю вам сказати. Коли знову зустрінемося…" "Якщо — стрінемося", — подумала, ненавидячи себе за намисливість. Але мовила спокійно й розсудливо: "Я тільки починаю жити не для себе, а для блага загального, і в мене до вас, Іване, безліч запитань, як, мабуть, у кожної неофітки. Дуже чекатиму на зустріч…" А в самої серце від розпачу зупинялося. Щоб не впасти, зіперлася обіруч на край воза. Іван нахилився, поцілував мене в щоку — і зник у досвітковім мороці.
І зосталася я сама у великому місті, повному людей. І попросила я через жінок, з якими колись мешкала на Шулявці, попросила я Дмитра навідати мене. І прийшов Дмитро Домонтович пізно вночі, я уже в ліжку була, і наказав не засвічувати світла, бо шпики по сліду його йдуть. Казала я Дмитрові, що, відколи нема в Києві Івана, почуваюся самотньою в місті, дармоїжею в народній сім'ї, а хотіла б працювати для майбутнього звільнення народу. "Чим же ви можете прислужитися народові?" — іронія звучала в голосі гостя.